Цивільні ще передавали правоохоронцям останніх затриманих, коли до них підскочили оператор та журналістка з ТРК «Головний канал»:
— Чи не могли б ви відповісти на парочку запитань?
— На парочку — можемо, — погодився мужчина з видом праведного пролетарія.
— Представтеся, будь ласка, — попросила дівчина. — Ви — хто?
— Ми — о! — сказав пролетарій, і всі штатські, досяжні для об'єктиву, повитягали нові-новісінькі корочки громадського формування з охорони правопорядку. І жоден не помилився, не витяг партквитка «Гуртового самозахисту».
А з вікна третього поверху будівлі адміністрації, потягуючи улюблений віскарик, за всім цим дійством задоволено спостерігав колишній «польовий командир» Майдану, двічі колишній міністр, депутат і лідер партії пан Валерій Одвірченко.
Під час оперативних заходів та слідства з'ясувалося, що в багатьох затриманих — чужинські паспорти: у когось — Дружньої Держави, в інших — невизнаної Республіки Ністрія, територію котрої ще за генералісимуса Сталіна відрізали від Неньки й приліпили до іншої союзної республіки. Коли нерушимий розпався, ністрівці до чужомовної іновірської країни не схотіли, а взяти їх назад тодішні керівники Неньки не змогли. Ганців серед арештантів майже не було — так, кілька безпробудних п'яниць та пара бездомних волоцюг.
— Підозрілий факт, — прокоментував таку паспортну статистику начальник обласного УВС.
— Дуже підозрілий, — погодився з ним начальник обласної СБУ.
Порадившись, чиновні однодумці вирішили інформації цієї поки що, до остаточного рішення в Києві, не оприлюднювати.
Того ж вечора телевізори сусідньої держави показували обивателям жахливу картинку: затиснутих з усіх боків спецзагонами людей хапали здоровані в цивільному й викручували їм руки.
— Спецслужби Неньки, — повідомив закадровий дикторський голос, — жорстоко розправилися з мирною демонстрацією, учасники котрої відстоювали своє право говорити рідною російською мовою.
Потім на екранах з'явився президент:
— Ми нікому не дозволимо утискати наших зарубіжних співвітчизників за мовною та національною ознаками. Жахливо навіть це уявити, а не те що вимовити, але якщо етноцид в Неньці не припиниться, ми можемо піти на прямий конфлікт з цією державою, проте своїх людей напризволяще не кинемо й на поталу войовничим шовіністам не віддамо.
Після такої промови свого улюбленця глядачі були готові хоч зараз проти ночі йти й провчити знахабнілих сусідів. Те, що в канцелярії їхнього обранця вже кілька годин лежала нота МЗС тих сусідів із докладним описом подій та копіями паспортів затриманих, їм знати було «не положено». У Неньці телевізія, звісно, висвітлила події дещо інакше, і купу паспортів з двоголовим птахом на обкладинці показала в усіх ракурсах, але її програм у Дружній Державі зроду не транслювали.
— Ти що, дійсно збираєшся з ними воювати? — спитав президента прем’єр-міністр і найближчий соратник.
— Звісно, поки що ні, — знизав плечима кумир більшості виборців однієї дев'ятої частини планети. — Але рух військ та техніки до кордону означимо — хай схаменуться, поки не пізно.
Обидва чітко знали, хто вербував тих невдатних бунтівників, хто та які завдання їм ставив і з яких джерел оплачувалася їхня робота.
У Києві тим часом билися над вирішенням непосильної проблеми: віддати затриманих під суд за зазіхання на суверенітет держави та спробу зміни державного устрою неконституційними шляхами, чи по-доброму депортувати на терени все ще стратегічного партнера.
За тиждень до резиденції президента на вулиці Грушевського прилетів білий, мов полотно, начальник Генерального штабу: знімки з метеорологічного супутника «Хортиця» неспростовно свідчили про пересування сусідньою країною в бік державного кордону великої кількості військової техніки й живої сили та концентрацію їх на дільниці навпроти Ганського прикордонного загону…
— Друга частина Марлезонського балету, — сказав президент. — Намагаються розіграти Косівський сценарій: спочатку інспірується масовий безлад, заходи з наведення порядку й подолання опору оголошуються геноцидом, потім вводиться «миротворчий контингент» з військ зацікавлених країн, а згодом від суверенної держави відокремлюються кілька регіонів, проголошують незалежність, котру одразу приймають як юридичний факт країни-сателіти головних «миротворців».
