Словом, для Ігоря в Сатанові все тільки починалося.

Ларису вже бачив. Шкільний сторож не міг пропустити повз себе вчительку. Та поки намагався не надто кидатися їй в очі, не проявляти себе. Хоч жінка спокійно кивала при зустрічі, не впізнаючи — або, як припустив Волков, не вірячи, що її колишній чоловік міг із доброго дива перелетіти сюди, на Поділля, з Пермського краю, мов на чарівному килимі.

Добре. Терпіння потрібне. Ігор не квапився.

Поки місцевим, включно з міліцією та НКВС, узагалі не до нього.

Коли з'явився в Сатанові, тут уже боялися скаженого вовка.

— Ви можете це зробити?

— Теоретично, Андрію, освіти в мене вистачає. Практично — не гарантую.

— Що заважає?

— Я не судовий медик. Не експерт–криміналіст. У мене досвіду нема.

— У нас на фронті в польових умовах поранених оперував ветеринар. Ніхто цього не знав. Коли врятував від вірної смерті вісьмох бійців та командирів, іншим стало байдуже, яким бикам він колись у своєму колгоспі хвости крутив.

— Дякую за порівняння, Андрію.

— Мені ніколи вибачатися, Савичу. Ви можете провести такий аналіз тут, своїми силами?

Доктор Нещерет відгорнув простирадло з Ларисиного тіла. Вкотре глянув на потворну рану з висоти свого зросту. Тоді начепив окуляри, нахилився, придивився уважніше. Робив це не вперше, всякий раз даючи Левченку надію. Та й сам Андрій відчув: лікареві після їхньої недавньої розмови дуже кортить провести аналіз слини, яка лишилася на тканинах шкіри жертви. В тому місці, де її прокусили зуби хижака.

…Коли в морг примчав стривожений та водночас — розлючений Сомов, чутки про черговий напад звіра встигли розійтися мало не по всьому Сатанову. До лікарні, куди Левченко з наспілим доктором привезли тіло, збіглося зо два десятки людей. Їх пригнали гнів та переляк. Дотепер вовк чатував у лісі, і з цим, попри все ж таки жахливу загибель людей, сатанівці якось мирилися. На те й хащі, аби хижак чатував. Зрештою, є стара, мов світ, приказка: вовків боятися — по гриби не ходити. Але цієї ночі звірюга ніби порушила якусь невідому, наче самою природою укладену угоду: ліс — її територія, до людей не заходити. Той, хто йшов до лісу, мусив прийняти факт: там зустрінеться з вовком. Через те місцеві вже після другого нападу почали збиратися по гриби–ягоди гуртом.

Нині ж вовкові стало тісно на своїй території.

Це значить — селище так само небезпечне, тут не сховаєшся.

Андрієві довелося викликати з відділу підмогу, і десять міліціонерів відтіснили людей. Як з'ясувалося трохи згодом — лише для того, аби чисельніший натовп дуже скоро зібрався біля будівлі міліції, вимагаючи від начальства в особі Левченка негайно почати облаву, вистежити хижака та вбити. Андрій терпляче пояснював: зараз уже ніч, шукати звіра в лісі о такій порі безглуздо, зранку він особисто займеться. Хоча тут же додав, коли люд трохи заспокоївся: ані органи міліції, ані тим більше — НКВС насправді не мають повноважень займатися відстрілом вовків та інших тварин. Повинно бути офіційне розпорядження. До того часу у Сатанові можна оголосити комендантську годину, аби люди точно не вешталися ночами.

Знову почулися обурені вигуки. Левченко запропонував: раз такий засіб не годиться, прийдеться самим вважати, дбати про власну безпеку, сидіти вечорами по хатах. Ніби трохи попустило, й Андрій з відчуттям виконаного обов'язку поросив народ розійтися. Люди розбіглися охоче, згадавши — надворі таки ніч, а вовка ще не вбито.

Проте легше не стало. Закликаючи всіх зберігати спокій та обіцяючи навести порядок, Левченко дурив сам себе. Заодно — доктора Нещерета, котрого мимоволі втягнув у історію, зробивши своїм спільником. Йому єдиному повідав, що — або кого — бачив при світлі повного місяця. Тут же висварив себе за нестриманість. Та виправдався: видовище було настільки незрозумілим, настільки вражаючим, що хотілося розказати комусь негайно. Добре, хоч лікареві — адже налякати страшною казкою цілком міг Поліну Стефанівну.

