- Щоб мені са­мо­вар лиснів, як зо­ло­то! Чуєш? - гук­ну­ла Ва­тя на най­мич­ку й ки­ну­лась до дзер­ка­ла, щоб пе­ре­че­сать і за­но­во по­заплітать свої ко­си.

Попоївши доб­ре на обіді, старі одк­ла­ли обід на пізню го­ди­ну. Обіда­ли пізно, а Ва­тя сиділа за сто­лом і тільки лож­ку вмо­ча­ла. Апе­тит в неї про­пав, не­на­че во­на за­гу­би­ла йо­го або в млині, або десь на греблі.

- Вже за­то­го й вечір бу­де, а па­нич чо­мусь не при­хо­де, - ска­зав о. Ар­темій, ле­жа­чи на ка­напці й позіха­ючи.

- Мабуть, йо­го сьогодні й не бу­де, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- Може, й не прий­де сьогодні, як тільки у млині бу­ло «веліє воз­ли­ван­ня Ба­ху­сові». Ма­буть, спить десь в пи­са­ря в клуні на сіні. А тим ча­сом тре­ба йо­го сподіваться… Не мож­на ви­ри­ва­тись до Кор­су­ня. Мо­же, візьме та й прий­де вве­чері. Ото бідна моя голівонько! Побіжу вже завт­ра ран­ком до Кор­су­ня за ви­ном.

Наймичка внес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі. Са­мо­вар аж сяв. Ва­тя зас­те­ли­ла стіл чис­тою най­кра­щою ска­тер­кою, по­га­ря­чи­ла й ви­тер­ла ста­ка­ни, по­розс­тав­ля­ла їх на блю­деч­ках ря­доч­ком. Все во­на розк­ла­ла на столі гар­но, си­мет­рич­но та все заг­ля­да­ла в вікно. А Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча не бу­ло.

Вже й чай ви­пи­ли. Ва­тя зітхну­ла, пішла в за­лу, сіла за п'яніно й по­ча­ла виг­ра­ва­ти тихі, співучі ме­лодії, щоб заг­лу­шить свої по­чу­ван­ня. А сер­це ніби не слу­ха­ло тих ме­лодій і го­во­ри­ло своє.

Вже й сон­це сіло, і вечір нас­тав. Ва­тя пішла в са­док, пішла до став­ка, ки­ну­ла оком на ши­ро­кий став. І та кар­ти­на нічо­го не про­мо­ви­ла до Ваті, не­на­че во­на її й не ба­чи­ла. Її дум­ки бу­ли да­ле­ко од сад­ка, од став­ка, її ду­ми літа­ли по­над зе­ле­ни­ми лу­ка­ми, по­над Рос­сю, де во­на гу­ля­ла з ми­лим. Во­на не­на­че по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу ру­ку під своєю пах­вою, не­на­че чу­ла йо­го дзвінкий го­лос. Цілий вечір во­на гу­ля­ла по сад­ку, хо­ди­ла, світом ну­ди­ла; цілий вечір жда­ла. І ні на од­ну хви­ли­ну не по­ки­да­ла її дум­ка за ми­ло­го. І нер­ви вто­ми­лись, і но­ги за­боліли, і сер­це щеміло та ни­ло та все жда­ло.

Ватя пе­ре­ду­ма­ла, хо­дя­чи по сад­ку, усю роз­мо­ву з ми­лим, усі сло­ва, які він про­мо­вив до неї, гу­ля­ючи по лу­ках, як про­щав­ся з нею, як ки­нув на неї ос­танній пог­ляд, лас­ка­вий, ве­се­лий, ча­ру­ючий. І її дум­ки вже по­летіли впе­ред, в бу­ду­чи­ну.

«Куди він заїде? Ку­ди він за­ве­зе ме­не? В який край, в яке місто?»

