— Орудують?

— Можуть орудувати. В них є певна підтримка серед місцевих. Тому навіть слабенька підозра про такі зв'язки може знадобитися.

— Це справа міліції?

— Ні. Але міліція зобов'язана надати списки непевних осіб до НКВС. Займайся бандою Теплого. Чутки про перевертнів присікай. Хто почне щось ляпати — за шкірку й до мене, далі вже не твій клопіт. Що таке?

— Ви звідки знаєте про перевертнів?

— Слухай, Левченко, ми в одному місці живемо, одних людей чуємо. В мене дружина вчителька, не забувай. Діти всі страхи переказують, які від батьків удома чують. Ось на яку паніку роблять ставку підривні елементи. І я пішов…

…Тож знову лишившись наодинці з мертвим тілом, Андрій та доктор Нещерет уже не розуміли, чи варто після такого взагалі повертатися до перерваної розмови. Адже будь–які подальші дії не поліпшували ситуацію. Навпаки, могли спровокувати ще більшу небезпеку.

Тим не менше, Левченко уточнив:

— Цей аналіз — він складний?

— Як вам сказати, Андрію, — доктор пошкріб нігтями під сивим клинцем борідки, за звичкою тупцяючи й пересуваючись на місці. — За інших, сприятливіших умов, не дуже. Треба взяти невеличкий шматочок шкіри разом із м'ясом, хоча б звідси, — він легенько торкнувся скальпелем центру рани. — Це називається біологічний матеріал.

— Це — ваша медсестра, — вирвалося в Левченка.

— Як для людини, котра воювала, ви справді надто вразливий, Андрію.

— Аби не говорив із Любою за двадцять хвилин до смерті… Хоча правильно, зараз це, особисте, заважає. Давайте далі.

— Значить, отримуємо біологічний матеріал, — Нещерет немов читав лекцію студентам, в очах блиснув ледь помітний вогник захоплення власною справою. — Його треба зафіксувати від подальшого розпаду.

— Тобто?

— Щоб не гнило, — терпляче повторив лікар. — Для цього згодиться формалін. Можна звичайний медичний спирт. Але це гірше, зростають шанси знищити потрібні бактерії. Потім ще різні процедури… Не буду вас плутати в непотрібних термінах. Вам же, Андрію, результат важливіший.

— Вам хіба ні?

— Мені теж. Ну, до справ, — він потер руки. — У результаті нам, можливо, вдасться в польових умовах виявити антигени…

— Що? З чим це їдять?

— Ви погано вчилися в школі, Андрію. Хоча… не певен, що природничі дисципліни вам викладали старанно.

— Може, поясните краще? Бо виховувати та вчити мене не треба.

Нещерет зітхнув, блазнювато закотив очі.

— Це такі речовини, товаришу офіцер, котрі свідчать про генетичну відмінність. У нашому випадку — того, хто залишив частки слини на вкушеному місці. Якщо вивчити клітини навіть під звичайним мікроскопом, можна з мінімальною похибкою виявити, кому ця слина належить. Чоловікові, жінці або — тварині. Приблизно так, до речі, провели той аналіз, результатами якого ви мене намагалися приголомшити.

— І вразив, хіба ні?

— Інтрига, Андрію. Зацікавили, ось що суттєвіше. Саме тому я спробую піти вам назустріч.

— Чому — мені? Хіба вам, Савичу, не цікаво самому?

— Цікаво, — лікар зараз відповів серйозно. — Причому дуже цікаво. А знаєте, товаришу Левченко, що найцікавіше? Для чого вам самому результати такого аналізу. І чи збираєтесь ви оприлюднити їх хоча б половині населення нашого й без того наляканого Сатанова.

— Що ви хочете сказати?

— Вірите у причетність до нападу на людей різних там повстанців — чи ні? Між нами, в це ж готовий повірити хіба що сам товариш Сомов. А ви, Андрію?

— Може, й так, — відчувши, що починає ступати на хистке, Левченко промовив це обережно.

— Ну, і що ж ви готові припустити про походження слини з попереднього аналізу? Помилка — чи все ж таки людина напала?

Андрій все ще не квапився з відповіддю, і Нещерет повів далі впевненіше:

— Так я закінчу. Ви готові до того, що дослідження ран в інших, давніших жертв скаженого вовка дали б такий самий результат? І якщо це так, визнаєте правдивість чуток про людину, здатну перетворюватися на вовка? Чи навпаки — повірите у вовка, котрий під час повні перетворюється на людину?

