— Ну–ну, — кивнув Андрій.

Знявши кашкета, він пригладив йоржик волосся та намагався не затримувати погляду на ще одній гості. Котра з його появою стихла й завмерла, ніби її застукали за чимось непристойним.

— Так я ось про що, пане Андрію…

— Знову ваша звичка панькатися!

— До моїх звичок ви звикли, пардонте за тавтологію! Гаразд, товаришу Левченко, ви служите в міліції. Уточнювати коло ваших обов'язків не будемо. Для нас важливо інше: ви ловите злочинців. Ви їх шукаєте. Отже, ви — пошуковець, нишпорка. Детективними історіями не цікавились?

— У житті вистачає.

— Даремно. Часом вигадані злочини, придумані вбивці та несправжні сищики дають таким, як ви, Андрію, масу підказок. Керують вашими діями, так чи ні?

— Ніхто моїми діями не керує. Хіба начальство, — Андрій посміхнувся. — Ви ось все колами ходите, Савичу. Ніяк не закінчите.

— Момент–момент! Чому вчать сищиків справжніх, як ось ви, ті детективи, котрих вигадали письменники? Люди, зовсім не знайомі з вашою службою, взагалі далекі від реального життя?

— І чому ж вчать? — взявши собі табуретку, Левченко присів до столу.

— Хочеш розгадати страшну та заплутану таємницю, хочеш когось або щось знайти — дивитися треба під носом! — видав Нещерет переможно. — Розгадка часто проста. І вона — перед очима! Повертаючись до вашого питання, Андрію. Кажете — замучилися мене шукати? А не треба мучитися! Слід просто повернутися до себе додому. І все відразу з'ясується, стане на свої місця! Я у вас під носом, ось тут, нікуди особливо й не ховаюся!

— Он ви як завертаєте!

У подібних словесних пасажах був увесь доктор Нещерет. Хоча переставав грати й чудити, коли йшлося про його суто професійну, медичну сферу. Там пояснював усе чітко, стисло, ясно.

Медицина в міліцейській роботі завжди допоміжна. І хоча для розтину, якщо це було необхідно, тіла відправляли анатомам в область, Антон Савич постійно надавав на місці ті консультації, котрі не вимагали деталей.

Зовні Нещерет нагадував усіх старорежимних професорів разом узятих, бачених Левченком у кіно. Не обов'язково ці благообразні дивакуваті живчики були лікарями. Та будь–хто з них цілком підходив, коли треба порівняти з кимось сатанівського доктора.

На думку Андрія, якби Нещерет мав трошки більший зріст, цілком ставав подібним до вченого мужа з кіно про депутата Балтики, якого зіграв Микола Черкасов. Між іншим, самому Андрієві кіно не сподобалося. Він чомусь неохоче сприймав історії про те, як аристократи під фінал починали загравати з пролетаріатом. Та списував це на свої особисті таргани. Тим більше, що Антон Савич був подібний не на самого актора, а на зіграного ним вченого Полежаєва.

— Давно сидите?

— Не дуже. Любі з нами не дуже цікаво, в карти вона не грає…

— Не граю! — не втрималася дівчина, якої Андрій уперто намагався не помічати, й додала ображено: — Але мені цікаво! Ви знаєте, Андрію Петровичу, що сьогодні — повня, а місяць — у Водолії?

Левченко з докором глянув на Поліну Стефанівну.

— Морочите голову дівчині. Й нам заразом. От для чого?

— Ці дні повинні єднати близьких по духу людей, — не знітившись, пояснила бібліотекарка. — Ми тут, я сподіваюсь, всі такі. Збіг показовий, Андрію.

— Який збіг? Нічого не розумію! Й не хочу, якщо чесно!

— Бачу, що не хочете. За чесність — дякую, — Стефанівна ледь помітно кивнула. — Але карти все одно сьогодні лягають не до вас. Повний місяць, серед іншого, найкращий час для активної трати накопичених сил. А зараз, коли нічне світило ввійшло в знак Водолію, природа вимагає від людей бути сміливими й давати волю бажанням. Бачте, все сходиться.

— Нічого я не бачу, — відмахнувся Левченко. — Цікаво, для чого вашим гостям усі ці казки.

Нещерет тут же підняв руки на рівень плечей:

— Здаюся, здаюся! Моя місія дуже проста — привів сюди Любочку, аби не ходила одна після заходу сонця. Чоловічої компанії їй не вистачає. А крім мене, немолодого, нема кому підставити плече.

