Іноді все ж вдавалося заснути.

Найкраще було засинати, коли надворі вже розвиднювалося і акустична інвазія втрачала бодай частку своєї неприкрашеної інфернальності. Але й це іноді не допомагало. Модуляції шумового фону одного дня сягнули діапазону настирливого тріску, якого ніколи раніше не було. Ще перебуваючи в напівсні, я подумав, що цього разу все ж таки це звуки зовнішнього світу — і не помилився.

Розплющивши очі, відразу зрозумів, що діється. В кутку спальні неподалік ліжка стояв саморобний обігрівач того типу, який у нас чомусь називають «козлом».

(Втім, цей справді чимось нагадував змодельованого конструктивістською уявою цапа — складався з двох горизонтальних — одна над однією — рур, до торців яких кріпилися «х»-подібні стояки з клемами).

Рури я власноруч поцупив із військового заводу, коли лиш починалася велика заворуха.

Метал, з якого вони були вилиті, мав неабияке стратегічне значення, а, крім того, відзначався тим шляхетно-матовим полиском поверхні, котрий в нашій не переобтяженій багатствами свідомості асоціюється якщо не з платиною, то із сріблом вже напевне. Приємно було торкатися цього металу рукою, коли він набирав температури людського тіла. Можливо, з цієї причини свого часу його почали напівлегально перевозити на захід — на початках дрібними партіями, кустарно; пізніше цим займалася мафія, з неодмінними атрибутами своєї діяльності — вбивствами, вибухами, підкупом цілих митниць; а далі — крупні бізнесові структури, про існування яких кожен чув, але не кожен хоче знати.

Фізико-хімічні властивості металу мене цікавили мало, крім однієї, — він володів здатністю навдивовижу довго зберігати тепло, і тому як ніщо інше надавався до виготовлення обігрівача. Тепло було зараз конче потрібне, бо літо, напанувавшись донесхочу, залишило після себе по-мародерськи розшарпаний ліс, пронизливу сірість над ним і холоднечу.

Так от: стояки десь серед гаражного мотлоху відкопали знайомі електрики, вони ж зробили нехитру, мов нутрощі ліверного пиріжка, електричну начинку, під'єднавши до неї товстезний чорний кабель, який тягнувся через вікно кудись надвір, вигадливо обминаючи лічильник — в цьому й полягала основна привабливість «козла».

Але, як виявилося, це саме він зараз несамовито тріщав, час від часу пускаючи іскри. Місце кріплення кабеля вже обвуглилося, контакти потемніли, почала чорніти, втрачаючи лиск, фарбована металева табличка із таємничими позначками: ТИП КР-15М № 563323 220V 1000Wt 50Hz ОСТ8351-99. (Мене завжди вабили до себе ці загадкові письмена. Можливо, вони — єдині зразки письменства, які вціліють після нас, тож найвища пора рятуватися: вцілію я — вціліє і письменство).

Зірвавшися з ліжка, я зненацька збагнув, що знаходжуся не в спальні, як гадав спросоння, а у тісній своїй вітальні, де вже товклась якогось лиха купа моїх родичів, передовсім далеких — саме вони найчастіше люблять у найнесподіванішу пору радувати мене своїми візитами (можливо, тому, що, зважаючи на абераційні особливості моєї пам'яті, кожна зустріч — це нагода вчергове познайомитися). Так от, у залі була гурма люду, повсюди вешталися ненависні чужі діти, то тут, то там чоловіки робили спробу перехилити на льоту чарчину, огрядні тітоньки носилися з пакунками, якась бабуся роздавала пляцки, та попри все ніхто з них не переймався загрозою близької пожежі. Найгірше було те, що посеред кімнати стояла вже готова до прибирання ялинка, присутність якої можна було пояснити хіба нестримною любов'ю моїх родичів до різних екзотичних, не зв'язаних нашими календами свят, або ж тим, що я вже цілковито втратив відлік часу. (Останнє рано чи пізно мусило трапитися).

Однак замислюватися над цим усім не було анінайменшої змоги — «козел» тепер уже люто плювався іскрами, і будь-яка з них могла виявитися фатальною.

