Уже чистячи гриль, Барбі почув стук у двері. Озирнувся і побачив Джулію Шамвей, до якої тулилося троє юних підлітків. Поряд з ними вона скидалася на вчительку середньої школи під час польових занять. Барбі, витираючи руки об фартух, пішов відкрити.

— Якщо ми пускатимемо кожного, кому раптом схотілося поїсти, у нас ніяких запасів не вистачить, — роздратовано кинув Енсон, шаруючи ганчіркою спорожнілі столи. Розі поїхала до «Фуд-Сіті», сподіваючись купити там ще м'яса.

— Не думаю, що вона хоче їсти, — сказав Барбі й виявився правим.

— Доброго ранку, полковнику Барбара, — привіталася Джулія зі своєю фірмовою усмішкою Мони Лізи. — Мені хотілося б називати вас майор Барбара, як…

— Як у п'єсі[212], я знаю. — Барбара не раз вже чув таке раніше. Тисячі разів чув, точніше. — Це ваша команда?

Один із дітей був надзвичайно худим, високим хлопцем з кучмою темно-русявого волосся; другий — приземкуватий, у мішкуватих шортах і майці репера 50 Центів[213]; третьою була гарненька дівчина з блискавкою на щоці. Радше намальованою, ніж витатуйованою, але все одно це додавало їй шарму впевненої в собі особи. Барбі збагнув: якщо він скаже їй, що вона нагадує Джоан Джетт[214] у шкільному віці, дівчинка не зрозуміє, про кого мовиться.

— Норрі Келверт, — відрекомендувала Джулія, торкаючись ліктя бунтівного дівчиська. — Це Бенні Дрейк. А ця довготелеса фігура належить Джозефу Макклечі. Вчорашня демонстрація протесту це була його ідея.

— Хоча я й на думці не мав, що хтось може постраждати, — сказав Джо.

— У тому, що трапилося, нема твоєї вини, — заспокоїв його Барбара. — Тому не переймайся.

— А ви справді такий крутий гусак, що раптом так високо злетіли? — спитала Норрі.

— Ну, — розсміявся Барбі. — У мене і в мріях не було стати крилатим гусаком, та я й не зміг би, аби навіть дуже цього схотів[215].

— Але ж ви знаєте тих солдатів, вартових, так же? — наполягала Норрі.

— Ну, не особисто. По-перше, вони морська піхота. А я служив у сухопутній армії.

— Ви й зараз служите в армії, як каже полковник Кокс, — уточнила Джулія. Фірмовий відсторонений півусміх залишався в неї на обличчі, але очі аж танцювали від збудження. — Ми можемо побалакати з вами? Юний містер Макклечі має одну ідею, як на мене, просто блискучу. Аби лиш спрацювала.

— Спрацює, — запевнив Джо. — Коли йдеться про комп'ютерну херн… штуки, в цьому ділі — я крутий гусак.

— Ходімо до мого кабінету, — кивнув Барбара і повів їх за стійку.

Так, ідея видавалася блискучою, але вже було близько половини на одинадцяту, і якщо їм дійсно йшлося про те, щоб вона спрацювала, ворушитися треба було швидко. Барбі обернувся до Джулії.

— Телефон у вас із со…

Раніше ніж він закінчив фразу, Джулія поклала телефон йому на долоню.

— Номер Кокса в пам'яті.

— Чудово. Якби ж то я лише знав, як тієї пам'яті дістатися.

Телефон узяв Джо.

— Ви що, з середньовіччя з'явилися?

— Аякже! — погодився Барбі. — Тоді були шляхетні лицарі усі, а леді шлялись без трусів.

Норрі на це щиро розреготалася, піднявши вгору стиснуту в кулак руку, і Барбі ритуально пристукнув по її маленькому кулачку своїм великим.

Джо натиснув пару кнопок на крихітній панелі. Послухав, а тоді вручив слухавку Барбі.

Мабуть, Кокс так і сидів, тримаючи руку на своєму телефоні, бо, коли Барбі підніс Джуліїн телефон собі до вуха, той уже балакав.

— Як воно там у вас, полковнику? — питав Кокс.

— Загалом усе гаразд.

— І це тільки початок.

«Легко тобі говорити», — подумав Барбі.

— Гадаю, все буде гаразд, допоки ракета не відскочить, або не проб'є Купол і наробить великої шкоди в лісі й на фермах на нашому боці. Цьому, втім, зрадіють мешканці Честер Мілла. А що кажуть ваші специ?

— Небагато, ніхто не робить ніяких прогнозів.