І її фан­тазія, роз­буд­же­на чи­тан­ням повістів та уся­ких фран­цузьких ро­манів, нап­руд­же­на од не­давньої гу­лян­ки, по­нес­ла її ду­ми, не­на­че на кри­лах, в який­сь да­ле­кий край, в якесь чарівне невідо­ме місто. І той край уяв­ляв­ся для неї розкішним, і місто зда­ва­лось для неї ве­ли­ким, ба­га­тим. От пе­ред нею не­на­че май­ну­ли якісь улиці з розкішни­ми па­ла­ца­ми. На їх сно­ви­гає ба­га­то публіки, гар­но уб­ра­ної, ве­се­лої. От май­ну­ли якісь ве­селі сад­ки з пиш­ни­ми зе­ле­ни­ми але­ями. Десь за зе­ле­ни­ми віта­ми, в гу­ща­вині лу­на­ють ме­лодії ор­кест­ру. Скрізь люд­но, ве­се­ло. Зда­ле­ки доліта­ють за­ми­ра­ючі гу­ки му­зи­ки… Во­на ди­виться на ми­ло­го й не на­ми­лується ним…

Якийсь не­на­че рай увид­жується їй в уяві, за­ко­ли­ханій ти­хим, од­но­тон­ним сільським жит­тям.

- Ватю! Ва­тю! - за­гу­ка­ла на неї ма­ти в од­чи­нені скляні двері. - А йди вже ве­че­рять! Ото за­гу­ля­лась!

Ватя не­на­че про­ки­ну­лась од своїх дум і приміти­ла дійсне сільське своє жит­тя. Во­на аж роз­сер­ди­лась на ма­му, що нес­подіва­но спо­ло­ха­ла своїм гу­кан­ням її зо­лоті мрії.

«Ох мрії мої, мрії зо­лоті! ко­ли б ви справ­ди­лись в моєму житті!» - ду­ма­ла Ва­тя, сту­па­ючи важ­кою хо­дою на східці ґанку.

- Завтра вдосвіта побіжу до Кор­су­ня по за­куп­ки, - ска­зав о. Ар­темій, си­дя­чи за ве­че­рею.

- Чого ж вдосвіта? Хіба до Кор­су­ня да­ле­ко? Вста­неш в п'ятій го­дині, як зви­чай­но встаєш, то й встиг­неш, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, - на пізній обід як­раз бу­де доб­ре.

- А вже завт­ра па­нич до­кон­че прий­де. Що прий­де, то прий­де, - обізвав­ся о. Ар­темій, - здається, Ва­тю, ти йо­му при­па­ла до впо­до­би.

Ватя спах­ну­ла й по­чер­воніла, як маківка.

Другого дня о. Ар­темій встав ра­ненько, звелів зап­ряг­ти коні і, як ви­хор, ви­летів з дво­ру та й по­ка­тав до Кор­су­ня.

В Кор­суні бу­ли од­чи­нені тільки різниці, як о. Ар­темій приїхав у місто. Кра­марі ще спа­ли. Ку­пив­ши м'яса, о. Ар­темій пішов до ви­нарні. Погріб був за­чи­не­ний і замк­ну­тий. О. Ар­темій по­бу­див ви­нарів, наб­рав ви­на та доб­рої горілки, забіг в кон­ди­терську за па­ля­ни­ця­ми та пи­рож­ним, на­ку­пив ла­сощів на де­серт і за­ду­мав­ся.

«Чи не забігти б пак на ча­сок на вок­зал?» - по­ду­мав о. Ар­темій. Але він гля­нув на го­дин­ник. Поїзда тре­ба бу­ло дов­генько ждать і дур­но га­яти час. О. Ар­темій аж зітхнув.

«Може б, забігти до о. Са­ви? - май­ну­ла в йо­го дум­ка. - Мо­же б, по­чув яку но­ви­ну або хоч бре­хеньку? О. Са­ва, пев­но, їздив до Києва, був в кон­сис­торії… Але… до о. Са­ви тре­ба звер­тать убік… Да­ле­ченько».

О. Ар­темій знов зітхнув, але вже важ­че, і тро­хи по­ду­мав. Жва­вий та ціка­вий, він так пе­ре­ну­див­ся на селі, що йо­му за­ма­ну­лось кон­че ку­дись заїха­ти та по­ба­ла­кать.