Я спробував зробити найпростіше й найшвидше — вимкнути розжареного цапа, просунувши руку поміж розпеченими рурами до вимикача, хоч той і знаходився у небезпечній близькості до джерела іскріння. Але тут хтось ненароком штовхнув мене ззаду, і я, сильно обпікши руку, висмикнув її, брудно вилаявся, зваливши при цьому з серванта кілька раритетних горнят. Тут мене нарешті зауважили й почали пропонувати допомогу, улесливо заглядаючи ув очі. Я попросив олії, або спирту змастити опік, та принесли чомусь відро води, до котрого ще й треба було пробиратися крізь тлум бажаючих побачити, що сталося.

Родина почала тіснити потерпілого мене від пристрою, запевняючи, що вони самі усе полагодять, просто висмикнувши дріт із розетки, то ж я мусив довго їм втовкмачувати, що кабель йде попри всі розетки й лічильники до розподільника надворі, і коли найкмітливіші дотепники почали розпитувати про особливості такого з'єднання, я, задкуючи й давлячи ялинкові іграшки, побачив, що за їхніми спинами вже палахкотять перші паростки вогню.

Хтось із тих, що стояли ближче до калорифера, відразу впустив, нажаханий, у полум'я газету чи паперовий пакунок, і це відразу ж додало жару.

Побачивши, що дехто збирається загасити вогонь водою, я кинувся вперед, репетуючи, щоб не робили непоправного і не поливали ввімкнений електроприлад. Ненавиджу гуманітаріїв з їхніми атавістичними уявленнями про класичні чотири стихії. Відро все ж перекинули, і вода розтеклася в небезпечній близькості до калорифера. Тут усі рвонули назовні — зайнявся сервант, — і останнє, що мені вдалося було побачити, вибігаючи за всіма з дому — як падала в полум'я так і не прибрана ялинка із самотньою маківкою вгорі.

Знадвору все виглядало не так страхітливо. В будинку палахкотіло, але несильно. Однак потроху мій дім почав нагадувати піч — гуділо полум'я, розтріскувалися шиби. Всі тлумилися на подвір'ї. Жінки голосили, діти неприховано тішилися. Маленький лисий чоловічок побіг викликати пожежників. Я гарячково обмізковував, як від'єднати дріт знадвору.

Раптом великий жмут вогню вилетів із будинку — прогорів дах — і вітер погнав до заростів сухостою, що спалахнув умить, неначе хмиз, а полум'я швидко рухалося далі в гущавину. Почали потроху займатися сосни над будинком. Але тут, дякувати Богу, пішов дощ.

Пожежники приїхали навдивовижу швидко, і хоч мали ще клопіт із тим сухостоєм, дуже уважно поставилися до нашої проблеми. Було вирішено, перш ніж гасити хату, зачепити гаком розподільний щиток і вирвати його з мережі разом із кабелем. Щоправда, масивний кран, розвертаючись, завалив мені нові ворота, та я вже не відчував жалю — втратою більше, втратою менше — що за різниця?

Нагло появилася ще одна проблема — моя вівчарка, яка весь цей час нажахано бігала поміж двома рядами паркана, ніяк не давала рятувальникові приладнати гак. Всі мої спроби порозумітися з нею виявилися марними — очевидно, саме він, рятувальник, здавався їй призвідником пожежі.

Тоді керівник загону, відкликавши мене вбік, простягнув руку й висипав у жменю кілька дивних кругляків — чи то телефонних жетонів, чи то якихось фішок. «Барій, — стисло пояснив він. — Ми робимо це барієм. Це своєрідний наркотик для псів. Він діє блискавично й безвідмовно».

«Великий дефіцит, — додав із жалем, — але тут ситуація…» І посміхнувся так, ніби ми щойно стали друзями.

Мені належало, коли собака вже почує запах піґулок, відійти якомога далі від будинку, тоді рятувальники проламають паркан і вівчур звільнить потрібну територію, погнавши до мене.

Так і сталося. Я бачив, як виламали кілька дощок і пес помчав до мене по мокрій траві. Він наближався якось надто швидко (так не промчало би й авто) — вочевидь насправді страшенно хотів того барію.

Несподівано для самого себе я згадав зненацька… я згадав… чорт забирай! я згадав, що ніколи в житті не мав жодного пса. Ба більше — я взагалі не вирізняюся особливим замилуванням до тварин. А тут на мене мчала здоровенна вівчарка, — чомусь уявилася люта, така вгодована, але незадоволена сука — і нічогісінько для захисту, окрім тих дурнуватих піґулок, в мене немає. До того ж невідомо, яку саме дію матимуть вони на неї.