Одповів йому феєделем Алмош: «Неволя мені!»

І пішли угри з Либедії, й переступили святу руську ріку Дніпр, а стали вежами під Києвом — од Почайни до передільного Ірпня, і сказав Ольг феєделемові: «Переступай тепер і через Ірпінь, бо як не переступиш, то з одного боку вдарю на тебе сам, а з другого накличу печеніга. Й винищу всіх угрів або розпродаю грекам у робітники!»

І знову сказав Алмош-феєделем: «Неволя мені гірка!» Й переступив передільну річку, й зачали угри толочити деревлянські луки та поля, й вийшов навстріч їм велій жупан іскоростенський, і з рання до вечора була рать, а такоже наступного дня з рання до вечора. Почав долати велій іскоростенський жупан Нискин, та зайшли варяги в тил і взяли Вручий город.

Була рать велія з весни до зими, й столочили угри всю Деревню землю. За першими снігами вийняв Нискин Вручий город мечем, побігли варяги з Вручого, але сказав деревлянам Нискин: «Витолочили угри всю землю нашу, неволя нам». Відповідали пани велійому жупанові: «Оце вже нам прийшла голодна смерть. Даймо ліпше дань клятому Щекові, бо й угрів уже несила змогти: онде знову вертаються на нас угри, а за ними прийде й Щек».

І прийшов у грудні Ольг з варягами й уграми, й сказав Ольг до деревлян: «Оце вже вам смерть буде. Дайте Києву дань!»

І дали деревляни, і пішов Ольг усп'ять, угрів же пустив за гори Горватські, як речено було, через землю Деревлянську та Волинську, через Червенські городи, що вже давали многу дань варягові, й через землі Чорних Горват. А Білі Горвати не могли боронитися, кинули свої гори й пішли за Дунай. І давали Ольгові дань усі руські землі, остатніх же підкорив він деревлян. Не мавши сили примучувати своїми руками, примучував їх копитами и ратицями степових орд, яко тать послідущий.

Пьсав Мечимир Велесь.

У великокняжому хоромі був пир горою, а Доброчинові чомусь постала перед очима подія давно минулих літ. Світлий князь спробував пригадати, скільки ж років минуло з того дня, й розгублено глянув на Претича.

— Лют Свенельдич устрелив був мужа твоєї сестри, — сказав світлий князь до тисяцького. На мить це здалось йому важливішим за все, й він з надією подивився йому в очі. Літа були виписані на Претичевому чолі, але Доброчин одчув себе негодним прочетати те заплутане літописання. — Скільки ж одтоді літ?..

Пам'ять чіпко тримала людей і події, Претич був тоді чорновусий і худий, Доброчин навіть пам'ятав його шиту сріблом боярську свитку — він був єдиний серед полян, бо в сріблі та золоті за тих часів ходили тільки варязькі князі та ярли.

Багатьох уже не було серед живих: і Люта Свенельдича, який підступно вдарив затруєною стрілою Вовчого Хвоста, і самого всюдисущого Свенельда, й навіть Вовчого Хвоста, в якому не було нічого вовчого. Не було вже вельми багатьох.

Доброчин глянув уздовж пирового столу. Навпроти сидів молодий київський князь, перекинувши через ліве плече ткане золотом грецьке корзно, брита голова його блищала проти двох свіч, поставлених за ним у божниці, тонкий оселедець на маківці та вуса хвильками спадали вниз, роблячи Володимира дуже схожим на батька. І все-таки ця схожість між ним і Святославом була суто зовнішня. Святослав завжди хмурив брови й дивився цупко впрост, а Володимир удавсь очима в матір...

І раптом Доброчин усе згадав. Малуші й Святославові минало по чотирнадцять — як він міг забути таке!

А ще минало восьме літо його холопства.

Тепер Малуші виповнилося сорок і п'ять, стільки ж було б і Святославові, а Доброчин раптом уявив собі, що було б і чого не було б на світі, коли б живий був Малушин муж. Для такого жилавого пардуса, яким удався великий князь київський Святослав, сорок і п'ять літ — пора розквіту. А ми з Володимиром, подумав Доброчин, сиділи б у Новігороді й збирали дань на словінах та на всій отій муромі та воді, як тепер Путята Кислиця та Угоняй.

