1893, 12/ХI

РУСАЛКА

(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ)
1
Коло річки, у садочку
Маленька хатина, –
У хатині чорнобрива
Молода дівчина.
Щовечора, як зіронька
До місяця сходить,
Молодая дівчинонька
В садочок виходить.
Тож виходить сама з хати
У ясную нічку, –
А тим часом козаченько
Перепливе річку,
Як приверне к бережечку,
Човничок прив’яже, –
Уклониться дівчиноньці,
«Добривечір» скаже.
По садочку собі ходять,
За руки візьмуться,
Розмовляють та радяться,
Коли поберуться.
«Ой коли ж ми поберемось,
Дівчинонько-роже?» –
«Уосени, козаченьку,
Як бог нам поможе!..»
У коханій розмовоньці
Швидко ніч проходить,
Блідне місяць, гаснуть зорі,
І сонечко сходить…
Сіда хлопець у свій човник
Та бере весельце;
Стиснув ручку, махнув веслом:
«Прощай, Ксеню, серце!»
2
Осінь надходить, літо минає,
Вже ж за дівчину козак не дбає.
Вже старостоньки скрізь походжають,
Ксенину ж хату вони минають.
Йдуть до сусіда в новую хату, –
Сватають в його дочку багату!..
Чує Оксеня смутну новину, –
Що свата милий іншу дівчину;
Уже сьогодні їх заручають,
А через тиждень і повінчають…
Наче байдужа дівчина ходить, –
Вийде ж в садочок та й сльози ронить.
Рушнички шиті лежать у скрині,
Вже не клопочуть вони дівчини!
В журбі та в тузі тиждень минає,
По селу ж ходить та «молодая»,
У кожду хату вона вступає,
На дівич-вечір дружок збирає,
І до Оксені заходить в хату, –
Тож на весілля її прохати:
«Прошу, сестрице, тебе, голубко,
За старшу дружку до мене, любко!» –
«Не можу, серце!.. я б і радніша;
За дружку в тебе хай стане інша».
«Отак, сестрице! отак мовляєш!
Певне, мене ти більш не кохаєш!» –
«Не гнівайсь, серце, за мої речі…
Прийду сьогодні на дівич-вечір!
Тебе, сестрице, я не забуду, –
За старшу дружку у тебе буду».
(Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже.
Вдасть перед милим, що їй байдуже).
Йде молодая весела з хати, –
Смутна Оксеня випроводжати…
3
У суботу в молодої
Та великий збір,
То ж сходяться подруженьки
До неї у двір.
За столом вже молодая
Сіла на посад,
На лавочках всі дружечки
Посідали вряд.
Старша дружка жалібної
Почина співать, –
Виспівує і на очах
Слізоньки тремтять.
«Червоная калинонька,
А біленький цвіт;
Ой чи не жаль тобі, Галю,
Молоденьких літ?..»
«Ой час-пора, отець-мати,
Поблагословить,
Ой час-пора молоденькій
Та гіллячко звить!»
І гіллячко, і віночок
Вже вити пора,
А іще ж то барвіночку
Для вінка нема.
Старша дружка по барвінок
Додому піде,
Бо кращого барвіночку
Немає ніде.
Пішла з жалем дівчинонька
Та у свій садок,
Щоб нарвати барвіночку
Іншій на вінок;
Рвучи його, журливую
Пісеньку співа,
За сльозами ледве може
Вимовлять слова:
«Барвіночку мій хрещатий,
Зелений, дрібний,
Ой, я ж тебе викохала,
Хороший, рясний!
Я ж садила, поливала
Тебе навесні,
Я ж думала, на віночок
Здасися мені!
Здався тепер, барвіночку,
Не мені, другій, –
Бодай би зсох, бодай зов’яв,
Барвіночку мій!..»
Тож нарвала барвіночку,
Віночок звила,
Походила по садочку,
Над річку пішла.
Подивилась у водицю
На личко своє,
Тихо, тихо промовила:
«Горенько ж моє!
Вродо моя хорошая,
Нащо ти цвітеш?
Без доленьки на сім світі
Марне пропадеш!
Нема щастя, нема долі,
Лиш врода сама…
І кохання зневажене,
Дружини нема!
Забув мене мій миленький,
Іншу полюбив,
І навіки мою долю
Та й занапастив!
То ж він завтра із другою
Піде під вінець…
А я собі під водою
Знайду вже кінець!»
Промовила теє слово,
Стала на горбок…
Нема, нема дівчиноньки,
Лиш плавле вінок.