ПЛІШКА І СОЛОВІЙ
Рекла Плішка д' Соловію, що тихо сидів:
«Жаль ся, що рідко щебечеш!»
Сей їй одповів:
«Лучче мало доброго, ніж лихоти много».
ПОБРАТИМОВІ
посилаючи єму пісні українські
(Дума)
Отак, Николаю, вкраїнські вірлята
І веселять душу й серце загрівають;
Отак, Николаю, руські соколята
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б'ється,
Коли з України руськая пісенька
Так мило-солодко вколо серця в'ється,
Як коло милого дівка русявенька.
Так го обнімає, так до себе тисне,
Пригортає, і любує,
І голубить, і цілує,
І плеще, і тішить,
І медочком дишеть,
Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!
Аж тут і небавком буйний вітер повине,
Гостинець вже інший, от вже думку несе.
Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я,
Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,
Буцімто спочити, а то підслухати,
Як то стара бувальщина буде розмовляти,
Про давні літа,
Про давні часи,
Як слава гула
Світом вокруги
Про руських батьків,
Боярів, князів,
Про гетьманів, козаків.
І стане повідати зразу так мило,
Стихаї і величаво, мов над морем цвіла
Цвіт-доля любенько; потім голоснійше
Застогне, заплаче, щораз то сумнійше,
Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче,
З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,
Щоби поспитати
Про спис, про шаблюку,
Щоби розвідати
Про орду-канюку:
Як руським тілом згодувалася,
Як руськов крівлев напувалася,
Як руська шаблюка все її вітала,
Як кривим зубом серце добувала,
В пущі вигідненько на нічліг стелила,
В воду під могилу спати кладовила».
І знов згомонить ти нишком, мило-немно,
Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,
І луну розпустить ген-ген долинами,
І гомоном шибне ген-ген дубровами,
Ні то комусь-то десь там повідає,
Як-то колись-то красою засяє,
Як при Чорнім морі
Себе заквітчає,
В степах на просторі
Весело заграє,
Як в водах-Дніпрі
Змиєсь, прибереся,
Легеньким крильцем
На Дністр занесеся,
В тихенькім Дністрі
Собі прилягнеся,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо, до сонця
Ген-ген полетить,
Під небом, край сонця
Сонічком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі
Скрізь світу казати!
ПОГОНЯ
(Після народної казки)
Чи то сокіл пташку жене?
Чи то буря хмару несе?
Чи люта джума летить?
Ні!.. То козак конем садить!
«Гуляй, вороненький, гуляй,
Врага постигай!
Відоб'ємо дівчиноньку,
Пана твоєго сестроньку.
Як прилетиш, поздоровить,
І поплеще, і промовить,
Погодує тя рукою,
Рученькою біленькою,
І напоїть тя водою,
Водонькою студеною.
Гуляй, гуляй на всі сили!
Чрез болота, чрез могили,
Чрез дуброви, через луки!..
Потанцюєм з татарином!
Не нагріюсь вражим сином,
Як попаде в мої руки!
Скоро блисну му шаблею,
Розіллється біс мазею!»
На ту правду забожився...
А зогнувшися дугою,
До коника приложився,
Шпарков полетів стрілою.
Ані єго не спиняє
Рів, ані могила,
Вітром їх перелітає,
Як би мара го носила.
Куди гониш, бісноватий!..
Світ вже смерком почорнів,
Сумненько пугач запів,
Ні там людей, ні там хати!
Блуд ту свище, туман грає,
В густі ліси заведе;
Козак на се не зважає,
Гомонить си та й жене.
Станув, к землі припадає
Послухати, де дуднить,
Знов на верх ся вихопляє,
Бистрим соколом летить.
І щез стрілов в густій мраці,
Дудонь замовчає,
Може, ліг вже де в байраці,
Та й вовк доїдає.
Де-сь поїхав ти, козаче?
Темно, тихо і страшненько,
Часом лиш ворон закряче,
Закряче сумненько.
ПОЗА ТИХИЙ ЗА ДУНАЙ...
Поза тихий за Дунай,
Де мій сокіл пробував,
Лети, гадко, в чужий край,
Де го туга обгортає.
Неси душу там мою,
Легкокрилий вітроньку,
Руську пісню неси му,
Щиру брата пісеньку.
Тужно, тужно там тобі,
Милий брате рідненький,
Но по студеній зимі
Вітрець дихне тепленький.
Серед лугу край води
Зацвіла калина;
Будь веселий, щаслив ти,
То щаслива й родина.
