Довго не могла відкрити двері. Перебирала для чогось ключі, хоча переплутати б не змогла. На столі все ще лежала голка з кінчиком нитки. У відкритій книзі було записане його ім'я. Вона прочитала його ще раз і здивувалася, що в людини може бути ім'я. Немовби вперше. Про своє не згадала. Потім подумала: правильно, це ніби камуфляж. Називатися якось. Хотіла курити, але помилково вирішила, що хоче яблука. Витягнула його з шухляди, поклала на столі. Яблуко було жовтим, круглим, надкушеним, зовсім не подібним до бажання. Десь далеко на дворі бензиновою пилкою розпилювали зрізані тополі. Якби під вікнами було озеро, вона залюбки пірнула б зараз під воду, хоча раніше ніколи не стрибала з висоти. Тільки, мабуть, уже занадто холодно. Плита. Полотна. Мед. Лід. Д(…)м. Трава. Тремтіти. Сурми. Смерть.

За секунду до кінця

Подзвонюючи ключами, стояла коло вікна, потім, вкладаючи їх до торбини, намацала якусь випадкову, забуту піґулку і раптом із ясністю, яка буває тільки при спалахові далекої грози, зрозуміла, чого хотіла весь цей час найбільше — мати від нього дитину.

Першими потяглися черепахи. Вони повзли, невміло перебираючи лапами, схожими на ноги карликових слонів. Вони розсували чистокровними юдейськими дзьобами вологу траву і повертали за тьмяним імлистим сонцем невидющі очі рептилій. Вони безнадійно залишали по собі кладки яєць, непотрібних тепер навіть хижакам. Вони ступали по листю, гілках, торішніх трупах тварин, вибілених мурашками, і трупах торішніх трав, вибілених квасними дощами, по мокрому, розлізлому смітті, по мощах і печерах, мочарах і захаращених звалищах, битому шклі, піску й камінні, по мушлях і тінях дерев, по забутих шляхах, по шпалах, по глині і глиці, по лататті, котре встеляло дно висхлих озер, і по щебеню узбіч, і по лискучому тілі асфальту, і по гладеньких плитах відкритих терас, перечіпаючись через гілки плюща, торуючи кола спустілих лігвищ, легко долаючи пороги спорожнілих осель, і важко тупаючи по вистиглому дереву підлог, вкритому газетами, шматтям, домашнім мотлохом.

Черепахи відчули це першими, що якраз і не дивно — адже саме вони тримали на собі землю. За ними потяглася різна потолоч — вертляві вужі, кистепері риби, плямисті, мов хворі екзотичною екземою, саламандри.

Всі решта вирушили тоді, коли у цьому вже не було ніякого сенсу. Вже узгір'я були всіяні мертвими черепашими панцирами, що їх до останку виссали зграї ненаситних колібрі, аби звити собі в них нові просторі гнізда. Вже водорості вийшли на узбережжя, і чисте холодне повітря спускалося із засніжених вершин, витісняючи сморід і морок. Вже білі кудлаті хмари вляглися на видноколо, влаштувавши надійну небесну огорожу нашому пласкому світові. Вже піднімалися з найглибших океанських западин нові, майже прозорі мешканці, котрі ніколи не бачили сонця, й далекі айсберги розтріскувалися, мов стиглі горіхи, відкриваючи очеревину кришталевого соку. Старі колодязі невпинно росли вглиб, сягаючи правічної, не призначеної для уст води. Натомість верхівки дерев ховалися в такій високості, що годі було сягнути зором. Пустельні трави вибухали невтримним цвітінням, випускаючи за найменшим вітром пишні хмари золотого, невагомого пилку. Пісок бубнявів, наче перли, набирав коштовності, яснів, а деінде миттєво порохнявіли манускрипти, повні чародійних рецептів й акварельних звірів — папір перетворювався на різновид несуттєвих спецій. Розсихалися рами. Гіркла олія. Зникали домашні комахи. Світила м(…)ли. Повсюди наступали тиша і спокій.

Ми сиділи у просторій порожній залі занедбаного ресторану з нікчемними залишками тієї пишноти, котру помилково прийнято вважати слов'янською. Сфабриковані метрами регламентованого живопису фрески вигоріли, а потім потьмяніли від кухонного чаду і тютюнового диму, діставши шляхетний присмерк старовини, позолота на гіпсовій ліпнині страждала невиліковною віспою, а подекуди й вадами ампутаційного характеру, вичовгані килими марно намагалися приховати підступи розбитого паркету, дощечки якого осідали, немов клавіші гігантського рояля. Серветки і скатерки, щоправда, були чистими і накрохмаленими до ламкості, та еклектичність посуду і начиння промовисто свідчила про наступ того щонайсправжнішого декадансу, котрий завше виглядає набагато привабливішим, аніж фальшива розкіш, якій він приходить на зміну. Коньяк наливали в келішки для лікеру, а пиво доводилося пити з винних фужерів, функції звичайного ножа виконував маленький ніж для масла, зате виделка була непідробно срібна з анаграмою невідомого власника, а коло порожньої сільнички сором'язливо розмістився комплект із щипців для слимаків, ножиць до винограду та сікатора для птиці. Ці причандалля слугували мені доброю розвагою, поки ти мила руки, а я намагався ввічливо відбиватися від стриманої облоги офіціанта. Одягнений у малинову блюзку злегкабожевільного, він був сповнений якогось нересторанного гонору і легко ображався, що, втім, не заважало йому щохвилини повертатися і переконувати мене зробити замовлення, не чекаючи дами. Врешті, коли ти прийшла, з'ясувалося, що він мав абсолютну рацію (це дозволило йому стояти тепер коло столу з виглядом реабілітованої Касандри[12]), бо меню виявилося не більше, ніж своєрідним літературним аперитивом, а замовити можна було лише стандартний комплекс страв, чиї назви до того ж відсилали радше до природознавчих наук, аніж до кулінарії. Аж тоді, коли принесли першу з них, вся вишуканість місцевої еклектики стала зрозумілою до решти.

