Якщо подивитися на справу під таким кутом зору, це саме він її й убив.

Вибух на радіостанції змусив його підскочити з п'яного сну, він сів стовпчиком, вхопився собі за груди й дико озирався навкруги. Вікно над його ліжком вибило геть. Фактично, усі вікна в хаті повилітали, а вхідні двері його халупи, що виходили на захід, начисто зірвало з завіс.

Переступивши через них, він застиг у своєму зарослому бур'янами, захаращеному автомобільними скатами дворі й тупився на захід, де, здавалося, цілий світ зайнявся вогнем.

У протиатомному сховищі, над яким іще недавно стояла будівля міської ради, рівномірно гудів генератор — маленький, старомодний, він був єдиною річчю, яка тепер відокремлювала мешканців цього підвалу від великого потойбіччя. З кутів більшої кімнати жовтувато світили живлені від батарей лампочки. На єдиному тут стільці сидів Картер, Великий Джим займав більшу частину старого двомісного дивана і їв із бляшанки сардини, беручи їх по одній своїми товстими пальцями й кладучи на солоні крекери.

Цим двом майже нічого було сказати одне одному; портативний телевізор, що його знайшов Картер, коли витирав пил у кубрику, прикував до себе всю їхню увагу. Приймалася єдина станція — WMTW[472] з Поланд Спрінга, — але й одної її вистачало. Насправді, аж занадто; спустошення були важкими для усвідомлення. Центр міста знищений. Судячи з супутникових знімків, ліси навкруг озера Честер згоріли впень і сотні людей, що відійшли по шосе 119 на День побачень, перетворилися на попіл, ген розвіяний тепер уже затухаючим вітром. На висоту двадцяти тисяч футів став видимим Купол: безкінечна, укрита сажею тюремна стіна навкруг на сімдесят відсотків випаленого міста.

Невдовзі після вибуху температура в погребі почала помітно підвищуватись. Великий Джим сказав Картеру, щоб той увімкнув кондиціонер.

— А генератор його потягне? — перепитав Картер.

— Якщо ні, ми тут спечемося, — роздратовано кинув Великий Джим, — то яка різниця?

«Не визвіряйся на мене, — подумав Картер, — не визвіряйся на мене, коли саме через тебе все це трапилось. Саме ти в цьому винний».

Він підвівся, щоб пошукати панель кондиціонера, і, поки шукав, інша думка майнула йому в голові: і ці сардини, вони так смердять. Він подумав, що відповів би йому бос, аби йому сказати, що те, що він кладе собі до рота, тхне старою мертвою піхвою.

Але Великий Джим називав його синком, і то, здавалося, щиро, тож Картер притримав язика за зубами. А коли він увімкнув кондиціонер, той відразу завівся. Гудіння генератора, щоправда, поважнішало трохи, так, ніби йому на спину піддали додаткову ношу. Так він спалить їхній запас пропану набагато швидше.

«Це неважливо, він правий, нам це необхідно», — сказав собі Картер, дивлячись у телевізорі на картини нищівної руйнації. Більшість кадрів було знято з супутників або висотних літаків-розвідників. Нижче майже весь Купол став непрозорим.

Утім, крім північно-східної межі, як з'ясували вони з Великим Джимом. Близько третьої години дня репортаж раптом переключився туди, трансляція пішла з-поза метушливого армійського аванпосту в лісі.

— Це Джейк Теппер[473], я на території ТР-90, позамуніципального поселення, на північ від Честер Мілла. Ми наблизилися на самісінький край дозволеної нам відстані, але, як ви вже самі можете бачити, там є люди, котрі вижили. Я повторюю: тут є ті, хто вижили.

— Тупак, і тут теж є такі, що вижили, — промовив Картер.

— Заткнися, — гримнув Великий Джим. Його важкі щоки налилися кров'ю, хвилястими смугами вона кидалася йому в лоб. Очі вибалушилися в очницях, і руки він тримав зчепленими. — Там Барбара. Там той бичий син Дейл Барбара!

Тепер і Картер побачив його серед інших. Зображення передавалося з камери з надзвичайно довгофокусним об'єктивом, від чого зображення тремтіло — немов дивишся на людей крізь спекотне марево, — але було достатньо ясним. Барбара. Ротата проповідниця. Хіпі-док. Купка дітей. Жінка Еверета.

