Але як ти їх допитаєшся? Коли б хоч знався з ними бодай ліпше чи був їхнім робітником, а я Ольжин холоп і літую та зимую в її стайнях.

Тоді почав я дослухатися до двірських балачок, приглядався до інших князів та челяді, до Ольжиних обох братів — Свенельда й Асмуса.

Сівши на Ігоревому столі, Ольга наставила Асмуса кормильцем Святослава — батька твого. Цей Асмус Ольговцч був чоловік вельми тихий. Ніколи я не видів і не чув, щоб він бив чи лаяв твого батька Святослава, хоч бити було за що, бо княжич удався многобуянистим. Асмус же все лагодою та ладком.

Свенельд не любив говорити по-нашому, а його старший брат говорив. І Святослав од нього-таки навчився, хоч і не враз, бо стара теж говорила з онуком здебільша по-варязькому. Вона була старіша за обох братів, але якась мовби «середня»: не така лиха, як Свенельд, але й не така плоха, як Асмус. Наймолодший ненавидів усе, що було не варязьке, хоча народився й виріс тут. Про Асмуса ж у Києві казали, нібито він не схвалює братових думок, мовбито казав Свенельдові: «Коли жиємо серед полян, маємо й говорити по-полянськи, не виріжнятися з-поміж них».

Це в нього бувало від тої лагідності.

Сестра їхня Ольга казала так, як і він: «Не мусимо виріжнятися, бо пропадем, як мій муж Ігор».

Але в неї це було не від лагідності чи любові до полян та деревлян. Це в Ольги було від хитрості та лукавства. Вона хотіла зберегти всю завойовану Ольгом землю та великокняжий стіл.

Отака-то була твоя прабаба Ольга. Мудра змія.

Були пруги[14] многі на полянах і понищили ярину.

В літо 867-е. Помер грецький цар Михаїл, не мавши сина для царського столу, й смута велія на греках була.

В літо 868-е почав царювати Василій Македонянин, грецький цар.

В літо 869-е. Нічого такого не було.

В літо 870-е. Такоже не було.

В літо 871-е. Снігу в Києві не було.

В літо 872-е. Нічого не було.

В літо 873-е. Такоже, як і торік.

В літо 874-е. Пруги на деревлянах були.

В літо 875-е. Пруги на сіверянах були.

В літо 876-е. Нічого такого не було.

й літо 877-е. Перед Великоднем випав у Києві малий сніг.

В літо 878-е. До самого березіля падали дощі, й вимокло все озиме, але просо вродило й такоже овес.

В літо 879-е. Ліг новгородець Хрьорек на одрі своєму й сказав: «Оце вже помираю», й сказав іще до челядинів своїх: «Прикличте нову жону мою та швагра мого Ольга й принесіть дітей моїх!» І прикликала челядь жону Хрьорекову та швагра Ольга, й принесли дітей його. І показав Хрьорек на швагра свого, мовлячи: «Оце вже прийшла по мене моя смерть!» І за цими словами випустив грішну душу з уст і не став жити.

Мав Хрьорек сина Інгваря й дочку Гертруду вельми малих, а жона його ходила з третім, і сказала до Ольга Хрьорскова жона: «Занапастив єси мого мужа, яко перед цим обох його братів — Трувора й Сіневса, а тепер хочеш занапастити Хрьорекових дітей?» Сказав їй Ольг, говорячи: «Не занапащу».

Не був-бо з роду ярлів, сиріч варязьких князів, а був з роду простого людського, тож не міг сісти на Хрьорековому столі: вбили б його ярли варязькі. Сказав Ольг до Хрьорекової вдови: «Княжитиму за твого сина Інгваря, поки підросте. Скажи лише всім ярлам, яко Хрьорек доручив свого сина мені, щоби я княжив за дітеського».

І сказала Хрьорекова вдова. Став же княжити Ольг у Новігороді, та не мав своїх дочок а чи синів, була-бо його жона Гільда, Хрьорекова рідна сестра, зроду негодна.

