ЕЛІЗА опускається навколішки й починає шукати в каміні перстень. Знайшовши, хвилину розмірковує, що з ним зробити; нарешті кидає персня на вазу з фруктами й рішуче простує нагору; заходить до своєї кімнати, вмикає світло.
Обстановка ЕЛІЗИНОЇ спальні поповнилася великою шафою та чудовим туалетним столиком. ЕЛІЗА відчиняє шафу, бере звідти свою буденну сукню, капелюх, черевички на низьких підборах і кидає все це на ліжко. Роззувається, знімає з себе вечірню сукню; старанно розправивши її на м’яких плічках, вішає в шафу — і з грюкотом зачиняє дверцята. Взуває черевички, одягає буденну сукню та капелюх. З туалетного столика бере ручного годинника; одягає його, потім рукавички; бере сумочку й заглядає, чи є там гаманець; дістає гаманця і вішає його на зап’ясток. Після цього прямує до дверей. Кожен її рух підкреслює гнівну рішучість.
Наостанок підходить до дзеркала — і показує сама собі язика.
Врешті вимикає світло — й виходить.
А тим часом на вулиці ФРЕДІ АЙНСФОРД ГІЛ, страждаючи від таємної закоханості, заглядає у вікно на третьому поверсі, де все ще горить світло. Нарешті світло гасне.
ФРЕДІ. Нарешті! Люба моя! Люба! Мила моя!
ЕЛІЗА виходить із дому, грюкаючи дверима.
ЕЛІЗА. А ви що тут робите?
ФРЕДІ. Нічого. Під вашими вікнами я провів уже не один вечір. Лише тут я по-справжньому щасливий. Будь ласка, не смійтеся з мене, панно Дулітл!
ЕЛІЗА. Не називай мене «панна Дулітл», чуєш?! «Елізи» для мене цілком вистачає. (Вона міцно обіймає його за плечі). Фреді, ти ж не думаєш, що я бездушна самозванка, правда?
ФРЕДІ. Ні, ні, що ти, єдина моя! Як ти могла таке подумати! Для мене ти — найкраща, найдорожча, най…
Він утрачає самовладання й осипає її цілунками. Вона, теж переповнена почуттями, відповідає взаємністю. Якийсь час вони так і стоять, у міцних обіймах. Підходить літній КОНСТЕБЛЬ.
КОНСТЕБЛЬ (вигукує). Ану! Це що таке?!
Вони розтискають обійми.
ФРЕДІ. Даруйте, констеблю. Ми щойно заручилися.
Вони кидаються навтіки.
КОНСТЕБЛЬ хитає головою, думаючи про свою молодість та марноту людських сподівань. Потім іде в зворотному напрямку повільною виваженою ходою. Закохані добігають до Кавендиш-сквер. Там вони зупиняються, аби поміркувати, що їм робити далі.
ЕЛІЗА (переводячи подих). Ох і налякав він мене, цей констебль. Але ти добре йому відповів.
ФРЕДІ. Сподіваюсь, я не дуже порушив твої плани. Куди ти прямувала?
ЕЛІЗА. До річки.
ФРЕДІ. Навіщо?
ЕЛІЗА. Щоб уже не вернутись.
ФРЕДІ (переляканий). Елізо, кохання моє! Не кажи так! Що сталося?
ЕЛІЗА. Тепер це вже не важить. У цілім світі є лише ми з тобою, адже так?
ФРЕДІ. І більше — ні душі!
Вони знову падають одне одному в обійми, і знову їх застає КОНСТЕБЛЬ — цього разу значно молодший.
ДРУГИЙ КОНСТЕБЛЬ. Ви що, забулися, де ви?! Ану, гайда звідси! Бігом!
ФРЕДІ. Як скажете. Бігом, то бігом.
Вони знов кидаються навтіки, цього разу до Гановер-сквер. На площі зупиняються перепочити.
ФРЕДІ. От диявол! Ніколи не думав, що поліція в нас така цнотлива.
ЕЛІЗА. Це вони так полохають вуличних дівчат.
ФРЕДІ. Нам краще знайти собі якесь місце. Ми не можемо так блукати всю ніч.
ЕЛІЗА. Чому? Вічні мандри — це було б так чудово!
ФРЕДІ. Кохана моя!
Удалині з’являється таксі. Вони встигають ще раз обнятися, перш ніж машина під’їжджає просто до них.
ВОДІЙ ТАКСІ. Може, підвезти?
Вони розтуляють обійми.
ЕЛІЗА. Фреді, таксі! Те, що нам треба!
ФРЕДІ. Але, чорт забирай, у мене немає грошей.
ЕЛІЗА. Зате в мене досить. Полковник каже, з собою завжди треба мати десять фунтів — про всяк випадок. Послухай, Фреді, ми цілу ніч будемо кружляти з тобою по місту, а вранці я потелефоную до пані Гіґінс і спитаю, як мені бути. Сідай, я все поясню в машині! Там нас і поліція не займатиме.