«Ця курва мене обдурила, — подумав він. — Вона брехала, а дурний Картер їй повірив».

— Ревіння, яке ви чуєте, не від гелікоптерів, — тим часом розповідав Джейк Теппер. — Якщо нам від'їхати трохи назад…

Камера здала назад, показуючи ряд величезних вентиляторів на платформах, кожний з них був підключений до окремого генератора. Від вигляду всієї цієї потуги всього за кілька миль звідси Картера занудило від заздрощів.

— Тепер ви бачите, — продовжував Теппер. — Не гелікоптери гудять, а вентилятори промислового типу. А зараз… якщо ми знову наїдемо на тих, хто врятувався…

Камера його послухалась. Люди там уклякли на колінах або сиділи перед Куполом прямо напроти вентиляторів. Картер бачив, як під вітерцем ворушиться їхнє волосся. Не розвівається, ні, але ж таки ворушиться. Немов водорості в'лінивій підводній течії.

— Он Джулія Шамвей, — дивувався Великий Джим. — Треба було мені вбити цю твар, що римується з «п'яддю», коли була така можливість.

Картер не звертав уваги. Він не відривав очей від телевізора.

— Чарлі[474], спільного вітру від цих вентиляторів вистачило б, щоб повалити з ніг тих людей, — говорив Джейк Теппер, — але звідси це виглядає так, що їм дістається повітря достатньо лише на те, щоб залишатися живими в атмосфері, котра перетворилася на отруйний бульйон з вуглексилого газу, метану й бозна ще чого. Наші експерти кажуть, що й без того обмежений запас кисню в Честер Міллі витратився на підживлення вогню. Один з експертів, професор хімії з Принстона Доналд Ірвінг, сказав мені по телефону, що склад повітря всередині Купола зараз може не дуже відрізнятися від атмосфери на Венері.

Кадр змінився, на екрані з'явився Чарльз Гібсон з серйозним обличчям, котрий сидів у безпечному Нью-Йорку (щасливий байстрюк, подумав Картер).

— Є якась інформація про те, від чого спричинилася пожежа?

Камера знову показала Джека Теппера… а потім біженців у тому їхньому маленькому анклаві, де можна було хоч якось дихати.

— Ніякої, Чарлі. Стався якийсь вибух, це очевидно, але жодного повідомлення не надходило ні від військових, ні з Честер Мілла. Деякі з людей, котрих ви бачите на екрані, мусили б мати телефони, але єдиний, з ким вони спілкуються, це полковник Кокс, котрий приземлився тут приблизно хвилин сорок п'ять тому і моментально почав радитися з тими людьми, котрі вціліли. Поки камера показує вам цю похмуру картину з нашого, визнаємо це, доволі віддаленого місцеположення, дозвольте мені оголосити для всіх схвильованих громадян Америки — і всього світу, звісно — імена людей, котрих ми зараз бачимо в Куполі, тих з них, котрих було позитивно ідентифіковано. Я гадаю, у вас є фотографії декотрих і ви могли б показувати їх на екрані в той час, як я оголошуватиму список. Я гадаю, вони йдуть у мене в абетковому порядку, проте не дуже покладайтесь на це.

— Не будемо, Джейку. Фотографії деяких з них ми дійсно маємо, але читайте повільно, будь ласка.

— Полковник Дейл Барбара, колишній лейтенант Барбара, Армія Сполучених Штатів. — На екрані з'явилося фото Барбі в пустельному камуфляжі. Він обнімав усміхненого хлопця-іракця. — Нагороджений ветеран, а в зовсім нещодавньому минулому кухар у міському ресторані.

— Анджеліна Буффаліно… у нас є її фотографія?… Ні?… Окей.

— Ромео Берпі, власник місцевого універсального магазину. — Показали фото Роммі. Він стояв разом зі своєю дружиною біля барбекю, на ньому була майка з написом: ПОЦІЛУЙ МЕНЕ, Я ФРАНЦУЗ.

— Ернест Келверт, його дочка Джоун і її дочка Елеонора Келверт. — Тут фотографія була ніби зроблена під час якого сімейного свята: всюди самісінькі лише Келверти. Норрі, на вигляд одночасно похмура й гарненька, тримала в руці скейтборд.

— Елва Дрейк… її син Бенджамін Дрейк…