2
В темній темниці, в кайданах закутий,
Сильний колись-то Самсон той сидить,
Тяжкую думу гада – й незабутий
Жаль його серце знебуле гнітить.
Тяжко Самсон проклинає Далілу,
Що без вагання згубила його,
Жалує тяжко на себе, що силу,
Славу віддав і себе самого –
Та за кохання єхидне, нікчемне…
Серце так рветься! Та нащо той жаль,
Нащо ті сльози, картання даремне?
Помста лиш може вгасити печаль!
Помста… Де ж сила його молодеча?..
Він же і зброї в руці не вдержить,
Не підійме навіть гострого меча,
Сили немає! Невже буде жить
Тая підступниця? Ні, хай сконає!
Єсть же на небі ще правда свята,
За що ж із ним його люд погибає?
Боже, що винна країна ота?..
Гине безславно Самсон в самотині,
Серцем же рветься свій люд визволять.
Люд у полоні тепер, на чужині,
Легко було ворогам подолать
Край Іудейський, його боронити
Нікому стало, – в неволі сумній
Той оборонець, він лихом прибитий,
Він не поможе країні рідній!
Він у темниці, в кайдани закутий,
Тяжко картаючись серцем, сидить,
Жаль нерозважений, жаль незабутий
Серце знебуле і рве, і гнітить.
3
Пишає божая країна
І ясні хвилі Іордана, –
Хоч і в неволі Палестина,
І лютим ворогом забрана…
Вже переможці стали станом
В долині красній та розкішній, –
Під пальмами, над Іорданом,
Далеко чуть їх гомін втішний.
А ватаг їх? О, як для його
Веселий, радісний сей ранок, –
Багато злота дорогого.
І срібла, і вродливих бранок
Добув він. Не війна кривава
Йому дала се, – ні, Даліла,
Її була се мудра справа, –
Вона дух сильний той зломила.
Рад філістимець. Гомін, гуки;
Радіє люд. Божниці димні
Від пахощів; здійнявши руки,
Святці співають вдячні гімни
Своєму божищу Ваалу.
Уголос бога вихваляють,
Що він віддав їм на поталу
Всю Палестину, і співають
Хвалу Далілі, що придбала
Для свого люду славу вічну:
Вона Самсона подолала,
Зломила силу ту величну.
І утішається Даліла,
Що славою за зраду вкрита.
У очах втіха заясніла,
Усмішка грає гордовита.
Гукає владар: «Приведіте
Самсона-бранця у палати,
Перед мене постановіте,
Його бажаю повидати!»
Покірні кинулися слуги,
Біжать чинить владаря волю;
Ведуть Самсона для наруги, –
Хай бачать всі його недолю.
Кайдани тяжкі на Самсоні,
Сліпий, сумний він і без сили.
Ввели його і при колоні
В порога там постановили.
Розлігся гомін, сміх, наруга,
І жарти прикрії чувати:
«Самсоне! Де твоя потуга?
Чи ти забувся воювати?»
Самсон стоїть, мов скам’янілий,
Блідий, і мовчки вислухає
Оту зневагу: гнів безсилий
У грудях стиснутих бурхає.
Аж ось зненацька він здригнувся:
До його слуху долетіли
Слова вразливі, і почувся
Єхидний, прикрий сміх Даліли:
«Здоров, Самсоне! Твоя мила
Тебе вітає!» Тая мова
Самсона серце вкрай вразила,
Не вдержав він гіркого слова:
«О гадино! Моєї муки
Тобі, несита, ще не досить?!»
Самсон здійняв безсилі руки
І вголос бога помсти просить:
«О боже помсти, Адонаю!
Вволи мою остатню волю:
Хай з ворогами й я сконаю,
Та дай помститись за недолю,
За сором мій і мого люду!
Дай силу давню на хвилину!
Верни мені її, – хай буду
Я знов потужним на годину!»
Вмолив він бога тим благанням,
В Самсона знову уступила
В остатній час перед сконанням
Незмірная, нелюдська сила.
Тоді, колону обійнявши,
Потряс він дужими руками, –
І стеля рушилась і, впавши,
Його покрила з ворогами!

[с. Колодяжне, 1888 p.]

МІСЯЧНА ЛЕГЕНДА

(Посвята моїй мамі)

1
Весняної ночі, як в небі високо
Стоять білі хмароньки в крузі;
Як вітер шепоче й зітхає глибоко
У сонному темному лузі;
Як тихо усюди, і в полі, і в хаті,
Як співи затихнуть дівочі;
Як втомиться мати співати дитяті
Й закриє утомлені очі;
Як сни золотії колишуть дитину
І стелять їй мрії барвисті;
Як сам соловейко малий на хвилину
Замовкне в кубелечку в листі, –
Тоді затремтять полохливо, швиденько
Скрізь тіні химернії дрібні,
І спустить додолу тоді місяченько,
Мов струни, ті промені срібні, –
Тоді від заходу, зо мли таємної,
З оселі вечірньої мрії,
Луна пронесеться від пісні дивної,
Гучної, мов гімни надії,
І янгол величний з зорею на чолі,
Мов хмарка прозора, поплине,
Сіяючи світлом одвічної волі,
До місяця вгору полине;
І тихо руками до струн променистих
Співець яснокрилий торкнеться,
І легкая зграя акордів перлистих
Із неба на землю поллється.
Той голос надземний часами лунає
В піснях соловейка навесні, –
І тільки обранець між людьми здолає
Співать тії гімни небесні.