[1834]
ВЕСНІВКА
Цвітка дрібная
Молила неньку,
Весну раненьку:
"Нене рідная!
Вволи ми волю –
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря, красна,
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!" –
"Доню, голубко!
Жаль мені тебе,
Гарная любко;
Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде, –
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш, –
Жаль серцю буде".
ВЖЕ СОНЦЕ КРАСНО...
Вже сонце красно -
Хвала-бо - встало,
Бачте, як ясно
Світом засяло!
Нічні, сонливі
Мраки розбило;
Боже, ах, боже,
То твоє діло!
Весело, мило
На світ глядіти,
Добро приспіло:
Радуйтесь, діти!
Гомін лісами,
Піснь дубровами
Щастє розносить,
Сильно голосить,
Весело, мило:
«Боже, ах, боже,
То твоє діло!»
Зелень розвилась
Геть царинами,
Радість розплилась
Всіма світами:
Весна миленька,
Надія літо,
Осінь повненька,
Бо в стогах жито.
Взимі весело,
Хоть всюда біло.
Боже, ах, боже,
То твоє діло!
Дуброви, гори
З полонинами,
Долини, звори,
Ріки з струями,
Небо високе
І звізд без числа,
Море глубоке,
Чудів всюда тьма,
Всьо так порядно,
Всюда так ладно.
Всюда щось жиє,
Робить, ділає,
Двигшись, літає,
Ходить і плине,
Радо співає,
Весело, мило:
«Боже, ах, боже,
То твоє діло!»
Не хочу багатства,
Ані грошей мати,
Ні паном бояром,
Ні царем ся звати;
Лиш добрий най буду
І богу миленький,
Най люблять мя люди,
Тогда я щастненький.
ВІРИТЕЛЕВІ
Перед зорями в люту непогоду
Розігралася душа молодецька.
Імив за керму та й чухнув на воду,
На буйне море, гей, кров молодецька.
А море бистре, гей, носить собою,
Кипить і б’ється, аж страх ся здуває,
Волня на волню зводиться горою,
Пре сила силу, плавця затопляє.
ВІРНА
Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,
Затужила дівчинонька, серцем затужила.
Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,
Бо із війни за три роки не вертає милий.
На могилі, верховині милого спращала,
Біле личко цілувала, слізьми проводжала.
«Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати,
До твоєї соколеньком я прилечу хати.
Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,
Подай ручку біленькую, додому вернися».
Вдарив коник у копита, задзвонив станлями,
Лишилася сиротонька з журними гадками.
Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,
За лісами, за горами лишив чорнобриву.
Край дуброви на горбочку сипана могила,
Там дівчина із зорями щодень виходила.
Виходила із зорями, стояла до ночі,
Свої чорні за миленьким видивила очі.
Ой ходила, ой бродила зимами, літами,
Витоптала биту стежку білими ногами.
ДІТИ І ЖАБИ
Коло озера щодень звечора
Хлопці сюда-туда бігали
І на Жаби засідали.
Лиш ся котра з води показала,
Каменем зараз в лоб діставала.
Одна з них, над другі сміла,
Так з води до них повіла:
«Діти, діти! Лишіть теє битє,
Вам то грачкою, нам йде о житє».
ДНІСТРОВАНКА
Марусенька мила
Цвіточки садила,
Водов підливала,
Стихонька співала:
«Ростіть ми, цвіточки,
Райськії діточки;
Ростіть ми весною,
Розвиньтесь красою,
Літом ми зацвійте,
Головку пристрійте
Мені молоденькій,
Строїтись радненькій!»
ДО ***
Мисль піднебесну двигчи в самом собі,
Душу в природи безвісти занести,
Гадкою крепков тьми світа розмести,
Житя кончини подружити обі;
Глянути мирно, що ся діє в гробі,
К радощам вдати, істинним ся взнести,
Радость з тугою в лад миленький сплести,
Милость сосвітну пригорнути к собі;
Хто вміє? хто вдасть? - Ум сильний, високий,
Ум, що го вічна доброта повила,
Ум, що го красна природа зростила,
Ум, яких мало, хотя й світ широкий,
Душа, що в грудях твоїх ся з'явила,
Що мене знова з світом подружила.
