На хвилинку веред очима постав єпископ Адальберт. Цей папський нунцій мав звичку всі балачки дивним робом звертати в небо, далі від людських клопотів та буденної суєти, але це розраховувалося на невіголосів.

Зовсім іншим видавався на перший погляд сол грецького царя. Грек Мудролюб усі небесні діла звертав на землю, це припало світлому князеві до душі, він лише боявся довіряти першим враженням. Доброчин підняв братину за обидва вуха й голосно проказав, щоб передужити гомін новорічного пиру:

— П'ю здоров'я царського сла?

Це викликало загальний подив. Світляй князь Маломир Любечанин глянув на свого сина поза спинами бояр. Доброчин витримав батьків погляд, і колишній велій жупан іскоростенський похмуро сказав:

— На новорічному виру п'ють за старшістю.

— Хоч раз поламаймо закон, — весело відповів Доброчин батькові. — Один мудрий сказав був мені дуже давно, що колись надходить пора розкидати каміння, тож я помислив так: як же його розкидаєш, коли мусиш раз по раз озиратися на дідній закон?

У світлицю мовби вкотилася німа тиша. Дехто сприйняв Доброчинові слова за жарт, але таких жартів з його вуст іще ніхто ніколи не чув у Києві, й це дуже швидко збагнули навіть найлегковажніші мужі.

— Ми всього боїмося, — розчаровано сказав Доброчин. — А є ще й друга половина приказки... — Він з надією глянув на божник. — Після розкидання надходить час громадити каміння.

Претич глузливо запитав:

— Одно розкидати та громадити?

Царський базилік одчув у притчі голос святого писання й підвівся за столом:

— Твоїми вустами глаголить істина!

Тлумач переклав, але Доброчин відповів не слу, а Претичеві:

— Якщо стіну викладено навперекіс, краще розкидати її й викласти заново, бо рано чи пізно сама впаде.

Претич, до якого звертався Доброчин, не знайшов гідної відповіді, й тоді князь звернувся до царевого сла:

— Цю істину не я вигадав — є в Києві один мудрий муж, йому треба дякувати.

— На новорічному пиру, — врешті обізвався Претич, — заведено все казати навпростець. Мав єси на оці дідні закони?

Доброчин збагнув, що відтепер із цими людьми йому буде дуже важко. Досі вони розкидали каміння разом з ним, а тепер злякались і впираються. Громадити каміння, видно, ще не настав час: треба було спершу як слід розкидати недорозкидане, щоб не мурувати вище по кособокій стіні.

По обіді, коли скінчився вранішній і ще не почався вечірній новорічний пир, Доброчин пішов сам розшукувати отця Григорія. Під ногами рипів мокрий сніг, на Боричевім узвозі мало бути слизько, й він звелів осідлати свіжо підкованого коня. Отець Григорій сидів тепер в Ольжиному дворі на Щекавиці, й коли Доброчин з розгону в'їхав до воріт, відчинених задля Нового року навстіж, побачив серед двору гуртик Володимирових належних жін. Вони ліпили жертовну снігову бабу, ходили кругом неї корогодом і співали врочих щедрівних пісень. Серед них була й Ліла-Софія. Вона побачила світлого князя й підійшла:

— Щедрого літа.

— Спаси біг, — відповів Доброчин і пильно глянув на молоду русяву наложницю.

— Я чекала на тебе тут, світлий княже, — сказала вона — й творила потвори... Тобі випадає далека путь.

На віях у Ліли-Софії забриніли сльози, а Доброчин поспіхом сказав:

— Маю справу до отця Григорія.

Наложниці крутились навколо баби й потайки позирали в їхній бік. Доброчин кинув повід на конов'язь і пішов поза хоромом, де була Григорієва кліть.

Григорій одчинив двері. В кліті сидів патлатий рудобородий чоловік, якого Доброчин уже колись бачив. Григорій сказав:

— Це отець протоієрей Анастасій Корсунянин, Буданка Смоляковича з Вишагорода-Деснянського син...

— І зять Муромця, — згадав світлий князь. Він бачив цього рудобородого дивака перед п'ятьма роками, коли в Києві сидів ще небіжчик Ярополк, а Доброчин стояв станом у Дорогожицькій пущі. Згадка про Ярополка найшла хмарою Доброчинові на чоло, але він поспішив її відігнати.

— Ти єси тлумачем у грецького сла? — спитав він у Настаса. — Чого ж я не видів тебе на пиру?