— Казка…

— Мабуть. Ви повірите в страшну казку? А повіривши — розповісте людям? Почнете шукати для своєї зброї срібні кулі?

— Чому — срібні?

— Іншими вовкулаку не вбити, Андрію. То як, ризикуємо? Робимо аналіз, додаємо собі знань? Чи багато знань — багато суму, як сказано в Екклезіаста…

Настрій чоловіка Лариса навчилася вгадувати дуже швидко.

З Ігорем було складніше. Вони зблизилися ще зі школи. Чотири роки жили разом у законному шлюбі. Та навіть за таких обставин вона не готова була признатися собі: чоловіка, котрого давно впустила у своє життя, вивчила досконально. Пізнавши ближче його батьків, Ларисі, в дівоцтві — Ушинській, стало ясно, від кого її хлопець перейняв флер утаємниченості.

Вірніше, це не була скритність у прямому розумінні. Так само не напускав він на себе непотрібної загадковості, аби зацікавити всіх навкруги. За прикладом батьків, Ігор намагався по можливості тримати дистанцію, ніби знаходячись із довколишнім життям на відстані щонайменше витягнутої руки. Часом Ларисі кортіло поговорити з чоловіком, котрого водночас сприймала як близького друга, про все те жахливе, що дедалі частіше відбувалися в країні. Наприклад, чому вчора приймали милих сусідів у себе вдома, а від сьогодні з ними краще не вітатися… Проте він якось так дуже легко, просто, ненав'язливо виходив із небезпечних розмов. Намагаючись спершу уникати різких однозначних оцінок, а потім — взагалі обговорювати подібні теми.

Дивно, але саме в такій поведінці Лариса не бачила боягузтва або слабкості духу. Навпаки, триматися так означало мати міцні, треновані нерви. Й певну силу, яка дозволяла лишатися незворушним у моменти, коли інші починають панікувати. Роблячи при цьому невиправні дурниці. Чоловікова здатність всякий раз приймати зважене, правильне рішення, при цьому не втрачаючи обличчя, означала для Лариси таємницю. Яку вона в Ігореві так і не змогла до кінця розгадати.

Натомість Віктор Сомов — цілком передбачуваний.

Коли він знайшов їх із Юрком, аби з місця в кар'єр повідомити про арешт та засудження Ігоря, молода жінка чомусь не мала жодного сумніву, як розмова піде далі. Так і сталося. Сомов не ускладнив собі життя, хоча б для пристойності влаштувавши Ларисі бодай короткий період залицянь. Замість того, не дочекавшись, поки вона дочитає чоловікового листа до кінця, заявив: дружиною засудженого за політику краще не бути. Уточнив — для її дитини ліпше.

Лариса не встигла заперечити. Хоч не надто й хотіла – в неї просто не знаходилося в той момент потрібних слів. Сомов же атакував далі. Пояснив буквально на пальцях: у нього є можливості швидко оформити її розлучення з Вовком. Для цього слід написати заяву про небажання далі вважатися дружиною ворога народу. Після того Віктор скоренько влаштовує їхній шлюб, бере родину під опіку та, відповідно, на повне утримання й забирає з собою на місце нової служби. Де б вони не опинилися, йому надається житло. Дружина ж офіцера НКВС без проблем отримує роботу за фахом. Вчитель математики? Хай буде так.

Припущення підтвердилися абсолютно точно. Хіба що Лариса не могла передбачити, в якій саме формі, в який спосіб Сомов запропонує їй себе. Коли розклав усе по полицях, все одно розгубилася — настільки, що не мала сил опиратися стрімкості й натиску ще одного давнього знайомого.

Так вона стала Сомовою.

Законний шлюб зобов'язував спати в одному ліжку та виконувати подружні обов'язки. Лариса прийняла й це, адже сама, без примусу, в силу обставин погодилася оформити стосунки. Втім, у всьому, пов'язаному з ліжком, складалося не так уже погано для неї. Коли настала та сама перша ніч, Сомов від несподіваної радості, через те, що вдалося без опору завоювати жінку, якої домагався давно, напився. Все скінчилося для нього дуже швидко, хоч сам новий чоловік, як переконалася Лариса потім, мало що запам'ятав.

Їй лишилося трошки підіграти йому.