Він зробив глибокий вдих, видихнув, а потім поліз рукою собі до нагрудної кишені старої синьої робочої блузи. Дістав сирицевий ремінець і зав'язав волосся на потилиці. Вона вирішила, що це гарний знак.

— Розкажіть мені, що там трапилось, — промовив Терстон. — І як це трапилось.

— Я не все бачила. Хтось сильно вдарив мене в потилицю, коли я намагалася відтягнути вашу… Каро… з проходу.

— Але ж її застрелив хтось із копів, це правда? Якийсь клятий коп у цьому проклятому, геть поліцейському, охочому до розстрілів містечку.

— Так. — Вона потягнулася через стіл і взяла його за руку. — Хтось крикнув «револьвер». І там дійсно був револьвер. Це був револьвер Ендрії Ґріннел. Вона могла принести його на збори з наміром застрелити Ренні.

— Ви гадаєте, це виправдовує те, що трапилось із Каро?

— Господи, та ж ні. А те, що трапилось із Ендрією, було відвертим убивством.

— Каро загинула, намагаючись захистити дітей, чи не так?

— Так.

— Дітей, котрі не її рідні діти.

На це Лінда не сказала нічого.

— І все-таки, вони були її дітьми. Її й моїми. Назвіть це примхами війни або примхами Купола, але вони були нашими, ці діти, яких інакше ми з нею ніколи б не змогли мати. І поки не буде зруйновано Купол — якщо він взагалі коли-небудь зникне, — вони залишаться моїми дітьми.

Лінда гарячково думала. Чи можна довіритися цьому чоловіку? Вона гадала, що так. Расті ж йому напевне довіряв; казав, що цей чолов'яга просто диявольськи вправний медик, особливо якщо пам'ятати, як давно він не брав участі в цих їхніх ігрищах. І ще Терстон ненавидів тих, хто володарював тут, під Куполом. Він мав на це причини.

— Місіс Еверет…

— Будь ласка, звіть мене Ліндою.

— Ліндо, можна, я переночую у вас, тут на дивані? Мені хотілося б бути тут, якщо вони прокинуться серед ночі. А якщо ні — я сподіваюсь, вони спокійно спатимуть, — я хотів би, щоб вони мене побачили, коли спустяться сюди вранці.

— От і добре. Ми всі разом поснідаємо. Пластівцями. Молоко поки що не скисло, хоча йому вже недовго залишилось.

— Гарно звучить. А коли поїмо, ми миттю звільнимо вас від нашої присутності. Вибачте мені те, що я скажу, особливо якщо ви патріотка вашого міста, але Честер Мілл мені уже в печінці сидить. Я не можу зовсім з нього втекти, але хочу забратися від нього якомога далі. Єдиний пацієнт у шпиталі з серйозними проблемами — це син Ренні, але він сам полишив лікарню сьогодні вдень. Він все одно повернеться, той безлад, що відбувається в його голові, змусить його повернутися, проте наразі…

— Він мертвий.

Терстон не виявив ніякого здивування.

— Інсульт, я гадаю.

— Ні, застрелений. У в'язниці.

— Я мусив би сказати, що мені жаль, але насправді ні.

— Мені теж, — сказала Лінда. Вона не знала напевне, що там робив Джуніор, але добре собі уявляла, яким чином це оберне на свою користь його батько.

— Я переберуся з дітьми на озеро, туди, де ми були з Каро, коли це почалося. Там спокійно, і я певен, що зможу знайти достатньо харчових припасів, щоб якийсь час протриматись. Можливо, навіть доволі довго. Може, мені навіть вдасться знайти будиночок з генератором. Але серед того, що відбувається в цій громаді, — він надав своїм словам сатиричного призвуку, — я існувати не бажаю й віддаляюсь. І забираю Ейдена з Алісою.

— Припустимо, я зможу вам запропонувати краще місце.

— Правда? — А коли Лінда нічого далі не промовила, він простягнув руку над столом і торкнувся її. — Ви мусите хоч комусь довіряти. Наприклад, мені.

Таким чином Лінда розповіла йому про все, включно з тим, що перед тим, як підніматися на Чорну Гряду, їм треба заїхати до Берпі по свинцеве полотно. Балакали вони майже до півночі.

Північна частина будинку Маккоя була непридатна для життя — після дуже сніжної минулої зими дах там опинився всередині вітальні, — але із західного боку збереглася їдальня, суто фермерська за стилем, довга, майже як залізничний вагон, от там-то й зібралися втікачі з Честер Мілла. Барбі спершу розпитав Джо, Норрі й Бенні, що вони бачили чи що їм ввижалося, коли вони знепритомніли на краю того, що тепер між ними називалось осяйним поясом.

