Він роз­сер­див­ся на сест­ру й по­чав підіймать її на сміх та драж­ниться з нею.

- Сьогодні ба­чив я в церкві три панії, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич, - во­ни усі чо­гось бу­ли чер­воні, не­на­че аж пашіли вог­нем, мов залізка, ви­тяг­нуті з жа­ру. Як­би хто об кот­русь з їх тер­нув сірнич­ком, те й сірник зай­няв­ся б.

- За яких дам це ти вер­зеш? Це, пев­но, про тих чер­во­но­мор­дих шлях­тя­нок з бро­ва­ра, що сто­яли по­зад нас. Але я не приміти­ла, щоб во­ни горіли, - обізва­лась Фе­ся.

- Які там шлях­тян­ки? Чо­го пак бу­ло горіть тим ове­ча­там? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це, мо­же, ти го­во­риш про­ти Су­са­ни Уласівни, вчи­тельші та й про Ва­тю?

- Яку там Ва­тю! Ва­тя при тих паніях без­вин­на яг­ни­ця…

- То це ти, ма­буть, го­во­риш про ме­не? Хіба ж я горіла в церкві?

- Атож! Хіба ж ні? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А мені чо­го горіть? Сто­яла та мо­ли­лась бо­гу, та й не ду­ма­ла горіть.

- Її-богу, я вже хотів ви­тяг­ти з ки­шені сірни­ки та зда­ле­ки прис­та­вить до вчи­тельші! Вже був і ру­ку встро­мив у ки­ше­ню, та тільки по­бо­яв­ся на­ро­бить по­жежі, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Оце, мо­же, й прав­да! Ця здат­на за­па­лить со­бою сірни­ки й на верст­ву од се­бе, та ще й про­ти вітру! - обізва­лась Фе­одосія.

Леонід Се­ме­но­вич вло­вив очи­ма пос­тать Ва­ти­ну, кот­ра ма­нячіла ма­ли­но­вою пля­мою між гус­тим на­тов­пом мо­ло­диць та дівчат, між квітчас­ти­ми хуст­ка­ми, стрічка­ми та ви­ши­ва­ни­ми со­роч­ка­ми. Та пос­тать ма­ни­ла йо­го очі й на­ди­ла ду­шу. Ва­тя все од­хо­ди­ла од йо­го далі й далі і зник­ла на довгій ву­лиці за гус­ти­ми сад­ка­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­вав, що Ва­тя од­со­вується од йо­го навіки і вже ніко­ли не наб­ли­зиться до йо­го. Він важ­ко зітхнув.

«Тепер нічо­го я не вдію не так че­рез се­бе, як че­рез отих во­рогів. Про­щай навіки! Знаю, що вже більше нам не до­ве­деться й по­ба­читься», - по­ду­мав мо­ло­дий хло­пець і пох­ню­пивсь та й за­жу­рив­ся.

Пообідавши в сест­ри, Ле­онід Се­ме­но­вич за­раз-та­ки виїхав до батька.

- А що, си­ну? Чи був в о. Ар­темія? Чи ба­чив Ва­тю? - спи­тав­ся в си­на батько.

- Ат! - ска­зав син і тільки ру­кою мах­нув. - Ва­тю ба­чив тільки в церкві. Су­са­на Уласівна прой­шла проз ме­не, й не пок­ло­ни­лась мені, і не гля­ну­ла на ме­не. В Го­робцівці оті во­ро­ги за­ча­ди­ли, здається, са­ме повітря. В ме­не аж го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась од то­го ча­ду. Зять аж си­чить од злості. Фе­ся пин­дю­читься, Су­са­на Уласівна дметься. Цур їй, тій Го­робцівці! Я ту­ди зро­ду-звіку більше не поїду: мо­же, во­на за­па­гу­би­ла мою до­лю й мій та­лан навіки.

- Шкода! - ска­за­ла ма­ти. - А Ва­тині ти­сяч­ки ста­ли б тобі в при­годі.