В те ж літо пойняв за себе Ольг нову жону, але вбоявся ярлів і не вигнав жони старшої, Гільди. І княжив миром у Новігороді та всіх Хрьорекових городах.

В літо 880-е. Заратилися полочани та кривичі низові, й пішов Ольг на полочан та кривичів, і взяв город їхній, і сидів там.

В літо 881-е. Пішов Ольг на кривичів і взяв город їхній Смоленськ.

В інші літа це було велике свято: різдво весни, коли день дорівнює ночі, велике переважування чорних та білих богів, радісне повноліття Дажбога-Сонця, чиє потаємне ймення було Хоре, вимовлюване пошепки, та й то тільки в цей урочий весняний день. Ярополк іще не забувся, який трем викликало в нього се потаємне боже ім'я, коли Дажбожий волох нахилився й прожебонів йому його на вухо: від несвідомої радості й страху княжич аж похолов.

Тепер Ярополкові й не вірилося, що все те було колись, що були батько й стара княгиня Ольга, було бездумне й легке дитинство й ще щось, чому не вигадаєш і назви. Й де поділося все оте, часто запитував себе Ярополк і мимоволі, мов тать за вкрадений гаманець, лапався за душу. Під сорочкою муляв маленький золотий хрест.

І все-таки причина була не в хрестикові. Початок усього належало шукати в тумані вже призабутих малих літ, коли ще жила стара княгиня й іноді навідувався додому батько.

В тому й полягала причина безвітряних дітеських часів: десь там блукає світами батько; він далеко, але він є.

А тепер, замість усього, на грудях золотий хрестик, який мовби перекреслив хижою лапкою все його дотеперішнє життя. Перекреслив минуле, за яке досі вдержувалися всі Ярополкові думки. Тепер цього не стало.

За вікнами хорому починавсь урочий весняний день, але в дворі не чути було святкового пожвавлення, як чулося воно ще навіть торік. Княжий двір притих і нашорошився. Кожен чогось боявся й щось виглядав, кожен порівнював і зважував, і те прискіпливе зважування було не на користь багатьох киян.

Ярополка зовсім не спантеличили чутки про Володимира та Доброчина — рано чи пізно обидва мали прийти сюди. Єдине, про що майже шкодував Ярополк, — що не прийшли бодай минулого літа. Про взяття Полоцька він довідався ще восени — невдовзі після того, як на грудях у нього повис хрест. «Що я тепер міг би сказати Володимирові? — з байдужим каяттям думав він. — Чим виправдаюсь? Хіба тим, що був і лишаюся холопом, ганчіркою в чіпких Свенельдових руках?».

Ця думка здавалась найнестерпнішою, але це теж було колись; тепер же йому до всього стало байдуже. Відчувши жіночим серцем його стан, Марія вчора сказала Ярополкові, що ходить при надії на дитя. Він про це давно мріяв — ще з тих часів, коли почав усвідомлювати свою самоту в цілому Києві. Від цього чуття зацькованості його міг порятувати хіба що син, але тепер і та новина здалася дрібною й невагомою, її Ярополкові стачило на півдня.

Різдво весни огорнули сірі хмари. І все-таки помиливсь Ярополк: гомін у дворі не припинявся. Шуміла півторатисячна гридьба, гули бугаї й іржали коні, а десь поза брамами лунко гупали ковадла та молотки. Свенельд готувався до зустрічі з Добринею.

Марія підійшла до вікна. Різнобарвні слюдяні шибочки заграли на білій Маріїній сорочці. Ярополк дивився на грекиню й не бачив обіцяного берем'я під паском: сорочка спадала по стегнах плавно й гладенько. Ярополка взяла злість на жону, він роздратовано схопився й вийшов у сіни, неспроможний витлумачити цього раптового почуття.

На теремі стояли Свенельд і Местиша, а лізницею знизу підіймався Блуд, з веселим збудженням дивлячись на Ярополка. Ярополк раптом пошкодував, що піддавсь лихим чуттям і вийшов, але Блуд уже піднявся нагору й поклав пальці на руків'я його меча: