Їй подобалося в ньому все: манера екстравагантно вдягатися (її дотримувалися в його колі майже всі), тембр та модуляції голосу, стилістика розмов, запах його волосся та тіла. Вражали Славкові пронизливі очі та тонкі сильні пальці. Імпонували його витонченість та інтелігентність. Єдине, чого вона так і не змогла полюбити — його картин, написаних аґресивними грубими мазками й декорованих штрихами мастихіна по всій поверхні сирої ще фарби, що робило його живопис об'ємним та багатошаровим. «Художня техніка Ярослава Ґовді винятково оригінальна в образній глибині» — писали про нього мистецтвознавці. Його називали блискучим колористом. Він випромінював натхнення, коли, убравшись у сірий просторий балахон до п'ят, чаклував над своїми картинами. А ще він умів класно подавати публіці й пресі свої роботи. Наприклад, розставляв у просторій залі їх на пюпітри, а у кутку весь день грали по черзі то маленький елітний джаз, то струнний квінтет, то відомий гітарист, а то й тріо бандуристів. І з кожним новим стилем музичного супроводу глядачі знаходили в його картинах щось нове. Звалося це дійство «музика фарб» і збирало юрми глядачів. Про Ґовдю говорили в мистецьких колах країни, і не прийти на його виставку означало — втратити привід зайвий раз посвітитися у витонченій тусовці.

Була в його творах іще одна особливість, котру помітила сама Валентина: на них завжди був той час доби, що і за вікном. Але загалом його естетика була для неї просто чужою.

— Мені подобаються картини Левітана та Куїнджі, — якось відповіла вона на запитання коханого щодо її улюбленого художника.

— Котрого з двох Куїнджі? — саркастично посміхнувся він.

— Звісно, Архипа, — знизала плечима вона. — Роботи Юрія, як на мене, надто комерційні та тяжіють до кітчу.

Він німо витріщився на неї, потім отямився:

— Ну, ти, подруго, даєш!

От, чи даремно вона з першого дня їхнього знайомства не вилазила з мистецький сайтів та віртуальних галерей?

Його картини непогано продавалися в Неньці, а ще ліпше — по Європах, і Славко міг дозволити собі взяти в оренду мансарду в старому домі та обладнати там непогане житло із просторою майстернею. Коли з'явилася Валентина, помешкання митця-одинака перетворилося на затишне гніздечко: вона прибирала, вилизувала, прикрашала… Єдине місце, де вона ні до чого не мала права торкатися, була майстерня. Хоча, вона стала єдиною людиною на світі, котрій дозволялося туди заходити, коли він працює.

— Ти мені не заважаєш, — визначив її статус на такі випадки Ярко. — Тільки не відволікай.

Це означає — не базікай. І вона сідала в кутку на табурет і зачаровано дивилася, як пурхали його пензлі чи заповзято штрихував мастихін. Та те й зрозуміло: коли подобається хтось по-справжньому, то захват викликає в людині все, навіть недоліки видаються милими та несуттєвими.

Чи варто пояснювати, що Славко став у Валентини першим чоловіком? З ним вона спізнала справжню радість плотського кохання, тому й зробила для себе секс-символом та недосяжним взірцем, чим, власне, зіпсувала в майбутньому цей бік подружнього життя.

Вона навіть возила раз Славка на село; татусеві маляр не сподобався, але яке це тоді мало значення?

Рік чи півтора вони були щасливі, та одного разу геній і колорист ошелешив її новиною:

— Ти знаєш, мені дають річний ґрант на навчання в художній академії в Німеччині.

Чого там навчатися, якщо його роботи продаються в тій країні краще, ніж творіння тамтешніх майстрів, що ту академію вже закінчили, вона не розуміла, але, ясна річ, сказала:

— Звісно, треба їхати. Такого шансу може й не трапитися.

…Прощання-сльози-обіцянки: «я писатиму», «я дзвонитиму», «я повернуся», навіть — «я тебе заберу туди»; потім вокзал, потяг, останні поцілунки та — порожнеча.

Ні, спочатку він дзвонив, надсилав листи електронкою, навіть по скайпу кілька разів побалакали, він розповідав, як йому класно та цікаво: слухачі академії живуть у старовинній тверджі, а з'їхалися вони з усього світу…

Та гніздечко було повернуте господареві, й там уже жив інший геній, малярський світ про неї враз забув — без Славка вона була йому не потрібною, а сама Валентина переїхала у малометражну готельку на околиці, бо там дешевше. Зблякло її життя: лишилася сама робота, зблякли його листи, стали надходити рідше та рідше, а потім і зовсім припинилися.

Він довчився і таки поїхав з Німеччини — не в Україну, а до російського Санкт-Петербурга, з рудою патлатою офортисткою, надіславши Валентині останнього невиразного, безкровного листа, щось штибу: «Даруй, так вийшло».

Вона переплакала, пережила та й вирішила: з митцями більше — ніколи, ненадійні вони. Кілька років взагалі жила самотньо, не підпускаючи до себе парубків, хоча претендентів на неї попервах не бракувало. А тим часом дівчата-однолітки повиходили заміж, а хлопці майже всі поодружувалися, лишилися або невиправні переконані холостяки, або такі гультяї, п'яниці чи шльоцики — мамії, що про них і не йшлося. А батьки кожного її приїзду задовбували: коли та коли, вона замислилися: а справді — коли, і раптом зрозуміла, що за тими пристрастями й стражданнями проскочила вік, коли дівки беруть шлюб. Просто всіх путящих хлопців розібрали… Звісно, за кілька років вільні чоловіки з'явилися, коли її покоління накрила перша хвиля розлучень, але тоді вона й не підозрювала про існування таких хвиль. І тут намалювався бравий прикордонник Петя Петренко. Він був майже одразу пред'явлений батькам, і вони заспокоїлися. Прапорщик їм спочатку навіть сподобався: спортивний, підтягнутий, вродливий, непитущий, дивиться на донечку закоханими очима…Це потім ти стаєш для батьків своєї дружиноньки «той» та «він» (у гіршому варіанті — «зять, нема що з тебе взять», більш яскраві випадки опустимо для певності), але поки ти ходиш у наречених, якщо ви більш-менш рівня, треба дуже постаратися, щоб тебе занесли в «персони нон-ґрата».

У ліжку хоробрий вояк виявився суто у фізіологічному сенсі не гіршим за того маляра, як не ліпшим, та от яка біда: з ним Валентина не злітала. Ну, трапляється: і гарна людина, і хороша, а от — немила. І нема на те ради. Вона сподівалася — може, все зміниться після пологів? Але діток мудрий Боженька їм не дав.

…Польовий командир Шульженко був викапаний Славко. Тільки дуже дорослий. Тобто, він виглядав так, як мав би виглядати в зрілому віці художник Ярослав Ґовдя. Направду ж зовнішністю Славко зараз аж надто поступався Миколі. Валентина якось знайшла його персональний сайт в Інтернеті та ледь упізнала своє перше кохання: цей вгодований мордань із довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, навряд чи міг сподобатися колишній Валентині, яка до нестями закохалася в молоде обдарування, а вже в сьогоднішньої не пробудив й миті ностальгійного щему. Навіть ті фото, де він був біля мольберту в своєму фірмовому сатиновому балахоні, не торкнули. Вона вийшла з його сайту і вже ніколи туди не поверталася.

Часто-густо зима в Зелений Клин приходить раптово: до середини жовтня стоїть досить тепла погода, потім одного дня небо затягують брудно-сірі низькі хмари, не знати звідки налітає холодний вітер, густо, мов пух з раптово розпоротої перини, сипле лапатий сніг, вкриває землю, лягаючи впевненим півметровим шаром, і до квітня не тане. І кожна завірюха, хуга чи хурделиця лише підсипатимуть його, поки не навалять з метр, а інколи й більше. Потім приходить сорокап'ятиградусний мороз із дошкульним пронизливим вітром.

Воювати в таких умовах, коли техніка може пересуватися лише дорогами, котрі треба чистити спеціальними машинами, коли солдат шалено мерзне, а пальне в баках танків та тягачів від холоду гусне й перетворюється на кисіль, треба вміти. Полковник Гриценко — вмів. Недаремно він прослужив тут усе життя, кочував по таборах та полігонах: секрети зимової війни з книжок не пізнаються, хоча багато чого про неї там написано. Та найліпший учитель — досвід, і він, як відомо, дорого бере за свої уроки…