- Ой, ще й як ста­ли б! - обізвав­ся батько. - Землі в нас об­маль. Тре­ба б при­ку­пить ще тро­хи по­ля, щоб роз­вес­ти більше ха­зяй­ст­веч­ко, щоб тобі після нас мож­на бу­ло стать справжнім діди­чем влас­тив­цем. Ти ж у ме­не од­ним один син. Пом­ре­мо ми, тобі ж усе доб­ро зос­та­неться, а не ко­мусь іншо­му.

Леонід Се­ме­но­вич аж зітхнув важ­ко. Йо­му за­ма­ну­лось і ти­ся­чок, але шко­да бу­ло й Ваті, бо во­на в той час ще більше на­ди­ла йо­го своїми очи­ма та бро­ва­ми.

- Невже, си­ну, ти не на­пи­тав там, де слу­жиш, будлі-якої гро­шо­ви­тої пан­ни? - спи­та­ла ма­ти.

- Ой ма­мо! на­пи­ту­вав я й розг­ля­дав, але те­пер все пан­ни якісь «безгрішні». А кот­ра й є гро­шо­ви­та, не піде за та­ко­го, як я, бо гроші люб­лять гроші, - од­повів син, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

- На Го­робцівку не­ма ніякої надії. Поїду я оце до Ан­тосі. Там хоч во­ро­га­ми не тхне. Там мені бу­де лег­ше ди­ха­ти. Та во­на й не без гро­шей та­ки, - ска­зав син пе­ре­го­дя.

- Їдь, си­ну, і до Ан­тосі. Її батько чо­ловік гро­шо­ви­тий, - ска­зав батько.

І син по­чав вча­щать до ве­се­лої Ан­тосі і все їздив до неї в гості, до­ки про­бу­вав в гос­тях у батька.

Після служ­би бо­жої о. Ар­темій прий­шов до­до­му й зас­тав Су­са­ну Уласівну та Ва­тю за сто­лом ко­ло са­мо­ва­ра. Обидві во­ни пи­ли чай і мов­ча­ли. В Ваті очі бу­ли ніби смутні й тро­хи зап­ла­кані. На ви­ду роз­ли­ла­ся блідо­та. Ва­тя сиділа зас­му­че­на; ма­ти зас­му­ти­лась і го­ло­ву по­хи­ли­ла.

- Сьогодні пи­сар­ша бу­ла в церкві, та ще й з бра­том, - по­чав ка­зать о. Ар­темій, сіда­ючи за стіл.

- Привела бра­та до церк­ви, пев­но, зад­ля то­го, щоб под­раж­ниться з на­ми. Дивіться, мов! Був би ваш, та не бу­де, бо ми то­го не по­пус­ти­мо, - якось смут­но обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А бог з ним, з її бра­том! Не тільки світу, що в вікні, за вікном йо­го ще більше. Тільки мені шко­да, що во­ни те­бе, Ва­тю, дур­но три­во­жать, - ска­зав о. Ар­темій.

- Мене? Мені бай­дужісінько й за пи­сар­шу, і за її братів. За ме­не, та­ту, не кло­почіться, - ска­за­ла Ва­тя гор­до. Але по її блідо­му ви­дові бу­ло знать, що для неї за це бу­ло зовсім не бай­ду­же. Нер­во­вий тон її го­ло­су ви­яв­ком ви­яв­ляв її за­таєний сму­ток.

Батько по­ди­вив­ся на доч­ку дов­гим до­пит­ли­вим пог­ля­дом. Він до­га­давсь, що Ва­тя збен­те­же­на й сум­на.

Ватя ви­пи­ла чай і сло­ва не про­мо­вив­ши. Лас­ка­вий, щи­рий пог­ляд мо­ло­до­го хлоп­ця не схо­див в неї з дум­ки. В серці знов за­во­ру­ши­лось приємне по­чу­ван­ня: од­род­жу­ва­лось ко­хан­ня. Ва­тя по­чу­ва­ла, що її приг­ноб­ле­не сер­це знов од­хо­дить, як квітка вес­ною. Во­на аж жах­ну­лась, бо бо­ялась, щоб та квітка ко­хан­ня знов уд­ру­ге не зацвіла но­вим цвітом. Во­на вже й так ба­га­то пе­ре­пе­ча­ли­лась.