— Ми не визнали незалежність Косова, — не зовсім доречно нагадав генерал.
Президент гмикнув: без нас півсвіту визнало, лишень тільки найсильніші натякнули — черга на визнання вишикувалася, і вирішив:
— Від сьогодні відпустки та вихідні в армії, прикордонній варті та внутрішніх військах скасовуються. Оголошується стан підвищеної бойової готовності. Запроваджуються заходи з підсилення охорони державного кордону та військових частин і об'єктів оборонного значення. Генерале, готуйте наказ по військах.
Начштабу кинув руку до козирка, рявкнув «єсть» і кулею вилетів з кабінету.
— Запросіть до мене послів країн, що взяли на себе обов'язки гарантів нашої безпеки у зв'язку з без'ядерним статусом. Після них — голову ради нацбезпеки та оборони з усіма профільними міністрами, — наказав голова держави комусь з іншого боку урядової телефонної лінії.
«Ось і нагода заявити про повернення ядерної зброї і поставити питання руба про військовий блок», — подумав голова держави, сам дивуючись своїй рішучості. Він ще раз роздивився космічні фотографії й обвів червоним маркером потоки військової техніки та розташування військ на території сусідів. Сумнівів не було: накопичувався потужний загрозливий кулак — повзли сотні критих «Уралів», розірваними намистами звивалися по другорядних дорогах підрозділи бронетранспортерів, довгомордих, як крокодили, БРДМ-1 та схожих на труни на колесах БРДМ-2, тяглися колони розроблених ще в СРСР танків Т-80 та Т-90. У президента теж були такі бойові машини, були й кращі — танки «Оплот» власного виробництва, але ж кількість войовничого металу потойбіч кордону, масштаби стягування живої сили дуже непокоїли його.
Того ж дня з території Дружньої Держави через неделімітований кордон на територію шахтарського краю пройшла велика група добре озброєних людей в камуфляжних формах. Вони зайняли найближче селище, розгромили селищну раду, зірвали з неї жовто-лазуровий біколор і спалили на центральній площі. Тамтешнє населення спочатку поставилося до прибульців спокійно: більшість місцевих газет та телеканалів уже років із двадцять п'ять розповідали йому, що з того боку кордону в нього друзів значно більше, ніж у власному уряді.
Та й таке: і говорять там так само, не люблять офіційний Київ ще більше, а дати обіцяють — все! А слів на підтримку «русскоязычного населения» сказали стільки, що якби кожне перевести, як в тому анекдоті, на крупу, вийшло б десять вагонів манки. Почути неміряно красивих слів про себе — кому ж не приємно? А те, що варто тобі приїхати до тих «друзів», і ти (хоч би з якої «ісконної, кондової, посконної, домотканої й гармоніко-балалаєшної» Рязанщини чи Смоленщини колись прибули з волі московських властителів «на відновлення шахт Донбасу» твої бабуся з дідусем, хоч якою б мовою ти там говорив) уже через сам факт свого народження в Неньці станеш для них «хохлом», і ніхто тебе там з короваєм не чекає, і жодних прав надавати не збирається, — так хто тобі про те по телевізору скаже? Ти потрібний не там — тут, аби звідти «захищати» тебе й впливати через тебе на уряд твоєї ж держави. А якщо ти думаєш, що, можливо, хтось колись прийде зі зброєю й тоді все тобі дадуть, то, даруй, брате, але ти — ідіот. Бо ще ніхто й ніколи не приїздив на танках з автоматами — давати, завжди — лише брати, і віднімуть у тебе першого, бо ти найближчий, і перший запал грабіжників припаде саме на тебе.
Камуфляжне воїнство так і зробило: потягло з магазинів спиртне, добряче накачалося ним і пішло містечком — грабувати все, що в око впаде. Де грабіж, там і насильство… Піднята по тривозі аеромобільна бригада впала на них розпеченим торнадо і полонених чомусь не брала… За дві години все було закінчено: десантники стягували мерців та викладали рядами на центральній площі. Документів у жодного не виявилося. Проаналізувавши дії Збройних Сил Неньки в цій ситуації, сусідня держава відхрестилася від побитих вояків: це, мовляв, пройшло незаконне бандформування з Північного Кавказу, і мета цієї провокації була — посварити братні народи.