— Так, пора до справ.

Андрій сам не зрозумів, що змусило його озирнутися, при цьому мимоволі глянув на кружальце повного місяця, котрий поволі набирав сили з настанням ночі.

— До справ, — повторив він, і, махнувши рукою, вирішивши більше не шукати потрібних та правильних фраз, мовив: — Мені тут розказали під великим секретом…

— Що?

— Зараз… З чого б почати… З кінця почну. Ми ж із вами не хочемо паніки в Сатанові? Люди тут і так налякані, вовками в тому числі… Чи вовком, він може бути один… Крім мене й того чоловіка в Кам'янці про це не знатиме більше ніхто. Поки я сам не розберуся, в чому тут капкан. Ви ж, здається, якийсь там професор?

— Я міг стати доктором медичних наук перед війною, — це прозвучало водночас гордо й виклично. — Вас зацікавили подробиці моєї кар'єри вченого?

— Інше мене цікавить, — Левченко взяв ще одну папіросу, замислено постукав гільзою об кришку коробки, тоді рішуче поклав назад. — Добре. Те, що я скажу, повинно лишитися між нами. Прохання, наказ — сприймайте, як хочете.

— Тоді краще прохання.

— Хай, — легко погодився Андрій. — Значить, штука в нас така. З кінця весни, ось уже, рахуйте, четвертий місяць, хижаки, ймовірніше за все — вовки, нападають на людей та загризають їх. Коли це сталося востаннє, був іще живий Тищенко. Йому подзвонили з області. Розпорядилися доправити в тамтешній морг хоча б одну жертву. Хтось там аж із Києва приїхав чи прислали якогось грамотного, я не вникав. Суть справи мені пояснив сам Тищенко, буквально за день до загибелі. Все починає відновлюватися й працювати, повертається з евакуації різна інститутська професура. Ніби біологи чи зоологи, не скажу зараз точно, звернули увагу на наш випадок, із хижаками. Пояснили так: улітку звірі не бігають голодними зграями. Навіть один звір уникатиме людей, бо влітку хижакам є, що жерти. Звідси висновок: часті випадки нападів означають — у нашій окрузі завівся скажений вовк.

— Я підозрював, — спокійно відповів Нещерет, акуратно роздушуючи свій недопалок об черепушку. — І, здається, намагався щось подібне озвучити раніше, коли все почалося.

— Ага, пам'ятаю. Тільки тоді Тищенко відмахувався від вас, бо правда не до вовків. Після того дзвінка теж відмахнувся, звелів мені доставити труп вдови Перепелиці в область. Її саме збиралися ховати, так начальник ще сказав — одним похороном менше. Чи пожартував, чи щось таке… Не суть. Я відвіз тіло й забув про це. А тепер ось був по справах у Кам'янці, вже як виконуючий обов'язки начміла… Зустрів того чоловіка, значитця, якому загризену Перепелицю передав, так би мовити, за описом. Я по своїх справах їздив, у нас же тут банда шурує…

— Андрію, ви ж не про банду мені збираєтесь розказати.

— Вірно. Я сам не втямив, Савичу, до чого веду. Не вкладається в голові. Ні в мене, ні в того чоловіка з Києва. Він, виявляється, досі там сидить, щось вивчає. Тобто, вже не сидить, поїхав. Я застав його з чемоданом, управа машину йому виділила, до станції докинути, на поїзд. Впізнав мене. Каже: хотів Тищенку якось дзвонити, може, навіть приїхати сюди, до нас. А його вбили, виявляється.

Тут Левченко примружився, намагаючись максимально чітко й точно передати зміст розмови. Досі не вірилося, що відбулася вона сьогодні по обіді. Нещерет терпляче мовчав, далі тупцяв, уже ставши до Андрія з іншого боку.

— Не знав той чоловік, кому доповісти, — повів далі. — Дуже свербіло. Признався — не може з цим усім спати нормально. І порадитися толком нема з ким. У Києві, казав, піде по інстанціях. Чи взагалі в Москву доведеться їхати… Якщо в столиці є до таких історій діло.

Андрій далі відтягував момент істини. Те, заради чого шукав доктора цілий вечір, сказати ніяк не наважувався, аби не виглядати смішним. Нещерет помітив це.

— Досить ходити кругами, Андрію.

І то так.

Досить.

— Той чоловік, забув уже, як його звати, досліджував рану. Укус. Горло пошматоване, та ви теж бачили. Не розбереш відразу, як рвали, один звір чи кілька. Але слина залишилася. Частки слини.

