— Що тут чинить цей сухоребрий архієпископ? Чи як його там...

Достеменно цього й Доброчин не відав. Світлий князь переказав Думі лише те, про що здогадувався сам і що чув од отця Григорія.

— Чи не хоче він стати «архієпископом Русі»? — совався Претич. — Одного разу в нас уже був архієпископ Адальберт. А гнати його звідси!

Доброчин теж волів би не бачити в Києві того дідка, схожого на пожовклу від довгого лежання тараньку. Він сказав:

— Якщо Василій думає одбутись архієпископом, то хай ще трохи пожде: може, знайде дурніших.

Претич підозріло глянув у його бік:

— Ніяких архієпископів нам не треба. Хай присилає свою сестру, й край!

Це було не те саме, про що мовив щойно світлий князь, і йому стало ясно, що Претич так говоритиме й на пиру для сла. Це був ще один непередбачений супротивець. Доброчин вирішив сказати Претичеві все тут, у цій світлиці, при всіх старцях: мав зрештою знати думку кожного.

— То для чого ж ми стільки років городимо цей тин, великий боярине? — спитав світлий князь. — Нащо морочимо голову собі й цареві?

— Заради його сестри! — відрубав Претич. — А хреста на свою гриву я ніколи не хотів і не прийму.

— Забуваєш, Претич, — тихо мовив Доброчин, — що візантійський імператор — то не ляський князь Мешко. Він за так сестру не віддасть. Не скидай з ліку царської пихи. Цар навіть Оттонові не віддав сестри, хоч Оттон теж носить на голові імператорське очілля. — Й ще тихіше додав: — А тебе до хреста ніхто не примушує.

— А тебе? — підхопився Претич.

— Також і мене. — Доброчин глянув на Володимира, і йому стало шкода сина своєї сестри. Доброчин щойно повернувся з Новагорода — мав заручитись підтримкою новгородських бояр. Малуша з сумом у голосі запитала: «Дошукуєш Володькові царської сестри? Правду гомонять у Новігороді?.. А як же ми?..» Самі запитання. Особливо вжалило його оте «як же ми». Майже так само Доброчин подумав тепер про себе. А як же ми?.. Він сказав Претичеві: — Це опрічне діло кожного з нас. Мені також той хрест у горлянці кісткою. А що буде тоді на Русі? Знову, як давніше? В Києві сидітиме хрестатий князь, а ми будемо княжими ворогами?..

Він відчував, що й сам дедалі більше заплутується, й безпорадно глянув на думних бояр. Ті сиділи посхилявши голови. Доки справа не йшла далі балачок, усі сприймали це з більшою чи меншою легкістю, тепер же кожен несподівано збагнув, що справа від балачок перейшла до діла; попереду була глуха стіна: або мусили її подолати, або мали визнати свою легковажність і повернути назад, поки ще можна повернути без відчуття поразки й утраченої гідності.

Трохи надії вселив у всіх Ждан.

— Сидимо тута похнюпившись, — сказав він старцям, — а ще й гадки не маємо, з чим прийшов той сол. Самі здогади...

Це мовби вивело думних старців з глухого кута, й Доброчин удячно глянув на головного воєводу. Він не покладав на нього особливих надій, грецький бог не мав у Києві лютішого ворога, але Ждан Будимирович закликав спершу послухати сла, а такий перепочинок був конче необхідний.

Усі з полегшею зітхнули й розійшлись, удячні Жданові за відстрочку.

А коли ввечері зібралися за Володимировим довгим столом, раптом побачили Стана. Старійшина київських волохів сидів неподалік Доброчина й байдуже дивився на думних бояр. Навскоси від нього мостивсь Григорій, але він здавався цілком доречним на цілуванні грецького сла, присутність же «поганського священика» просто дивувала. Доброчин послав по старійшину волохів в останню мить.

Після першого цілування та вечері неждано з'ясувалося, що нудне сольське вшанування перетворилось у легкий жвавий пир, як і належало на м'ясниці, й ніхто нікого не хапав за язик.

Хтось мимохіть завів про бохмицьку, мусульманську віру, і йому відповів Грек Мудролюб:

— Це ще гірше від поганства! — Він аж зареготав. — Спочатку миють грішне тіло, а потім тією ж водою полощуть рот!

Над столом почулося бридливе гигикання, але Стан сказав:

— Кожному найкраща своя віра. Віра дідів. Не мислю, ніби бохмити аж такі нечисті й дурні, щоб з одного дзбана підмиватись і пити. Скотина дурна, але де ви бачили, щоб кінь чи корова їли свій кізяк?