Джо згадав палаючі гарбузи. Норрі сказала, що все стало чорним і сонце пропало. Бенні спочатку заявив, що нічого не пам'ятає. А потім долонею ляснув собі по губах, згадав.

— Крики, — промовив він. — Я чув крики. Таке щось там було, дуже погане.

Спершу всі мовчали, осмислюючи почуте. Першим озвався Ерні.

— Палаючі гарбузи не вельми звужують діапазон пошуків, якщо це те, що ви намагаєтесь робити, полковнику Барбара. Купу гарбузів із сонячного боку стодоли можна побачити ледь не під кожною стіною в місті. Врожайний сезон на них був, — він помовчав, а потім додав: — А чи коли такий знову буде?

— Расті, а твої дівчатка?

— Та майже те саме, — і далі Расті розказав їм усе, що зміг пригадати.

— «Зупиніть Гелловін, зупиніть Великого Гарбуза», — зачудовано повторив Роммі.

— Чуваки, тут конкретно є якась схема, я відчуваю, — вигукнув Бенні.

— Нема базару, чувачок, — підтримала його Розі, і всі розсміялися.

— Твоя черга, Расті, — заохотив Барбі. — Може, варто про те, як ти зомлів, коли сюди підіймався?

— Уточнюю, я тоді не зовсім зомлів, — сказав Расті. — А всі ці речі легко пояснюються загальним стресом. Масовий психоз включно з груповими галюцинаціями — звичайна справа в тих, хто перебуває в пригніченому стані.

— Красно дякую, докторе Фройд, — уклонився Барбі. — А тепер розкажи нам, що саме ти бачив.

Расті вже дійшов до фігури в смугастому ковпаку патріотичних кольорів, і тут вигукнула Лісса Джеймісон:

— Та це ж те опудало, що стоїть на галявині перед бібліотекою. На ньому ще надіта моя стара майка з фразою з пісні Воррена Зевона…

— «Мила батьківщино Алабама, заграй-но оту пісню мертвого гурту», — продовжив її фразу Расті. — І садові совки замість рук. Ну, словом, воно загорілося. А потім «пух» — і щезло. Разом з моєю млістю.

Він обвів присутніх поглядом. Здивувався, якими розширеними очима вони на нього дивляться.

— Розслабтесь, друзі, мабуть, я бачив це опудало раніше, перед тим, як це зі мною трапилось, а моя підсвідомість потім виштовхнула його нагору, — він націлив палець на Барбі. — А якщо ти знову назвеш мене доктором Фройдом, отримаєш щигля.

— А ви насправді бачили його раніше? — запитала Пайпер. — Можливо, коли забирали своїх донечок зі школи чи ще якось? Бо ж бібліотечна галявина прямо напроти ігрового майданчика.

— Та я не пам'ятаю взагалі-то, ні, не можу пригадати.

Расті не уточнив, що останній раз він забирав дівчаток зі школи ще на початку місяця, а тоді навряд щоб десь у місті вже робилися якісь гелловінські інсталяції.

— А тепер ви, Джекі, — звернувся Барбі.

Вона витерла собі губи.

— Ви вважаєте, що це дійсно важливо?

— Так, саме так я й вважаю.

— Люди горять, — промовила вона. — І дим, а крізь нього в тих місцях, де розриви в димовій завісі, палахкотить вогонь. Здається, ніби палає весь світ.

— Йо, — підхопив Бенні. — Люди кричали, бо вони горіли. Тепер і я своє пригадав. — Він раптом сховав обличчя на плечі в Елви Дрейк. Вона його обняла.

— До Гелловіну поки що цілих п'ять днів, — сказала Клер.

— Я так не думаю, — заперечив Барбі.

Дров'яна піч у кутку кімнати засідань у міській раді стояла давно нікому не потрібна, вкрита пилюкою, але все ще залишалась у робочому стані. Великий Джим перевірив, чи відкрито димохід (рипнула іржаво засувка), далі витяг накопичені Дюком Перкінсом матеріали з конверта з кривавим відпечатком підошви. Погортав, кривлячись від читаного, а потім вкинув папери в піч. Конверт залишив.

Картер був на телефоні, говорив зі Стюартом Бові, переказував йому, що бажає Великий Джим для свого сина, казав, щоб той зараз же брався до роботи. «Добрий хлопець, — думав Великий Джим. — Далеко може піти. Поки пам'ятатиме, з якого боку йому маститься хліб маслом, тобто». Тим, хто про це забуває, доводиться платити високу ціну. Ендрія Ґріннел про це дізналась лише щойно цього вечора.