Обличчя покійників, між тим, у переважній більшості були підозріло слов'янськими.

А тим часом сусідньою країною в бік державного кордону з Ненькою сунули величезні сили…

Долі було завгодно розпорядитися так, що незабаром Дружній Державі стало не до побитих камуфляжників та тим паче — не до ганських маніфестантів… У Неньці ж з тими з мітингувальників, хто носив по кишенях паспорти інших держав, довго не морочилися, вирішивши питання з жорстоким гумором: саме вони стали першими мешканцями відомого пересильного табору на Тузлі.

Чи знав колишній бригадир лівонів з лісопилки Ванька-китаєць, він же депутат райради й уповноважений по нацменшинах товариш Ван Вонг, що його чекає на конференції з питань національностей — достеменно невідомо. Першою приємною несподіванкою стало те, що майже всі делегати, які вщерть забили Палац культури залізничників міста Чити, були його сородичами. Траплялися, правда, дрібні групки (він їх відрізняв з першого погляду) дітей променів Чучхе та хошімінівців, але їх була — щіпка, а білих європеоїдів — одна-єдина цицьката краля з передвиборчого плакату, котра із погордою прогулювалася у фойє під ручку із самим товаришем Лі Чжуан Фаном, головою політради Партії далекосхідного прогресу.

Друга несподіванка була разючою: коли товариш Лі вийшов на сцену й після короткої протокольної преамбули китайською оголосив конференцію відкритою, з динаміків несподівано полинули знайомі з дитинства акорди, товариш Лі завів першим, а зал захоплено підвівся й підхопив:

Товариш Вонг співав і радісно усвідомлював мудрість керівника товариша Лі: заспівати офіційну пісню-символ Великої Східної країни — «Марш волонтерів» — не було би політкоректно щодо держави, що дала їм усім притулок, це викликало б небажані кривотлумачення… А так — виконали улюблену пісню народу, до якого належить левова частка членів партії. Представники котрого становлять більшість населення Далекого Сходу країни…

У своїй промові товариш Лі сказав, що вихідці з країн Далекого Сходу зробили величезний внесок у процвітання реґіону: вони підняли з руїн промисловість, модернізували й значно розширили торгівлю, відродили сільське господарство. Що вони становлять понад половину виборців краю, а всього — майже сімдесят відсотків населення. Що бюджет краю — це на 90 % сплачені ними податки. «Партія, — сказав товариш Лі, — не може миритися з тим, як федеральний центр ігнорує потреби та сподівання більшості місцевого населення, не задовольняє його освітніх та культурних потреб. З нестачею культурних закладів: театрів, бібліотек та музеїв, котрі обслуговували б етнічну більшість її рідною мовою».

«Час покласти край дискримінації, — заявив голова ПДП. — Образливе слово „лівон“ має бути назавжди викорінене на території регіону!»

«Більшою частиною бюджетних коштів має розпоряджатися той, хто їх заробляє, а не федеральний центр!» — проголосив керівник партії.

Звісно, учасникам зібрання припало до душі все, що він говорив: овації вибухали після кожного другого речення.

Під час перерви делегатам роздавали проект резолюції конференції. Товариш Вонг проглянув текст і не повірив власним очам: на стандартному папірцеві було викладено про негайний референдум щодо створення на території Далекосхідного федерального округу Далекосхідної республіки, про відносини з центром на засадах федерації, створення власного уряду й парламенту, про надання особливих преференцій капіталові окремих сусідніх країн, про перерозподіл потоків фінансових надходжень до бюджету на користь місцевої влади і, зрештою, про заміну на території краю державної мови і введення власної національної ґвардії.

Коли ж Вождь партії товариш Лі Чжуан Фан виголосив список найкращих на ниві співпраці національностей, товариш Ванька Вонг зрозумів, що готовий віддати за нього життя.

— Неоціненна робота наступних товаришів, — сказав голова політради. — Товариша Фень Цземіня, механізатора.

Оплески.