— По телевізору ми чуємо дещо інше.

— Я не маю часу відстежувати версії говорючих голів. — Барбі відчув по голосу Кокса, що той знизав плечима. — Ми сповнені надій. Ми віримо, що маємо шанси. Якщо так можна висловитися.

Джулія складала докупи й розводила долоні, питаючи цим жестом: «Що там нового?»

— Полковнику Коксе, я тут сиджу з чотирма друзями. Один з них юнак на ім'я Джо Макклечі, і в нього народилася вельми цікава ідея. Хочу передати йому зараз слухавку… — Джо так різко замотав головою, що аж волосся зателіпалося. — …щоб він вам сам пояснив. — І він вручив телефон Джо. — Розповідай.

Джо заговорив, спочатку невпевнено, спотикаючись на всіляких ну, гм, розумієте, але щойно ідея знову захопила його уяву, він розігнався і став красномовним. Потім він слухав. Невдовзі почав посміхатися. А за якийсь час промовив:

— Йо, сер! Дякую, сер! — і повернув телефон Барбі. — Заціни, перед тим, як запустити ракету, вони спробують збільшити потужність нашого Вай-Фай[216]! Господи-Спокусе, це так круто! — Джулія вхопила його за руку, і Джо виправився: — Вибачте, міз Шамвей, я хотів сказати Ісусе.

— Не переймайся, ти дійсно зможеш це зробити?

— Ви жартуєте? Без проблем.

— Полковнику Коксе? — спитав Барбі. — Щодо Вай-Фай це правда?

— Ми не в змозі завадити вам робити будь-що, чого б вам не заманулося, — відповів Кокс. — Ви, здається, самі мені це недавно доводили. Але натомість ми можемо допомагати. У вас буде найшвидший у світі інтернет, принаймні сьогодні. До речі, той ваш хлопець вельми тямовитий.

— Так, сер, у мене теж склалося таке враження, — сказав Барбі й показав Джо великий палець. Хлопець сяяв.

Кокс промовив:

— Якщо ідея цього хлопця спрацює і ви все запишете, не забудьте зробити копію для нас. Ми зі свого боку, звісно, теж будемо знімати, але відповідні спеціалісти захочуть побачити, як удар виглядає з вашого боку Купола.

— Гадаю, ми зможемо зробити ще краще, — сказав Барбі. — Якщо Джо встигне все налагодити, все місто зможе побачити це наживо.

Цього разу кулак підняла Джулія. І Барбі, широко усміхаючись, пристукнув по ньому.

— Чорти його забирай, — промовив Джо.

Через поштивий страх на обличчі тринадцятирічний хлопець зробився на вигляд восьмирічним. Куди й поділася з його голосу самовпевнена зверхність. Разом з Барбі він стояв ярдів за тридцять від того місця, де в Купол упиралася дорога Мала Курва. Не на солдатів він дивився, хоча вони якраз обернулися до них — це попереджальна стрічка і велике червоне X на Куполі так його вразили.

— Вони прибирають звідси свій бівуак, чи як ви це називаєте, — промовила Джулія. — Наметів уже нема.

— Звісно. Десь через… — Барбі поглянув на годинник, — дев'яносто хвилин тут буде доволі спекотно. Синку, тобі краще поспішати.

Але тепер, коли вони врешті опинилися на порожній дорозі, Барбі почав сумніватися, чи дійсно Джо зможе зробити те, що пообіцяв.

— Йо, але… ви бачите дерева?.

Спершу Барбі не зрозумів. Кинув погляд на Джулію, та знизала плечима. Тоді Джо показав рукою, і він побачив. Дерева по той бік Купола пританцьовували під середньої сили осіннім вітром, скидаючи кольоровими спалахами з себе листя, яке кружляло поміж самотніх морських піхотинців. На боці Мілла гілки ледь похитувалися і більшість дерев стояли ще в повному вбранні. Барбі був упевнений, що повітря проникає крізь бар'єр, але кволо. Купол гасив вітер. Він згадав, як вони з Полом Джендроном, чоловіком у картузі «Морських Псів», підійшли до струмка і побачили, як дибиться вода.

— Листя тут виглядає, — промовила Джулія, — ну, не знаю… якимсь апатичним. Безвільним.

— Бо на їхньому боці вітер, а в нас лише дихання млявого бризу, — сказав Барбі, сам сумніваючись, чи в тім причина. Чи хоч приблизно в тім причина. Але який сенс було мудрувати про якість повітря в Честер Міллі, якщо вони ніяк не могли на це вплинути? — Давай, Джо. Роби свою справу.