По дорозі сюди вони заїхали на «Пріусі» Джулії до Джо додому, щоб він узяв свій PowerBook. (Місіс Макклечі змусила Барбі заприсягнути, що він поверне їй сина живим і неушкодженим, і Барбі нічого не залишалося, як дати клятву.) Тепер Джо показував на дорогу.

— Тут?

Барбі прикрив долонями собі обличчя з боків, оцінюючи напрямок на червоне X.

— Трохи лівіше. Ти можеш прорепетирувати, подивитися, як воно буде?

— Йо, — Джо відкрив і ввімкнув PowerBook. Як завжди, миленько прозвучала стартова мелодія фірми «Макінтош», але Барбі подумав, що ніколи в житті перед його очима не поставало більш сюрреалістичного видовища, ніж цей сріблястий комп'ютер із жевріючим екраном посеред дороги Мала Курва з її латаним асфальтом. Це йому здалося перфектним апофеозом трьох попередніх днів.

— Акумулятор свіжий, отже, він мусить працювати щонайменше шість годин, — сказав Джо.

— А чи не перемкнеться він у режим сну? — спитала Джулія.

Джо подарував їй фірмовий погляд типу «мамуню, я вас прошу» й обернувся до Барбі.

— Якщо ракета засмажить мій Про, ви обіцяєте купити мені новий?

— Тобі купить Дядько Сем, — пообіцяв Барбі. — Я власноруч подам вимогу.

— Солодко звучить.

Джо нахилився до ноутбука. Понад екраном у нього було встановлено невеликий сріблястий циліндр. Це, як пояснив йому Джо, нове комп'ютерне чудо, що зветься ай-Сайт[217]. Він поклав пальці на клавіатуру і натиснув ENTER, на екрані вмить висвітилося яскраве зображення Малої Курви. З рівня землі кожна крихітна вибоїна, кожна нерівність дороги виглядала горою. На середньому плані Барбі побачив фігури морпіхів вище колін.

— Є в нього картинка, сер? — спитав один з них.

Барбі підвів голову.

— Скажімо так, морський піхотинцю, якби я був інспектором, ви б зараз виконували віджимання за допомогою підошви мого черевика, встановленого на вашій сраці. У вас подряпина на носку лівого чобота. Це неприпустимо на небойовому чергуванні.

Морпіх опустив очі вниз, собі на чобіт, де дійсно була подряпина. Джулія розсміялася. А Джо ні. Він не відволікався.

— Задуже низько. Міз Шамвей, а чи нема у вас чогось у машині, що ми могли б використати як… — Він показав рукою десь на три фути від рівня дороги.

— Є, — відповіла вона.

— І принесіть, будь ласка, мій рюкзачок, — попросив Джо. Він ще трохи почаклував з комп'ютером і простягнув руку. — Мобільник?

Барбі вручив йому телефон. Джо набрав номер з блискавичною швидкістю. А тоді:

— Бенні? О, Норрі, окей. Ви там, друзі? Добре. Я певен, ви ніколи не бували в пивниці раніше. Готові? Чудово. Так і тримайте. — Він послухав, що йому звідти казали, і вишкірився. — Та ви що? Чуваки, у мене тут такий сигнал, це просто супер. Вай-Фай вони розігнали так, що аж гуде. Бувай. — Він склав телефон і знову віддав його Барбі.

Повернулася Джулія з рюкзаком Джо і картонкою, в якій лежали залишки надзвичайного недільного випуску «Демократа». Джо поставав ПаверБук на картонну коробку (раптове підняття зображення від рівня землі аж спричинило в Барбі легке запаморочення), перевірив його й оголосив, що все в абсолютному стані. Порився у своєму рюкзаку, дістав звідти чорну коробочку з антеною і підключив її до комп'ютера. Солдати по той бік Купола збилися в гурт, зацікавлено спостерігаючи ці маніпуляції. «Тепер я знаю, як почуваються рибки в акваріумі», — подумав Барбі.

— На вигляд нормально, — промурмотів Джо. — Зелене світло.

— А не треба зателефонувати твоїм…

— Якщо все працює, вони самі подзвонять, — перебив Джо і тут же додав: — Ого, а тут можуть бути перешкоди.

Барбі подумав було, що він має на увазі щось комп'ютерне, проте хлопець туди навіть не дивився. Барбі простежив за його поглядом і побачив зелений автомобіль шефа поліції. Той рухався не швидко, але мигалка на його даху пульсувала. З-за керма виліз Піт Рендолф. З пасажирського сидіння (машина трохи колихнулася) вибрався Великий Джим Ренні.