Через тижнів зо два Ва­тя поїха­ла в гості до Ан­тосі. Ан­то­ся роз­ка­за­ла Ваті, що во­на чу­ла но­вин­ку од однієї своєї сусіди, а тій сусіді роз­ка­зу­ва­ла са­ма Ле­онідо­ва ма­ти, що Ле­онід ду­мав сва­тать Ва­тю, навіть зу­мис­не приїздив в Го­робцівку, щоб по­бу­вать в о. Ар­темія та по­ба­читься з Ва­тею, і тільки че­рез во­ро­гу­ван­ня пи­са­ря з о. Ар­темієм він не насміливсь заїха­ти з візи­том до Ваті.

Ватя вер­ну­лась до­до­му смут­на, як осіння ніч.

Вона пе­рес­та­ла го­во­рить з батьком, все чо­гось ніби сер­ди­лась на матір, все чо­гось го­моніла, чеп­ля­лась до ма­тері, хо­ди­ла на­ду­та, бо вва­жа­ла на їх як на при­ти­чи­ну для сво­го щас­тя. І батько й ма­ти зап­риміти­ли та­ку зміну в Ваті.

- Ватю, чо­го ти хо­диш та­ка зас­му­че­на? Чом ти ні з ким не го­во­риш лас­ка­во? Що це з то­бою ста­ло­ся? До всього чеп­ляєшся, що я зроб­лю, що я за­подію, що я ска­жу. Не мож­на до те­бе й сло­ва про­мо­вить, - про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна до доч­ки.

- Ат! дай­те мені, ма­мо, спокій! - зне­хо­тя об­зи­ва­лась Ва­тя і все од­хо­ди­ла од ма­тері, не­на­че втіка­ла од неї.

Згодом до Су­са­ни Уласівни дійшла чут­ка про те, що Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча од­би­ло од Ваті зав­зя­ту­ще во­ро­гу­ван­ня пи­са­ря та о. Ар­темія. Су­са­на Уласівна до­га­да­лась, чо­го сер­диться Ва­тя й ніби цу­рається батька. Ма­ти по­ча­ла змов­чу­вать дочці: їй ста­ло шко­да доч­ки.

Настала осінь. По­ча­лась не­го­да. В ста­ро­му домі о. Ар­темія завсігди ніби був вечір. Ста­рий са­док ки­дав сум­ний сутінок на вікна. Не­бо то ніби пла­ка­ло ти­хи­ми дрібни­ми слізьми, то цілі дні ніби лив­цем ли­ло сльози. Дощ хлю­пав в вікна, і мокрі вікна ніби хли­па­ли од гірких сліз. Ва­тя хо­ди­ла по прос­тор­них сум­них кімна­тах і стра­шен­но ну­ди­ла світом. Во­на бра­ла книж­ку, хотіла чи­та­ти - книж­ка ви­па­да­ла з рук; сіда­ла во­на за п'яніно, і ве­се­ла му­зи­ка ніби дра­ту­ва­ла її, а жалібні ме­лодії доп­ро­вад­жу­ва­ли до сліз.

«Розбите моє жи­вот­тя! Не ба­чу я й просвітку в дальшо­му моєму житті. Сидіти в цих сум­них по­ко­ях і ждать!.. І чо­го сподіваться? І чо­го я діжду­ся? Не­ма мені надії… Я жи­ву не­на­че в мо­нас­тирі. Че­рез ті зма­ган­ня, че­рез те нікчем­не во­ро­гу­ван­ня я втра­ти­ла своє щас­тя. Піду я в мо­нас­тир, піду в чер­ниці. Там я схо­ва­юсь од тієї лай­ки, од то­го дур­но­го зма­ган­ня, од то­го злос­ту­ван­ня ста­рих, кот­ре за­па­гу­би­ло моє щас­тя. Там я знай­ду спокій, схо­ва­юсь од ли­хих лю­дей».