Як провідав я батька вперше, то закортіло ще. Почав я ходити до старої та все торочу їй і торочу: пусти до Любеча. Вона сміється й нічого не каже на те. Не лається. Зате Свенельд, чую, аж кипить. Казав дідо Дан-приворітник, нібито Свенельд нахвалявся своїй сестрі: «Заберу дружину й піду до свого Переяславля!» А стара й до нього сміється: «Йди!»

Не пішов Свенельд ні до якого Переяславля, бо дружина ж таки була не його, а сестрина, в Переяславлі ж у Свенельда якихось п'ять сотень, та ще й непокірливий посадник Вовчий Хвіст — вельми не довіряв йому Свенельд Ольгович, бо той був начебто варяг, а любився з полянами. Цей Ульвсванс був ще тоді молодий — років на двадцять хіба старший од мене, але вельми міцно тримав меча в руці. А перед ним посадником був його батько, так Свенельд і того не любив, бо той теж ладив з полянами, хоч мав Ольжину дочку за жону.

Я спрежда довго думав, чому Свенельд, коли вже так ото його не любить, не прожене Вовчого Хвоста. Спитав якось у Дана-приворітника, а дідо Дан лише скоса зиркнув на Свенельдів хором:

— Змій Щекович і раден би його з'їсти, та, бач, не вгризе. У Вовчого Хвоста чимала опрічна дружина.

А я досі й на думку не покладав, що хтось може мати воїв, а чи гриднів, опрічних од київських князів, бо в нас в Іскоростені дружина та вої були всі під рукою велійого жупана: споконвіку було так.

Колись я вже тобі казав про старих княгинь Гертруду та Кунегунду — Ігоревих сестер, дочок Рюрика. Гертруда була старша від Ігоря й померла ще торік, коли почула, що Ольга пустила мене до батька й навіть дозволила носити меч. Я згадав оце про Рюрикових дочок, старих Ігоревих сестер, бо була в мене пригода з Кунегундою — вже після смерті її старшої сестри...

Я й того літа бігав до Борисового родича, що вчив мене мечної боротьби. Бувало спрежда, бігав до нього ще з княжих стаєнь.

Довкіл кожум'якової хати стояли каді та діжки, що в них він квасив шкури. Найгірше тхнуло не від тих, що вже кисли два тижні. Й були готові й виквашені, а від тих, що їх кожум'яка запарив уперше, аби випарити з них шерсть. Я спитав одного разу, чий то він випарює їх таким лихим, а він каже:

— А що — тхне?

Та, кажу, трохи. Він і товкує мені:

— Отсе тута паряться телячі шкури. Ану ж підійди нюхни.

А тоді підводить мене до крайнього кадовба, якось отак посміхається й знімає з нього кружок. Ану, каже, понюхай тута.

В мене аж голова обертом пішла.

— А тута, — регоче, — вепрячі та вовчі шкури паряться. А вгадай чим!

Я не міг угадати, а він посміхається та знов:

— Не крути своїм носом, а коли хочеш знати, то чуй: шерсть із вовчої та вепрячої шкури можна зняти тільки собачим послідом.

— Де ж, — кажу, — ти стільки його береш?

— Так отож, — каже мені, — не з медом живеться кожум'якам.

Тепер я вже знав, як приходив до нього по мечні хитрощі, які шкури він сьогодні м'яв: телячі, волячі чи вепрячі.

Стояв ще в кожум'яки посеред дворика шаплик. Уритий був до половини в землю й мав голоблю. В цю голоблю кожум'яка запрягав коня — стару шолудиву шкапицю з вислою губою. До шаплика кожум'яка накладав повно шкур, а кінь ходив круга й розминав їх валиками.

Одного разу боремося з кожум'якою на мечах, від нього так люто тхне собачим, а він десь-то вгледів мою збриду й бурчить.

— Не приходь більше до мене.

Кажу — пощо? А він сміється:

— Бо тут дуже тхне.

Я почав упевняти кожум'яку, що давно звикся й не тхне мені, але він недвижно стояв на своєму слові. Так я й пішов пріч. А тоді він переказав Борисом, що пожартував отак, мовляв, Добриня перейняв од нього всю його мечну хитрість, нехай дошукує собі вячшого хитреця.

Колись він був мені мовив, що як занедбати меч бодай на день, то меч мечника забуває. То що ж мені — знову сікти лозу?

Ні, тепер він порадив управлятися з Яном, бо, мовляв, хоч Ян і дужчий у плечі, зате ти верткіший, а це найліпше для обоюдного набивання рук: так воєводи-хитреці навчають отроків княжої дружини.