— Товариша Наталії Єршової, вчительки російської мови.

Усі зрозуміли, що це — та гарна краля, що сидить у президії поряд із головою, й забили в долоні ще гучніше.

— Товариша Сунь Юйсяна, водія вантажівки.

Аплодисменти.

— Товариша Ван Піншаня, інженера.

Знов плескають.

— Товариша Тан Чжаочжена, чорнороба.

Овація.

— Товариша Ван Вонга, бригадира.

Серце у Ваньки-китайця закалатало, забилося впійманим птахом… Він був уже не бригадир, але Вождь, мабуть, про це ще не знав…

— Товариша Чжан Дзінвея, заступника голови політради…

Вибух. Овації, вигуки, всі звелися на рівні… Товариш Вонг відчув: на очі набігають сльози…

До резолюції записали: провести на території Далекосхідного федерального округу та Забайкальського краю референдум і створити Далекосхідну республіку. Підготувати й провести вибори до Верховної Ради. Запропонувати центральному урядові визнати ДР суб'єктом федерації. Державною мовою в автономії визнати путунхуа, офіційними — російську, в'єтнамську та корейську.

Щоправда, товариш Єршова зауважила, що в краї живе чимало українців, але вчорашні лівони їх від росіян не відрізняли, тому питання зависло…

…Президент Дружньої Держави, її парламент та Микола Шульженко сприйняли самочинне новоутворення приблизно однаково:

— Змінити територіальний устрій держави й утворити новий суб'єкт федерації може лише Рада Федерації, ухваливши таке рішення двома третинами голосів кожної з палат— заявив голова держави у виступі на Першому каналі. — Поки такого рішення немає, будь-яка діяльність у цьому напрямку є незаконною.

Парламентські палати, сформовані чотири роки тому, не мали в своєму складі жодного «лівона» і поставилися до самої ідеї «лівонської республіки» без захвату: «прокотили» рішення дев'яносто п'ятьма відсотками голосів.

— Інтєрєсно дєвкі пляшут, — обурився й Микола. — Понаїхали та свої закони встановлюють…

— А хто має встановлювати? — здивувалася Клавка. — Ти ж подивися: у районних установах — вони, в областях — теж вони, міліція — вже й там їх неміряно, податкова й митниця — майже повністю їхні. Вже на пошті й в ощадкасі в районі їхніх — чи не половина. Вони реально взяли владу, чому ж їм і правила свої не встановлювати?

— Нутром чую, — заявив Микола. — Нічого доброго тут не буде. Валити треба звідси.

— Куди ще? Де це нас чекають? — скривилася дружина.

— На історичну батьківщину. На Украйну.

Та виявилося, що Клавка про це й чути не хоче, що належить вона до носіїв ідеології «батя й матуся, ті — так, хохли, а я — ні»:

— Ніякої батьківщини в мене там немає! Я тут народилася й виросла, єдина моя батьківщина — Далекий Схід!

Микола теж народився на Далекому Сході, і цей постулат для нього також був дуже вагомим.

Мала Клавка на той момент ще й другий мотив та аргумент, не менш важливий, але Шульженкові тоді було про те ще невдогад.

Міністр не збрехав: незабаром Петренка перевели до столиці й дали двокімнатну хрущовку на Сталінці. Звісно, Сталінка — не Липки (навіть Оболонські), не вулиця Суворова, та й не Задуп'є[24]. Але Петро не переймався: у ґрадаціях київських районів він ще не розібрався, нове житло було більшим за його готельку в гарнізоні, не кажучи вже про те, що й Київ — не віддалена застава. Станція метро «Голосіївська» — за п'ять хвилин ходу, на роботу добиратися зручно, магазини поряд. Голосіївський ліс — взагалі розкіш, і теж поруч. Офіцерські строї йому личили й пасували. Статурний, спортивний, світлолиций, він, здавалося, зійшов з рекламного проспекту, аби гарантувати громадянам міцний правопорядок і надійну охорону.