До набігу Сомова вони встигли переговорити дуже коротко та змістовно. Антон Савич відразу спитав, чи готовий Андрій визнати: стріляв не в людину, котра чомусь бігла від нього на чотирьох лапах, а у великого звіра. Ним може бути вовк. Левченко зрозумів: Нещерет правий. З місця нападу, від мурованої стіни, тікала незвично крупна істота. Яка — і з цим Андрій теж, зціпивши зуби, погоджувався, могла здатися більшою, ніж треба, в напівтемряві. Враження ж підсилювало сяйво місяця.

А ще — та дивна історія з аналізом слини. Левченко не вважав себе підвладним різним стороннім впливам, проте згодився: не доведено, що горло попередньої жертви могла перегризти людина, збив із пантелику, варто Андрієві було потрапити у відповідну атмосферу. Бо все зросталося: чудернацькі підозри, обережні чутки про перевертнів, котрі вже не перший місяць ширилися Сатановом, та й напад вовка всякий раз припадав на час повні.

Сюди додається загострене почуття провини, не без того. Левченко ж міг не дратувати дівчину, спокійно провести її додому. Хтозна, раптом уберіг би…. Словом, тут навіть людина, котра звикла мислити раціонально, почне сумніватися в собі.

Але Андрій загорівся можливістю зробити аналіз слини, залишеної на вражених тканинах шкіри мертвої Люби.

Коли з'явився Віктор Сомов, вони припинили небезпечну розмову. Для всіх, у тому числі — начальника відділу НКВС, пригода мусила вважатися черговим, п'ятим від моменту повернення в Сатанів радянської влади, нападом хижака на людину. Саме так, жодних інших версій. Втім, капітана подібна установка згори зовсім не заспокоювала.

— Що це значить? — гаркнув він, тицьнувши пальцем на труп.

— Мертве тіло, — стримано відповів Ігор.

— Ти в мене попащекуй, — Сомов сказав так за звичкою, без жодної злоби, бігло оглянув дівчину. — Знову залякування. Терор. І не говори мені більше нічого.

— Ви думаєте, товаришу капітан державної безпеки, хтось засів у лісі та цькує людей скаженим вовком? Випускає його, даючи команду «фас»?

— Я припускаю будь–яку думку, товаришу Левченко, коли йдеться про підривну діяльність антирадянських елементів.

— Чому ж тоді таку тактику не можуть обрати бандити Жори Теплого?

— Все може бути, старлею, — зараз Сомов говорив дуже серйозно. — Хоча бандити… Вони чого хочуть? Грабувати. Людей вбивають, а коли чиниться найменший опір. Представників влади в тому числі. А ось для націоналістичного підпілля подібні вибрики — залякування. Терор, не інакше. Оці так звані повстанці, вороги радянської влади, вбивають завіграшки, з голої ненависті. Ну, добре, — він зиркнув на наручний годинник, швидко виправився: — Тобто, нічого доброго насправді… Але… гаразд, напишеш мені рапорт. Я зі свого боку дам знати в область, ситуація нештатна. Хай скажуть, що з вовками робити. І чи варто щось робити взагалі.

— Тобто, на гальмах спускати?

— Двоногих хижаків вистачає, Левченко. Банду Теплого ніхто з тебе не знімав, і це — завдання номер один. Ось і складеш мені заодно план оперативно–розшукових заходів по Теплому. І ще таке… Два списки для мене підготуй. Перший — нових людей, котрі сюди, до нас прибиваються. Тут, у тилу, зараз всякої швалі може бути навалом. Користуються тим, що народ повертається на звільнені території, по домах, а багатьох чекає порожнє місце. Там хату зруйнували, там село зрівняли з землею, десь рідних із корінням вирвали, справа звична.

— На жаль, — вставив Нещерет.

— А? Що?

— На жаль, справа звична, — повторив лікар.

— Я не плачуся, Антоне Савичу. Констатую факт — сумнівного елементу повно кругом. Значить, усіх, хто в Сатанові недавно, мені на папірець. Другий список — ті, хто міг мати стосунок до так званих повстанців.

— Партизан?

— Бандитів, буржуазних націоналістів, німецьких прислужників, — відрубав Сомов. — Вбивство Тищенка, попередника твого, їхніх рук діло. Тут ти нічого не скажеш проти?

— Згоден.

— Отак. За моєю інформацією… Гм… Точніше, за орієнтуванням УНКВС області, в довколишніх лісах орудують їхні летючі загони.