Почали ми боротися з Яном Усмошевцем. Але ж він цілими днями шив у свого шевця чоботи, швець одпускав його тільки над кінець дня. Ну, та ще в неділю. Боролися ми сливінь щодня, а щоб не дратувати варягів, виходили за ворота на узвіз чи на Боричів тік, і тоді там стояв такий брязкіт, аж на Подолі починали валувати пси. Тепер я вже бачив, що кожум'яка правду казав. Малим Ян був тоненький і вельми верткий отрок, та в шістнадцять років набрався м'яса й викремезнів плечем, а в боротьбі брав силою. Я ж залишався так само худим, десь-то далися мені взнаки оті дитинські голодування. Але меча вже добре тримав у руці — особливо в оце останнє літо: підгодувала мене сестричка сальцем.

Наші мечі геть потупіли, зате похитрішала рука. Ян Усмошвець і далі здебільшого брав силою, а силу мав уже тоді таку, що як не встигнеш підставити меча руба — не втримаєш у руці: аж задеренчить об землю. Але отої Лідулфостової хитрості він так і не зумів, хоч як старався. Зате я часто видирав йому меча.

Одного разу я стояв коло гридниці й дивився на Лідулфоста — він сам навчав котрогось із своїх, і мені так закортіло поважитися з Лідулфостом, що не витримав і сказав:

— І я вмію.

Він і не глянув у мій бік. Тоді я заходився знову його задирати, мовляв, не тільки він їден тут хитрець. Лідулфост глянув скоса та й цідить крізь зуби:

— Іди пріч звідціль, бо зітну твою холопську голову — і аж загуркотить!

А я кажу до нього:

— Дивися, щоб не загуркотіла твоя.

Це вивело його з терпіння. Він замахнувся й хотів ударити мене плазом по горбі, але я увихнув і витяг свого меча з піхов. Тоді вже хвацько відбив його другий удар. Це збудило в Лідулфостові варяга. Він примірився й хотів висмикнути мені меча з руки, але я ж недаремно жив оці два літа. Лідулфост аж оскаженів. Досі ще ніхто не витримував його хитрості, а тут якийсь деревлянський робітник махає залізякою і впирається!

Він був старший од мене літ на п'ять, але зростом не вельми вдався, а я набив руку з кожум'якою та Яном Усмошевцем. Лідулфост був подивований і злився: досі ніхто ще так довго не міг утримати меча в руці — Лідулфост вибивав його коли не за першим, то за третім разом, а тут устосовував свою хитрість разів до десяти — й ніякої ради. А ще гридні зібралися й пуляться на нас: горе варягові, та й годі!

Я також не зміг вибити в нього меча, але й він мені нічого не вдіяв. Нарешті плюнув і пішов геть:

— Махає, як дурень ломакою!

Гридьба зареготала йому вслід, мені теж зробилося весело, та я бачив по очах теї гридьби, що вони ладні затоптати мене чобітьми в пилюку, бо для них я не тільки холопський робітник, а ворог і син робітника Маломира, що був їх розколошматив коло Іскоростенських лісів.

Отож я не вельми сміявся, натомість поволі побрів до своїх Подільських воріт. Але ніхто не зачепив мене й пальцем, хоч я й позирав туди й сюди.

Дідо Дан і Муромець раділи з тої нагоди. Дідо Дан казав:

— Хай знають, що не тільки варяги вміють на мечах. Але ти таки стережися нічного меча або стрілки з-за рогу...

Стрілки не було. Варяги про ту боротьбу швидко забули, мабуть, і Лідулфост забув, бо по тому жодного разу й не глянув на мене, дарма що я вертівся в нього на очах. Зате наглий меч мені довелось одбивати...

Того літа Ольга викінчила на Щекавиці новий великий теремний двір, а назвала його Вишимгородом-Київським. Тримала в ньому все своє срібло-золото та дорогі камінці, посадивши там брата Асмуса а дружиною, щоб стеріг. В Асмуса ж була й своя волость — Вишгород супроти гирла Десни. Асмус же послав туди посадником свого сина Блуда. Він був страшенний гульвіса й крикун. День через день товкся в Києві. Приходив і серед ночі й починав грюкати в браму руків'ям меча. Я вже розказував, як одного разу протримав його за воротами цілу ніч, упустив лише перед сходом сонця. Так він убіг до брами й вихопив проти мене меч. А я, не довго думавши, також вихопив свого щербатого з піхов та так ним крутонув, що Блудів золочений брязнув об землю. Довкола не було жодної душі. Міг би заколоти Блуда, й ніхто б не довідався про це, але я одпустив його живим-здоровим, лише добре настрахав.