Андрій весь цей час уникав погляду дівчини. Ясно, знову ці забави зі спробою звести героя війни з медсестрою, котра нерівно дихала до нього й не надто приховувала це. Вона вже працювала тут разом із доктором Нещеретом, коли Левченко лишився в міліції. Знав про неї лиш те, що була в партизанському загоні, теж при госпіталі, тож відразу відкинув захід лікаря з приводу Любиного боягузтва. Більше року партизанки напевне вилікували в молодої жінки навіть найпотаємніші боязні.

Як давно помітив Андрій, військовий час, особливо для тих, хто кілька років жив під німцями, загалом змінив звичні людські уявлення про страхи. Навпаки, берегтися й вважати слід удень. Безпечнішими для багатьох ставали вечори й ночі. Звісно, з нічного затишку могли виринути зненацька як свої, так і вороги — але водночас темрява ховала, давала значно більше шансів на порятунок.

Тому не обдурите, добрий докторе Нещерет!

— Ми з вами разом проведемо Любаню до самої хати, — пообіцяв великодушно, додавши чого: — Я все ж таки з пістолетом. Тільки, раз уже я вас знайшов, Савичу, ходіть на пару слів.

— Страшний секрет? — лікар з удаваною суворістю зсунув брови.

— Не знаю, чи страшний. Але дамам точно не цікавий. Потім повечеряємо — й гайда. Чимось погодуєте, Стефанівно?

— Знайду, — буркнула бібліотекарка. — Ви давайте, пліткуйте. Ми ось із Любою теж без чоловічих вух поговоримо. Нам є про що, правда, доцю?

Дівчина кивнула. Війна зробила її сиротою, тому до Поліни Стефанівни тягнулася, немов до матері.

Та не була проти. Бо в неї теж нікого не лишилося…

Чоловіки вийшли на ганок.

Андрій прихопив армійський планшет, де, крім необхідних у даний момент паперів, тримав ще й папіроси. Поки лікар ляскав себе по кишенях, шукаючи свої, витягнув коробку «Казбеку», широким жестом простягнув:

— Труїться, Савичу.

— А я не курив до війни, — сказав доктор, делікатно беручи цигарку двома пальцями. — Повірити важко, що дожив майже до шістдесяти — і ніколи не оскоромився. Саме якось закурилося, знаєте…

— Вам скільки? — Левченко підніс сірника.

— Буде шістдесят один.

— Добре виглядаєте.

— Ой, товаришу старший лейтенант, обійдуся без зайвих компліментів. Я не благородна дівиця — раз. Чудово розумію, як зберігаються люди й організми у війну — два. Ще з громадянської пам'ятаю.

— Були на фронті? В кого?

— Не потрапив. Але військове становище чіпає всіх. Війна, молодий чоловіче, не проходить повз вас, навіть коли ви захотіли пересидіти важкі часи в підземному бункері. Власне, раз ви полізли в цей бункер ховатися від бомб, значить, збройний конфлікт вас уже торкнувся.

Левченко збив попіл собі під ноги. Нещерет, роззирнувшись, знайшов поруч трохи вигнутий череп'яний шматочок. Акуратно постукав по ньому краєчком цигарки, яку стискав між середнім та вказівним пальцями правиці, наче затис ножицями.

— Аби ми весь час лише псували легені нікотином, Андрійчику, мене б як лікаря все вдовольнило. Рак легенів тепер вилікувати простіше, ніж пришити людині руку, ногу, а то й голову. І досить про це, я вас слухаю.

Говорячи так, Антон Савич тупцяв, пересунувшись трохи в бік. Це теж була манера, до якої Андрій уже звик. Від стояння на одному місці в нього швидко терпнули ноги, тож у такий спосіб лікар боровся із прикрим явищем.

Левченко знову струсив попіл.

— Ви б лишили ту затію.

— Ви про що?

— Партизаните з Поліною, я ж бачу. Чисто свати… Дівчині може й не хочеться…

— Для цього ви мене розшукували? Несерйозно, товаришу Левченко, ох, несерйозно!

— То я так, до слова. Мені зараз не до стосунків із дівчатами. Хай навіть вони такі гідні в усіх відношеннях, як ваша… наша… Люба, коротше кажучи. Якщо вам справді нема чого робити, крім як влаштовувати чуже особисте життя, про своє потурбуйтесь. Стефанівна он до когось дихає уривчасто…

— Я вас слухаю.

З тону доктора Левченко зрозумів: тему слід поміняти. Але Андрій поки не придумав, як почати. Тому й тягнув час, заговорюючи й подумки добираючи потрібні слова. Надто дивним виглядало те, що він збирався розказати Нещеретові. Аби ще взяти зайву хвилину на остаточні роздуми, розправився з папіросою фінальним, третім затягом, кинув бичок під ноги, роздушив підошвою.