«Так зібравшись простують вони Дніпром. Отаман має свій значок на щоглі і пливе звичайно попереду. Човни пливуть дружно, мало не торкаючись один одного бортами. Турки, як правило, знають про похід і тримають кілька галер біля Дніпрового гирла, щоб не дати їм вийти. Але козаки, перехитривши їх, виходять темної ночі під новим місяцем, ховаючись в очеретах, що ростуть на Дніпрі на 3—4 льє (близько 15 км. – Л. Т.). Галери не ризикують туди заходити, бо там не раз зустрічали свій кінець; тому вдовольняються тим, що чекають їх у проході. Та козаки прослизають, тоді йде алярм по всіх краях, аж до Царгорода. Султан розсилає гінців по узбережжях Анатолії, Болгарії, Румелії, остерігаючи людність, бо козаки в морі. Та це дає мало, бо вони вибирають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолії. Приїхавши, лишають у кожнім кораблі тільки двох чоловік для сторожі, а самі, кожний із рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять, іноді заходять за льє від берега, але швидко повертаються і зі своєю здобиччю сідають на кораблі. Як нагодиться їм стрінути кілька турецьких галер або інших кораблів, вони женуться за ними, нападають і здобувають» («Оповідання про козаків Боплана»).

Звістка про зруйнування Кафи, Синопа і Трапезунда козаками сягнула далеко за межі Туреччини. Сталося те, на що Сагайдачний покладав свої надії, задля чого трудився так уперто, воював так завзято, – Запорозька Січ зробилася речником регіональної політики і привернула увагу Європи.

Отавіо Сапієнція, письменник першої половини XVII століття, свідчив, що козаків у Запорожжі було на той час від 30 до 40 тисяч, вони могли виставити від 200 до 300 чайок, сміливо ходили по Чорному морю і в 1616 й 1617 роках успішно нападали на Кафу, Синоп і Трапезунд. Про здобуття Синопа запорожцями 1616 року розповідає і турецький мандрівник XVII століття Евлія-ефенді, який пише, що козаки захопили це місто однієї темної ночі і що з цього приводу великого візира Назір-пашу стратили за те, що він приховав цей факт від султана.

Відомий італійський мандрівник П’єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 року: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».

Проте енергія козаків була скута дипломатичними вимогами Корони. Адже дійшло до того, що приморські міста подали султанові петицію, у якій вимагали або надійного захисту від козаків, або, мовляв, вони перейдуть під руку короля.

Сагайдачний, у свою чергу, засилав послів до Персії, Італії, грузинських князівств із пропозицією утворити антитурецьку коаліцію. Цей проект не здійснився через те, що Туреччина замирилася з Персією.

Особливі стосунки склалися в козаків з кримськими татарами. З одного боку, ногайська орда жила з продажу українських бранців, з другого – Кримське ханство, особливо до його васальної залежності від турецького султана, було союзником козацтва, між ними була розвинена торгівля, козаки немало перейняли в татар, які були справжніми синами степу. Сагайдачний цінував ці відносини і навіть мав особисті стосунки з кримським ханом Газлі-Гіреєм.

Успіхи козацького війська привели до зростання прав і свобод українського населення, козаки й міщани, не стерпівши утисків Унії, вчинили заколот у самому Києві проти уніатського митрополита Йосипа Рутського. Коронний гетьман Жолкевський відчував перед козаками повне безсилля, а шляхта кинула клич на знищення українського козацтва. Одначе навіть польські публіцисти доводили безперспективність такого шляху, бо він «безчесний, марний і неможливий». Зважені польські політики і публіцисти як у воду дивились.

Кінець XVI і початок XVII століття – вирішальний і знаковий період у житті Речі Посполитої, коли нестабільний і неконструктивний державний устрій призвів до катастрофи в суспільно-політичному житті цієї країни.

Вищим органом управління в Польщі були так звані державні сейми, які періодично збирались у польській столиці і користувалися верховною владою в законодавстві, суді, адміністрації, народній освіті. У сеймах брали участь представники всіх воєводств королівства з необмеженою свободою голосу. Але крім сеймів, таку необмежену владу мали польські та литовські коронні сановники, особливо канцлери, гетьмани та інші, які обиралися на свої посади на все життя. Крім того, таким правом «нє позвалям» (не дозволимо) користувалися й прості шляхтичі. Таким чином, панувало право не більшості, а меншості, і король був часто символічною маріонетковою фігурою.

І ось у XVI столітті на польський трон сходить Стефан Баторій – людина безмежної відданості державі, противага можновладцям, що були уражені грубим матеріалізмом. Його попередник король Генріх, французький принц Валуа (майбутній Генріх III), утік із Польщі. Стефан Баторій зумів приборкати свавільну аристократію і домігся повної переваги в боротьбі із запеклим ворогом Польщі московським царем Грозним.

Московщина втратила шість міст і була відкинута від Балтійського моря. Усередині Польщі Стефан Баторій упорядкував стосунки з українським козацтвом, уперше визнав його як військову й політичну силу. З’явилися талановиті полководці, де поряд із Яном Замойським, Радзивіллом, Сапєгою та Мелецьким був і українець князь Костянтин Острозький (батько Василя, про якого йшлося раніше). Король поліпшив фінансову систему країни, реформував судові органи й освіту.

Та ось він помирає і на трон Речі Посполитої сходить Сигізмунд III Ваза, син і нащадок шведського короля. Права рука Стефана Баторія, великий канцлер Ян Замойський сподівався, що Сигізмунд підтримає політичну лінію свого попередника. Але він жорстоко помилився. Новий король не відповів навіть на традиційне привітання латиною, оскільки її не знав. Натомість він цікавився алхімією, випускав фальшиві гроші. Це був похмурий фанатичний католик, про якого польський історик Бобржинський писав, що Сигізмунд був просякнутий релігійним завзяттям і при цьому – найгіршим політиком та охоронцем земного добробуту довіреної його піклуванню держави. Його практично зовсім не цікавило суспільно-економічне життя держави, це був, по суті, католицький місіонер. І це тривало, на біду Польщі, 45 років! Проти короля зчинився відкритий заколот сандомирського воєводи Миколи Зебржидовського, який проголосив безкоролів’я. Сигізмунда порятував той же Замойський, але він, не слухаючи порад великого канцлера, вводить в Україні Брестську унію, що завдала величезної шкоди Україні й самій Польщі і стала однією з основних причин загибелі Речі Посполитої. Король орієнтувався на фанатичного іспанського монарха з родини Габсбургів Філіпа II. Саме сподіваючись на його підтримку, Сигізмунд III розпочав одночасно три війни – з Росією, Швецією та Туреччиною.

Постанови польських комісій, дебати й висновки ясно показували прагнення шляхетських кіл звести козаччину до невеликої прикордонної сторожі, віддати її в повне й абсолютне розпорядження польської військової адміністрації, зігнати з «волості», тобто, іншими словами, позбавити власної юрисдикції.

Може, ці заходи й мали б якийсь шанс на успіх, якби не двадцятирічна праця Сагайдачного, який перетворив Військо Запорозьке на грізну силу, з якою вже неможливо було не рахуватися. Сагайдачний і його оточення розуміли, що тільки нарощування оружної сили козацької може бути гарантією прав і майбутнього українського народу. Але гетьман також розумів, що пряме воєнне протистояння з коронним військом поки не під силу козацькому війську. У цім напрямі і формувалася тактика козацьких ватажків, тих «статочних» чи «старших» елементів від Байбузи і Самійла Кішки до Кулаги і Сагайдачного.