— А що це вам таке, пекельники, здумалося тут робити? — запитав він.

У куртці в Барбі запищав телефон. Він ткнув його в руку Джо, при тому сам не відривав очей від виборного й шефа поліції, котрі наближалися до них.

Вивіска над дверима «Діппера» волала: ПРОСИМО ДО НАЙБІЛЬШОГО ТАНЦЗАЛУ В МЕЙНІ! І вперше за всю історію цього придорожнього закладу на його танцювальному майданчику було не протовпитися об одинадцятій сорок п'ять ранку. Томмі й Вілла Андерсони самі вітали гостей біля дверей, точнісінько ніби якісь проповідники, що припрошують парафіян до церкви. У даному випадку Першої церкви рок-гуртів прямо з Бостона.

Спочатку аудиторія поводилася стримано, бо на екрані не було нічого, окрім єдиного слова: ЧЕКАННЯ. Бенні з Норрі підключили апаратуру й увімкнули телевізійний кабель у гніздо 4. І раптом на екрані на повний зріст з'явилася дорога Мала Курва, з усіма кольорами яскравого листя, що осипалося навкруг вартових морських піхотинців.

Натовп вибухнув аплодисментами й схвальними вигуками.

Бенні дав п'ять Норрі, але Норрі цього було замало; вона поцілувала його просто в губи, і то міцно. Це була найщасливіша мить у його житті, це відчуття було навіть кращим за те, коли він зумів залишитися у вертикальному стані, роблячи на повному ходу йоржа.

— Дзвони! — нагадала йому Норрі.

— Зараз, — відповів Бен. Він відчував, що обличчя в нього палає, немов вогнем обпечене, але посміхався. Він натиснув ПЕРЕНАБІР і приклав телефон до вуха. — Чувак, ми отримали! Зображення таке круте, що…

— Х'юстон, у нас проблема, — перебив його Джо.

— Не знаю, що вам, люди, тут здумалося робити, — промовив шеф Рендолф, — але вимагаю пояснень, а цю річ вимкніть, поки я їх не отримав, — показав він на ПаверБук.

— Сер, вибачаюся, — гукнув один з морських піхотинців з нашивками молодшого лейтенанта. — Це полковник Барбара, і він отримав офіційну санкцію уряду на проведення даної операції.

Великий Джим відповів на це найсаркастичнішою зі своїх усмішок. На шиї в нього пульсувала вена.

— Цей чоловік полковник хіба що над лайдаками. Він куховарить у місцевому ресторані.

— Сер, згідно отриманого мною наказу…

Великий Джим погрозив пальцем молодшому лейтенанту.

— Служба, у Честер Міллі єдиним урядом, який ми визнаємо, є наш власний, і я його офіційний представник, — він обернувся до Рендолфа.

— Пітере, якщо цей хлопець не бажає вимикати сам цю річ, висмикни шнур.

— Я не бачу тут шнура, — відповів Рендолф, переводячи погляд то на Барбі, то на лейтенанта морської піхоти, то на Великого Джима. Він почав пітніти.

— Тоді наступи чоботом на той бісів екран! Просто розтопчи його!

Рендолф зробив крок. Джо, на вигляд наляканий, але рішучий, затулив собою ящик, на якому стояв його ПаверБук. Телефон він так і тримав у руці.

— Не смійте! Це моя приватна власність, і я не порушую ніяких законів!

— Містере Рендолф, відійдіть, — промовив Барбі. — Це наказ. Якщо ви все ще визнаєте уряд країни, в котрій живете, ви мусите його виконувати.

Рендолф озирнувся назад.

— Джиме, може…

— Ніяких може, — обірвав його Великий Джим. — Зараз тільки тут країна, в якій ти живеш. Вирубай той клятий комп'ютер.

Джулія підступила до ПаверБука, вхопила комп'ютер і повернула його так, що камера тепер націлилася на новоприбульців. Кучерики, вибившись із розтріпаної консервативної ділової зачіски «вузликом», прилипли їй до розпашілих щік. У Барбі майнула думка: якою надзвичайно красивою вона зараз виглядає.

— Спитай Норрі, чи їм видно, — гукнула вона Джо.

Усмішка Великого Джима застигла гримасою.

— Жінко, ану перестань!

— Спитай, чи їм видно!

Джо заговорив у телефон. Послухав. Тоді повідомив:

— Видно. Вони бачать містера Ренні й офіцера Рендолфа. Норрі каже, там хочуть знати, що тут у нас трапилося.