— Чий портфель? — вилетів до секретарки.

— Уперше бачу, — округлила очі та.

— Чий? — ошелешив керівника апарату.

— Такого ні в кого нема, — почухав лисину заслужений генерал.

Викликав прибиральницю.

— А де був портфель? — запитала вона.

— У моєму кабінеті.

— Якщо у вашому, — видала резюме тітка, — то, скоріше за все, ваш.

«Може, від попередника залишився, — припустив міністр. — Нічого, завтра розберуся».

А назавтра портфелів — геть однакових — у шафі стало два. Наступного дня — три… Особистий перегляд записів з камер спостереження не дав жодних результатів. Заміна замків зі спробою контролювати всі ключі — теж, як і заборона з'являтися у його приймальні будь із чим, крім прозорих пластикових течок. Прискіпливий допит помічників, референтів та секретарок на тему: «Хто заходив без мене до мого кабінету?» — тим паче. Нарід благоговійно жахався: «Та хто ж насмілиться?»

Тим часом у череві шафи розмножувалися портфелі. Треба було щось вирішувати. Прем'єрку міністр не став турбувати, а звернувся прямо до президента, давнього соратника по опозиції та доброго товариша.

— Любий друже, — вислухавши його, сказав тоді президент, — я глибоко переконаний, що нова влада використає унікальний шанс і впорається з усіма викликами, які кидає їй сучасна епоха.

Головним викликом було те, що портфелів ставало загрозливо багато. За тиждень і шафа не зачиниться. Скільки грошви в кожному й чи однакова там сума — колишній польовий командир не знав.

Крім ділових сумок, розмножувалися й пляшки в барах його «бентлі» та кімнати відпочинку: чи то лише відсьорбнеш з якоїсь чи п'ять штук вип'єш — на ранок знову хоч там, хоч тут — повний набір, і усі — закорковані. Відновлювалися й продукти в холодильнику тієї кімнати. Яким чином — встановити також не вдалося.

До комфорту міністр стрімко звикав, а от шафа його тяжко непокоїла. Вважаючи себе людиною порядною, він навіть не припускав і тіні думки, що можна ті гроші взяти. Важко ламав голову, що вдіяти. Доки не визначився: гроші треба виносити й витрачати на благодійництво. На сиротинці. На гуманітарні проекти.

Через вірну людину він переказував кошти на дитячі будинки й інтернати, а вительбушені, обпатрані портфелі складав до іншої шафи, тієї, що у кімнаті відпочинку. Не ходити ж бо справді коридорами з тими клятими портфелями! А раптом побачить той, хто їх підкладає, і вирішить: нарешті взяв!

Одного разу стався прокол: він не встиг передати гроші й приніс їх додому. «Тобі що, премію дали?» — помітила пачки дружина Люда. «Премію», — буркнув загнаний до глухого кута Валерій. «Так багато?» — не могла повірити вона. «Так це ж за півроку», — знайшовся міністр. Наступні шість місяців він складав копійка до копійки всі справжні премії та доплати і майже відновив портфельну суму.

Але анафемська шафа не спустошувалася, як басейн у тій класичній задачці про воду й труби — один портфель вилучався, а на ранок з'являвся інший.

Так тривало десь із півроку, а потім, одна по одній, густо, хоч лопатою горни, почали з'являтися кримінальні справи про розкрадання благодійницьких внесків директорами притулків та дитбудинків, причому саме тих, куди надсилала кошти довірена особа. Не всі педагоги, завважив Валерій Георгійович, виявилися нечистими на руку, але всі крадії виявилися з його списку.

Цього не буде — гупнув кулаком по столу польовий командир Майдану й викликав керуючого справами міністерства. Бувалий у бувальцях генерал незворушно дивився, як пан Одвірченко власноруч опломбовував шафу, і уважно вислухав його наказ винести її під три чорти хоч до фінчастини, хоч до архіву, хоч до Євгенії Марківни. За п'ять хвилин шафу як корова язиком злизала.

Вийшовши надвечір з кабінету, Валерій Георгійович опечатав двері особистою печаткою, пояснивши ошелешеним клеркам: «Віднині прибирати тут будуть у моїй присутності!»

Наступного ж дня він подарував сто вісімдесят дев'ять однаковісіньких дорогих новеньких портфелів інтернатові математично обдарованих дітей — і зітхнув полегшено. Питання було вирішено — більше таких сюрпризів доля не підкидала.