Але він тут-таки подумав, що Святославові було писано вмерти молодим. І згадав його схожі на дві жарини булгарські очі.

Доброчин перехилився до Претича через стіл:

— Знаєш, скільки відтоді минуло?

Претич кивнув — він уже й сам устиг полічити:

— Тридцять і один рік. — Його теж охопив потяг до спогадів.

Доброчин заспокоївся й глянув на головних воєвод, які сиділи по ліву й по праву руку великого князя: Ждана Будимировича та Яна Усмошевця. Власне, тридцять і один тому рік не відбулося нічого такого, що мало б відгукнутись у цей новорічний день. Доброчин цокнувся до Претича й почав розпитувати, чому приходив тоді до нього папський єпископ Адальберт. Тисяцький воєвода нічого не міг згадати. Адальберта він пам'ятав, але що цей єпископ хотів од нього вдома?..

— Ти кинув тоді мені вельми важкі слова... — Доброчин дослівно пам'ятав сказане, він заходився відновлювати в Претичевій пам'яті той давній день, але тисяцький лише безпорадно розвів руками,

Доброчин дав спокій тисяцькому воєводі й вийшов до сіней. Теремні двері зсередини були густо обмерзлі, він заходивсь оббивати носаками паморозь і лід, а коли трохи збив і вийшов на чисто виметений од снігу терем, побачив обох великих княгинь. Марія й Рогніда стояли біля Княжих воріт і мирно гомоніли. Це скидалося на добрий знак, і світлий князь подумав, що все-таки багато чого змінилося за ці кілька десятиріч, якщо навіть княгині стоять і так любо щебечуть, позираючи на своїх дітей, що бавляться лиглим снігом.

Тоді він з раптовою підозрою глянув на обох великих княгинь, і добрий знак нараз перестав здаватись йому добрим: світлий князь навіть не давав собі звіту — чому. Та коли знову ввійшов до Володимирової світлиці, то збагнув причину несподіваного почуття: великі княгині дійшли згоди... Ці дві жінки не бозна-скільки важили в Києві й княжому дворі, та якщо дві такі непримиренні особи перестали ворогувати, міркував світлий князь, то це мусило насторожувати.

Він глянув на сина своєї рідної сестри. За Марію Доброчин не відчував перед ним провини, але Рогніда була якщо не його гріхом, то, в усякому разі, прикрістю. І все-таки в душі підіймався спротив до обох жон.

Світлий князь Маломир Любечанин, що сидів праворуч од малого воєводи Яна Усмошевця, поза його спиною говорив з онуком. У цій світлиці то було двоє найрідніших йому людей, і Доброчин підійшов і сів коло батька, поклавши руку иа срібне руків'я його меча. Великий князь говорив з дідом про Грека Мудролюба. Доброчин аж тепер збагнув, чому княгиня Марія, яка досі й не плювала в бік другої Володимирової жони, сьогодні була така незвично весела. Причиною мав бути цей самий грецький сол, який сидів через трьох бояр од Маломира Любечанина, говорив щось до Дюка й Чурила і сьорбав зеленкуватий мед, смачно плямкаючи мокрими губами. Доброчин спробував бути безстороннім і сам собі проказав, що людина почуває себе серед чужих самотньо й ніяково, кожному хочеться жити серед таких же людей, як і сам, їі він не мав права винуватити княгиню в тому, що вона так несподівано ожила. Просто поговорила зі своїм земляком і втішилася, сказав Доброчив, але самого його це не втішило й не влаштувало.

Й тоді він пригадав, кому належать слова про людину, яка прагне жити серед своїх. Слова належали отцеві Григорієві. Царгородський сол Грек Мудролюб теж був волохом грецького бога Христа, але він дуже мало нагадував отця пресвітера, хоч його чорне корзно так само сягало п'ят.

Грек мудрий і любий, з неприязню пережував його ім'я світлий князь Доброчин. Усі вельми розумні й мудрі, всі, окрім нас.

Він пішов і сів на своєму місці біля Претича, який теж скоса зиркав на грецького сла. Але Доброчин не перейнявся неприязню тисяцького воєводи. Перед щедрим вечором Добриня говорив — з грецьким слом, і тепер у нього було таке враження, мовби мусить зробити якийсь відповідальний і вельми небезпечний крок. Доброчин хотів і не міг заперечити життєвої мудрості цього чоловіка.