Тепер Левченко знову витяг папіросу, вставив до рота, прикурив, наче перед наближенням атаки.

— Він нічого не розуміє, Савичу. І я разом із ним, коли це почув.

— Що почули, Андрію?

— Про слину. То була людська слина. Горло шматувала або людина, або… Думаю, всіх інших — так само вона… Він… Воно…

Сказав.

Хоч і не стало на душі легше.

Коли повернулися назад до хати, Люба саме збиралася.

Хоч Левченко з Нещеретом принесли з вулиці напругу, в кімнаті теж було не без цього. Схоже, Поліна Стефанівна вирішила скористатися моментом й провести з дівчиною виховну бесіду. Напевне намагалася навчити її, як поводити себе, аби предмет дівочих зітхань не вернув носа.

Андрій мав усі підстави для подібних підозр: сам вислуховував повчальні лекції про те, як важливо в непростий воєнний час триматися купи молодим та здоровим людям, юнакам і дівчатам. Важко всім, але жінкам особливо — жаліти їх треба. І не просто так, як воїн на привалі: нашкодив та пішов уперед, на Захід. Тут, у тилу, кожен мужчина цінується. А якщо разом триматися — ще краще, не всякому пощастить. Поки Стефанівна не переходила на особистості, Левченко кивав та відбивався загальними фразами. Та щойно бібліотекарка згадувала Любаню–медсестру, Андрій різко присікав спроби сватання.

Не те, щоб йому не подобалася Люба. Навпаки, за інших обставин він радо пішов би назустріч та спробував, чим чорт не жартує, створити сім'ю. Бо рвався на фронт, але здається, питання вирішене. Віднині його передова — селище Сатанів на Поділлі. В тилу теж своя війна й можуть убити будь–якої миті. Але жінкам важливіше те, що обранець уже воювати не піде. Вдовами передчасно вони не стануть — ну, хочеться їм так думати. Люба — не виняток. Та була одна обставина, з якою він мусив рахуватися. Пояснити це не міг навіть квартирній хазяйці, якій довіряв, вважаючи надійною людиною. Й складно, майже неможливо було відкрити другу, потаємну натуру не лише Любі — будь–якій іншій дівчині, котра може трапиться на його шляху…

— Куди так рано? — запитав Нещерет, і Андрій оцінив витримку лікаря: навіть сутінковий згусток не сховав виразу його обличчя після почутого.

— Піду. Заговорила я Стефанівну зовсім. Завтра на роботу вставати.

Накинувши легенький плащик та накривши волосся простенькою хусткою, Люба натягнуто посміхнулася Левченкові, даючи зрозуміти: говорить саме до нього:

— Жаль, не вдалося толком побути. Все справи чоловічі. Для нас, бабів, часу не знаходиться.

— А ми саме збиралися. Поговорити, чаю…

— Якось потім, товаришу міліціонер, — Люба обдарувала його сумною посмішкою. — Тепер уже до нас заходьте. Не все ж мені бігати. Звиняйте, що ось так увірвалися.

Ситуація надто стрімко ставала ідіотичною, розкручуючись до глухого кута. Левченко бачив неприховану образу на дівочому лиці — і нічого не міг із собою зробити. Олії у вогонь підливала Стефанівна самим своїм виглядом: стояла біля столу, стиснувши губи в пряму лінію та висловлюючи тим самим німий докір.

— Люба… Ну, якось неправильно… Хоч проведу…

— Не варто, Андрію. Займайтеся своїми справами. Ще побачимось, Сатанів не аж такий великий.

Перш, ніж Левченко придумав відповідь, Люба махнула худенькою рукою й вийшла. Не стрималася — сильніше, ніж слід, грюкнула дверима. Звук дав сигнал — Андрієві урвалося:

— Ну, Стефанівно, от як це розуміти! Ми скільки разів говорили з вами! Їй–Богу, ніхто не просить вас влаштовувати моє особисте життя!

— Не в коня корм! — огризнулася хазяйка. — Це замість подяки мені, Андрію? Не думала я, ох, не думала, що ви солдафон! Бачила всяких, але такого! Дівчину б пожаліли!

— Самі пожалійте її, Поліно Стефанівно, самі! — розійшовся Андрій. — Ось Антон Савич, старший чоловік, збрехати не дасть: ви ж буквально в койку її до мене кладете!

— І вам не соромно отак говорити при сторонніх? Про мене?

— Антон Савич — людина не чужа, раз ви всіх втравили в цю аферу зі сватанням! Хто вас просив, от хто? Тільки не кажіть, що Любина ініціатива!