Незабаром проявилася й незручна деталь: швидко спустошився й не поповнювався холодильник у кімнаті відпочинку. Бар у лімузині спорожнів також. Із цим треба було щось робити, бо соратники по колишній опозиції, швидко позвикавши до якісного й шaрового віскарика, до дармового коньячку, до бутербродів зі свіженьким баличком, валили наприкінці робочого дня до бойового побратима цілими чотами.

Розриваючись між реорганізацією прогнилої ДАІ у європейську дорожню поліцію та боротьбою із корупцією в лавах ввіреного міністерства, Валерій Одвірченко фізично не мав змоги й часу займатися своїм побутом, хіба що посилав до найближчого магазину по пляшку-другу референта, виділивши тому кілька купюр із власного гаманця; отож і потік сподвижників одразу помітно всох.

Незабаром президент, помисливши над діяннями Михайла Сергійовича Грушевського, Шарля де Голля й Франкліна Делано (не плутати із Теодором!) Рузвельта, підписав із усіма політичними силами країни Меморіальний універсал (чи пак — Універсальний меморандум) про злагоду та порозуміння, а затяту прем'єрку, яка від імені своєї партії категорично відмовилася це робити, відправив у відставку разом з усіма міністрами-споборниками. Президентові ж одвічні опоненти, резонно розсудивши, що меморандум жодної юридичної сили не має і, власне, є просто декларацією про наміри, уперто виводили свою нитку, начхавши на приклад усіх великих державотворців світової та національної історії…

Так закінчилося перше пришестя в крісло міністра внутрішніх справ польового командира В.Г.Одвірченка.

Коли за рік по тому він повернувся на посаду, ненависна шафа знов стояла на своєму місці. Та сама чи точнісінько така — міністрові не до шмиги було розбиратися. Він просто знов викликав керуючого справами — іншого вже, але такого ж мудрого генерала — й тицьнув пальцем в окаянну деталь інтер'єру, згадавши при тому пам'ятні всім жіночі ім'я та по батькові.

Багато чого змінилося у Валерієвому житті: ніхто вже не називав його польовим командиром, не дивився сяючими очима, міністерські ж чиновники байдуже завважили, що замість флегматичного Цацка (на чиновницькому арґо — Цаци), що, за твердженням парканних писак, «спас Україну», повернувся запальний емоційний Двірчик, котрий Вітчизни хоч і не спасав, але мух не їсть і полюбляє, щоб усе було як по писаному.

Не зайвим буде сказати, що друга спроба Валерія Георгійовича була більш тривалою: він утримався в міністрах кілька років, надзвичайних реформ уже не затівав, злочинності й корупції не переміг, хоча невтомно з ними боровся, і загальний стан справ при тому жодним чином не погіршився — отже, став він направду професіоналом.

…А вчора Верховна Рада, зважаючи на особливі заслуги депутата Одвірченка в минулорічних подіях, втретє призначила його міністром, навісивши на нього, крім внутрішніх справ, ще й охорону державних кордонів. Цього разу повторно-новоспечений головний міліціянт і прикордонник держави ейфорії не відчував, чітко розуміючи, що робота ця — заважка, марудна й невдячна.

А зранку вже остаточно усвідомив, що замість розмірених парламентських слухань, веселих блокувань трибуни почережно різними фракціями, приємних кулуарів та щедрого недорогого депутатського буфету на нього чекає нелегкий міністерський плуг, якого треба натужно перти, і фаталістично цокнув язиком. І вже перед виходом побачив за склом у книжковій шафі те фото: на сцені в помаранчевих шаликах пліч-о-пліч стояли кілька політичних романтиків-ідеалістів, кільканадцять прагматиків і ще більше — авантюристів та проноз. Як можна було бути таким наївним — розлютився не знати на кого міністр.

А в кабінеті на нього чекала сумнозвісна шафа. І він вибухнув, вивергнувши всі відомі йому російські слова тюркського походження, що їх не так давно вважали геть непристойними й у книжках не друкували! Шафу як хап ухопив, а Валерій ще довго кипів, потім плюнув і пішов до кімнати відпочинку. Він не помилився: його улюблений віскарик сьогодні в барі ще стояв.