Усі збагнули, чому на сольському цілуванні сидить Стан. Відчувалась рука Доброчина Маломировича. Грек Мудролюб запитав, хто цей дідо в простій небоярській свиті, й коли Добротан повідав йому, сол мовби втішився. Пресвітер Григорій мовчав. Перед пиром він поцілував руки архієпископові й архімандриту й одержав од них благословення, хоч був ровесником Димитрія й років на п'ятнадцять старшим од царського сла. Ця принизлива чинність серед християнських жерців неприємно вразила Доброчина, він зрозумів, що не матиме з Григорія сподіваної користі, бо пресвітер не зводив з архієпископа зачарованих очей. Усе мало відбутись між царським слом і Станом.

Сол глянув на старійшого київського волоха й запитав:

— А чим ліпша для вас ваша віра?

— Хто ким був тут, — не вагаючись відповів старійшина волохів, показавши пальцем униз, — і там таким буде! — Тепер його вузлуватий палець піднявся догори.

Грек Мудролюб не сподівавсь такого невідпорного удару. Після певного вагання він звернувся до ІІастаса Корсунянина й щось йому сказав. Настає витлумачив:

— Не виджу утішіння страждущому. Убо рече істинний госнодь бог: «Страждущому возміздіє за муки». А у вас — аще страждав еси на землі — будеш і на небесі страждущим.

Стан нетерпляче кинув у бік сла:

— Якщо ти невіголос і нікчема — така доля твоя! Якщо ж хочеш бути вільним на тому світі — скинь із себе ярмо на землі. — Стан показав пальцем на Доброчина: — Він тепер князь, а був обільним холопом. По-вашому ж мав би носити узи до кінця життя, щоб якнайбільше настраждатись і потрапити в царство господнє? А по-нашому він буде тепер князем і в раю. Ваша віра не спонукає чоловіка до волі, нащо ж скидати узи й хотіти щастя на землі, колі цим перегороджуєш собі путь до раю?

Доброчин нахилився до Григорія через стіл:

— Який сан у Муромцевого зятя?

— Протоієрей, — сказав Григорій. — Його преосвященство отець протоієрей!

— Це вище від пресвітера? — спитав знову світлий князь, маючи щось своє на думці.

Григорій з незрозумілою гордістю відповів:

— Много вище!

— А хто вищий: архімандрит чи протоієрей?

— То... різне.

— Як це так? Обидва християнські волохи.

Пресвітер запитав сам:

— А хто старший між конем і коровою?

— Ясно, — сказав Доброчин, знову прислухавшись до переважування між грецьким слом і Станом. Досі перемагав Стан, і Доброчин бачив, як сяють очі в Претича, Ждана та більшості бояр. І не без смутку думав, що це вельми нетривке торжество. Він мимоволі й сам захопився красною мовою старійшого волоха, забувши на якусь мить про те, що покликав його сюди зовсім для іншого. Приємно було дивитись на зніяковілого грецького сла.

Це торжество було тимчасове. Доброчин знав Грека Мудролюба не перший рік; архімандрит мав доста смальцю в голові й знаходив дірки й не в таких мережах. Доброчин струсив із себе оте несвідоме захоплення й став на бік сла. Це було нестерпно -- боротися супроти своїх, але він не мав права бажати Станові перемоги.

«Зараз грек згадає про холопів і про бояр, і Ждан та Претич ураз витверезіють», — подумав Доброчин. Він міг би й сам розтлумачити це київським боярам, але переконливіше мусив сказати грек. Доброчин помилився. Царський базилік сказав через тлумача:

— Несть власті не од бога.

Цього ніхто, крім Доброчина й Григорія, не збагнув, бо Настає тлумачив малозрозумілою мовою. Доброчин гукнув йому:

— Ану скажи по-людськи!

— Владу над народом дав боярам і князям бог. То є гріх смертний — не підкорятися князям та боярам, — пояснив Настас.

Виявилось майже те саме, чого спочатку сподівався від Мудролюба світлий князь. Він пам'ятав інше, що могло миттю прихилити бояр, змирити їх із чужою вірою: «Холопи, з тремом у серці слухайтеся володарів своїх!» Але Доброчин раптом побачив, що боярам досить було й тих кількох Настасових слів, у яких ішлося про владу. Яке їхнє діло до закупа чи робітника? — подумав Доброчин з несподіваною неприязню, відчувши, як у ньому прокидається колишній холоп. Першим похнюпив носа Ждан Будимирович. Головний воєвода й раніше міг чути ці слова, а лише тепер замислився над ними по-справжньому. Те саме можна було спостерігати й на обличчях інших бояр: Дюка Стопанича, Чурила Пленковича, Звенка Претича-молодшого. Й лише тисяцький воєвода Претич лишався чорний як ніч: боярин у його душі боровся з русином. Пир закінчився з відчуттям ще більшої тривоги в боярських серцях. Після пиру Доброчин запросив греків на малий підвечірок: прийшли тільки архімандрит, архієпископ та протоієрей Настає. Доброчин умисне запросив і Настаса, хоча Грек Мудролюб волів би обійтися без тлумача. Це бажання грецького сла давало підстави для роздумів.