Настас відповів надто дивно:

— Понеже поімал єсть трою тлумачі.

Доброчин засміявся — цей Муромців зять і того разу говорив так.

— По-якому нявкаєш?

Настас повагом одказав:

— Божими словеси глаголю, княже.

— А по-людськи хіба вже забув?

— Можу й по-людськи, — врешті згодився Настас.

Отець Григорій пояснив світлому князеві, чому базилік архімандрит узяв не одного тлумача:

— Не довіряє.

— Для чого ж тоді взяв?

— Тлумачити божі справи. А для царських має грецького тлумача, світлий княже. Отець Настасій же русин.

— І ти не вельми довіряєш грекам, — посміхнувся до старого пресвітера світлий князь. — А замолоду ти говорив по-іншому... — Він згадав свої сьогоднішні роздуми за пировим столом: вустами отця Григорія говорив булгарин, а не християнський жрець. — То правда? — глянув на Настаса Корсунянина світлий князь,

Настас підвів косату голову:

— Що?

— Не довіряють?

Настас розвів руками й знову потупив зір. Доброчин спробував пригадати, чому він сюди прийшов; спонука не варта була уваги. Він ступив до дверей, але Григорій глянув на нього з таким докором, що Доброчин повагався й сів під вікном, звідки линула дзвінка щедрівка. Потім пісня ввірвалася, й стало чути цокіт копит.

Отець Григорій і протоієрей Настас говорили між собою тією самою гутіркою, але Доброчин не слухав і взагалі мало що з того розумів. Грецьке сольство прибуло за два дні до щедрого вечора, але Доброчин лише допіру почув одцих двох, що базилік архімандрит має до нього і якісь «царські» справи. Справа могла бути лише одна.

Ще перед дев'ятьма роками, коли паракімомен Василій заколов царя, вірменина Іоанна Цімісхія, а на його місце посадив Романових синів — малолітніх Василія й Костянтина, яким за законом належав батьків імператорський стіл, — Грецька земля збурилася. Царями стали ще зовсім шмаркаті дітваки, їхнім же опікуном і справжнім царем зробився той самий убійник Іоанна оскоплений паракімомен Василій, якого ненавиділи в Царігороді й усіх волостях Грецької землі.

Бажаючи здобути прихильність вельмож у столиці й поза столицею, паракімомен зробив свій перший хибний крок: вирішив позбутися впливового Варди Скліра й призначив його стратигом Анатолії. Склір заратився й оголосив сам себе царем. Відтоді війна у Греції не припинялася. В Царігороді так само сиділи два царі, хоч і малолітні, третім став коромольний Варда Склір. А був ще й четвертий, якого ненавиділи найдужче від усіх: євнух паракімомен Василій.

П'ять літ тому паракімомен прислав був свого сла — архієпископа Димитрія. Димитрій мусив повернутись ні з чим. Світлий князь тоді відбувся жартом:

— Пождемо, поки в Царігороді буде не четверо, а один цар.

Наступного року Претич підбивав Доброчина:

— Ходімо за Дунай, світлий княже, як ходив Святослав.

Доброчин нагадав старому воєводі, що Святослав повернувся з-за Дунаю без голови, з якої тепер п'ють вино печенізькі хани, а сьогодні ладен був пошкодувати за цей грубий жарт. Греція й досі борсалась у коромолах, такою слабкою вона вже дуже давно не була. Булгарія, яку відвоював був у Святослава цар Іоанн, знову відпала від греків: вони не мали змоги втримати навіть цієї геть знекровленої землі. Тепер Доброчин був певен, що паракімомеи Васнлій удруге прислав просити допомоги супроти самозваного булгарського царя. Він спитав у протоієрея Настаса:

— Як теперішнього булгарського царя звуть?

— Самуїлом, — відповів не Настас, а старий пресвітер Григорій. — Має ще й трьох братів: Аарона, Давида й Мойсея, а коміт[25] Никола був їхній отець.

— То він простого роду! — здивувався світлий князь, а тоді з підозрою глянув на отця Григорія. Колись Доброчин уже був сказав отак, а старий християнський жрець прискалив око: «Інколи в княжі червоні чоботи взувається й холоп...» Цього разу Григорій змовчав, але світлого князя раптом узяла безпричинна злість, і він спитав уже в протоієрея Настаса: — То з чим же прийшов до нас грецький сол? Якщо по допомогу супроти того Самійла (чи як його там), то мусимо вдати: межи Києвом і Царемгородом вічна любов!