ФРЕДІ. Точно! Здорово! (До водія). Подалі від центру, Вімблдон-комен.
Від’їжджають.
ДІЯ П'ЯТА
Вітальня ПАНІ ГІҐІНС. Господиня сидить за письмовим столом. Входить ПОКОЇВКА.
ПОКОЇВКА (у дверях). Пані Гіґінс, там унизу пан Гіґінс і полковник Пікеринґ.
ПАНІ ГІҐІНС. Нехай зайдуть.
ПОКОЇВКА. Вони дзвонять по телефону, пані Гіґінс. По-моєму, в поліцію.
ПАНІ ГІҐІНС. Що?!
ПОКОЇВКА (підходить ближче та знижує голос). Пан Генрі чомусь не в гуморі, пані Гіґінс. Я вирішила вас попередити.
ПАНІ ГІҐІНС. Я б дуже здивувалася, якби пан Генрі був у гуморі. Коли все з’ясують із поліцією, попросіть їх піднятися. Гадаю, пан Генрі щось загубив.
ПОКОЇВКА. Гаразд, пані Гіґінс. (Рушає до виходу).
ПАНІ ГІҐІНС. Підійміться нагору і скажіть панні Дулітл, що прийшли пан Генрі й полковник. Перекажіть, щоб вона не виходила, доки я не пришлю по неї.
ПОКОЇВКА. Так, пані Гіґінс.
Влітає ГІҐІНС. Він, як слушно зауважила ПОКОЇВКА, не в гуморі.
ГІҐІНС. Мамо, послухай, це ж казна-що!
ПАНІ ГІҐІНС. Доброго ранку, любий. (Стримуючи своє нетерпіння, він цілує матір. ПОКОЇВКА виходить). То що сталося?
ГІҐІНС. Еліза втекла.
ПАНІ ГІҐІНС (спокійно продовжуючи писати). Напевне, ви чимось її налякали.
ГІҐІНС. Налякали! Нісенітниця! Учора ввечері вона, як завжди, лишилася повимикати світло й таке інше. А потім, замість іти спати, перевдяглася і втекла. Постіль навіть не зібгана! Рано-вранці повернулася на таксі по свої речі, а ця дурнувата пані Пірс усе їй віддала, а мені й слова не сказала. Прямо не знаю, що тепер робити!
ПАНІ ГІҐІНС. Обходитись без Елізи. Вона мала повне право піти, якщо так захотіла.
ГІҐІНС (нервово ходячи по кімнаті). Я не можу тепер нічого знайти; не пам’ятаю, з ким і коли призначив зустрічі. Я просто… (Входить ПІКЕРИНҐ. ПАНІ ГІҐІНС відкладає перо і обертається від столу).
ПІКЕРИНҐ (тисне руку ПАНІ ГІҐІНС). Доброго ранку, пані Гіґінс. Генрі вам уже розповів? (Сідає на канапу).
ГІҐІНС. Ну, і що сказав цей бовдур-інспектор? Ви запропонували винагороду?
ПАНІ ГІҐІНС (обурена, встає). Невже ви справді збираєтеся шукати Елізу через поліцію?!
ГІҐІНС. Звісно! А для чого ж існує поліція? А потім, у нас немає іншого виходу. (Сідає в єлизаветинське крісло).
ПІКЕРИНҐ. Нелегко було розмовляти з інспектором. Здається, він запідозрив нас у дещо нечистих намірах.
ПАНІ ГІҐІНС. Безумовно! Яке ви мали право йти в поліцію й заявляти на дівчину, наче вона якась злодійка чи загублена парасолька? Як так можна?! (Знову сідає, вкрай обурена).
ГІҐІНС. Але ж ми хочемо її знайти!
ПІКЕРИНҐ. Ми не можемо дозволити, щоб вона ось так просто пішла від нас. Що ж нам було робити, пані Гіґінс?
ПАНІ ГІҐІНС. У вас здорового глузду не більше, ніж у немовлят. Чому…
Входить ПОКОЇВКА й уриває розмову.
ПОКОЇВКА. Пане Генрі, якийсь джентльмен негайно хоче вас бачити. Каже, що його направили сюди з Вімпол-стріт.
ГІҐІНС. Хай забирається під три чорти! Мені зараз не до нього. А що за один?
ПОКОЇВКА. Такий собі Дулітл, пане Гіґінс.
ПІКЕРИНҐ. Дулітл?! Сміттяр?
ПОКОЇВКА. Сміттяр?! Ні, що ви, пане Гіґінс! Статечний пан.
ГІҐІНС (зривається з місця). Чорт забирай! Пік, це, мабуть, її родич, про якого ми не чули! Вона, напевне, в нього переховується. (До ПОКОЇВКИ). Ану, мерщій його сюди!