«Ат… Забіжу по до­розі хоч до о. Пор­фирія, хоч на ча­сок. Про­ковт­ну хоч ста­кан чаю й, мо­же, щось но­ве по­чую».

Він вис­ко­чив на віз і крик­нув до по­го­ни­ча: по­га­няй! По­го­нич знав но­ро­ви сво­го ба­тюш­ки й пус­тив коні ско­ком.

Незабаром віз підко­тивсь під двір о. Пор­фирія. О. Пор­фирій жив на міський лад, бо не ха­зяй­ну­вав; він ще спав, бо бу­ло ще ра­но. О. Ар­темій про­жо­гом ки­нув­ся не на па­рад­ний прихід, а з дво­ру че­рез пе­кар­ню і влетів в кімна­ту. В кімнаті бу­ло ти­хо, і по всьому домі бу­ло ти­хо, не­на­че ніко­го і в домі не бу­ло.

«Чи виїха­ли усі ку­дись в гості, чи що? Чо­го це так ти­хо в домі?» - по­ду­мав о. Ар­темій.

Він од­ну хви­ли­ну пос­то­яв, ки­нув бист­ро очи­ма на по­за­чи­няні двері, а далі рап­том од­чи­нив двері й пот­ра­пив у спальню о. Пор­фирія. О. Пор­фирій спав, аж хріп на всі зас­та­ви. Ко­ло ліжка на сто­ли­ку сто­яла лам­па й ва­ля­лась роз­гор­ну­та книж­ка. Вікно бу­ло завіша­не гус­тою завісою. В кімнаті сто­яла сутінь.

- Чи це ви й досі спи­те? - ляс­нув на всю кімна­ту о. Ар­темій.

О. Пор­фирій ки­нув­ся, спро­сон­ня підвівсь і сів. Йо­го очі ви­яв­ля­ли пе­ре­ляк.

- Ой бо­же мій! Що там та­ке? - белькотів він якимсь за­дав­ле­ним, напівсон­ним го­ло­сом.

- Хи-хи-хи! - за­ре­го­тав­ся о. Ар­темій. - Чи це ви й досі спи­те? Гляньте лиш, як уже ви­со­ко сон­це підби­ло­ся вго­ру!

«І но­сить йо­го ле­да­що вдосвіта десь по Кор­суні», - ду­мав о. Пор­фирій, про­ти­ра­ючи сонні очі.

Він про­ти волі при­га­дав, як о. Ар­темій вже раз на­ля­кав йо­го вночі. Це бу­ло во­се­ни в сльоту. О. Пор­фирій вже був тоді по­га­сив світло, ліг в постіль і задрімав. Ко­ли хтось нес­подіва­но зас­ту­кав у вікно, та так здо­ро­во, що аж шиб­ки задз­веніли. О. Пор­фирій лип­нув очи­ма: знад­во­ру про­ти вікна сто­яла якась ви­со­ка пат­ла­та пос­тать і здо­ро­во сту­ка­ла в вікно. Йо­му зда­ло­ся, що то злодій до­бу­вається до ха­ти.

- Отче Пор­фирію! Чи ви спи­те? - за­гу­кав го­лос під вікном. - А встаньте на ча­сок та од­чиніть!

«Що во­но за про­ява стоїть під вікном і то­рох­тить? Пев­но, хтось на селі наг­ло зас­лаб, та це ме­не кли­чуть сповідать та при­ча­ща­ти сла­бо­го». Але дум­ка про злодіїв все-та­ки не по­ки­да­ла о. Пор­фирія.

- Хто там? Чо­го тобі тре­ба? - спи­тав він, підсту­пив­ши до вікна.

- Та це я, о. Ар­темій! їду з Кор­су­ня та оце й забіг до вас на ча­со­чок: маю ціка­ву звістку! - гу­кав за вікном о. Ар­темій.

«А бо­дай те­бе! Потрібна мені твоя ціка­ва звістка, як торішній сніг», - ду­мав о. Пор­фирій і пішов од­чи­нять двері одвіда­чові.