Було дуже зимно, і ми мусіли пересісти від вікна, ближче до центру залі, де протяги здавалися слабшими. Крім того, на пропаленій цигаркою фіранці сиділа в сумній задумі самотня муха, вже готова відійти в осінній анабіоз. Здавалося, вона от-от це зробить, тобто відійде з цього світу, і тоді ніщо не завадить їй, полишивши фіранку, впасти на стіл. І навіть не сама можлива присутність на столі мухи, а оця загроза її падіння чомусь непокоїла і, — немовби переводячи факт з розряду санітарії в розряд авіакатастроф, — змушувала бічним зором фіксувати процес відмирання. Пропалена дірка була добрим орієнтиром і давала привід вряди-годи кидати погляд на вікно, так, ніби тільки крізь оцю дірку око могло пробитися назовні, туди, де вологе повітря вже не витримувало власної пересиченості і вкривало бруківку тим особливим, притаманним привокзальним площам полиском, який помічаєш лише перед довгою розлукою.

Я сам переніс начиння, щоб не вражати зайвий раз гідність офіціанта, хоча, напевно, зробив чергову помилку — він якось болісно ставився до своїх обов'язків, а їхня химерність, мабуть, свідчила про певний прихований кодекс честі, котрий мені не вдавалося розгадати. В сусідній невеликій дзеркальній залі зграя підозрілих молодиків грала в карти, зсунувши столи. По довгому коридору, перемовляючись, ходили безробітні офіціанти, всі як один в малинових блюзках, і прибиральниця возила по підлозі мокрою шматою. Більше в ресторані нікого не було.

So.

Отож першою стравою була звичайна на вигляд зупа, чомусь налита в двовухі, хвацько розписані горнятка. Виглядала занадто масною, однак навівала спогади не про домашній бульйон, зварений із доброї половини курки, і не про капусняк на телячій кісточці, присмачений товченим салом, і навіть не про пісний святовечірній борщ, заправлений лляною олією, а про всім відомі кубики золотистого (поки його не оббереш із фольги) концентрату, котрий більше скидається на фарбу художників-гастрономістів, аніж на їжу. Втім, судячи із консистенції зупи, кубиків тут не жаліли.

Зупа була дуже гаряча, а шар жиру достатньо суттєвий, аби тримати тепло довше, ніж може вичекати голодна людина. Тому я долив у горня пива — темного холодного пива, мабуть, недоречного о такій порі року. Однак я намагався певний час утриматися від споживання міцніших напоїв — звідси й пиво, і такий дещо незвичний коктейль. Перше ж занурення в його життєдайні товщі дало несподівані результати — майже доверху посудина була виповнена кусниками квашеного огірка, що вселяло підозру: а чи не звичайна це юшка огіркова (див.: Альфред Целлерман «Рецепти слов'янського світу» [Suhrkamp Verlag, Munchen, 1939]) і, одночасно, дозволяло уявити кухаря-сноба, котрий заради самого естетичного задоволення наповнює солоними смарагдами цей паруюче-сумнівний океан. Бо навіть краючи огірки, він не обмежився звичними поперечними й поздовжними надрізами, а добивався досконалої імітації справжніх кристалів. Глибше, що відкидало підозри в запозиченнях із «Слов'янської кухні», почали траплятися шматочки телячих нирок в парадоксальному поєднанні із кружальцями сосисок — тих синтетичних, кольору сафарі сосисок, котрі продають на наших базарах запаяними у довжелезні пластикові смуги, схожі на якісь макдональдсівські кулеметні стрічки. Вже не пам'ятаю, чи входила до рецептури картопля — мабуть, ні: все ж таки це, безперечно, був результат тривалих кулінарних пошуків, а не просто вариво з підручних продуктів. І, нарешті, для тих, хто в поїданні цієї дивної потрави зумів дійти до самого кінця, на дні знаходився сюрприз — справжня дорідна лискуча маслина, що мало б, мабуть, метафорично уособлювати чорні перли, котрі даються лише найвідважнішим пірнальникам.