Я подивився в щілину, бачу — й інші пасажири на місцях. Усього, крім нас, п'ятеро. В літаку чистота, дзеркала — повний комфорт, і публіка наче пристойна…

Потім заревіли мотори, літак розбігся, хлоп, хлоп по воді, піднявся. Летимо, ніч навкруги. В небі зорі. Мотори ревуть, а загалом усе спокійно. Пасажири поснули, я теж задрімав, один Фукс не спить.

До ранку так пролетіли, а вранці прокинулись. Я дивлюся в свою щілину, прислухаюся — в кабіні помітне пожвавлення, всі липнуть до вікон, показують, один одному і, як видно, милуються видами Кордільєрів. Фукс теж нахилився до вікна, а я волею обставин змушений пропускати таке рідкісне видовище й сидіти в темряві, немов якийсь злочинець у тюрмі.

І так, знаєте, прикро стало та нудно! Я сам себе втішаю: думаю, хай дивляться на здоров'я, а я знайду заняття. Дістав люлечку, набив, закурив, замислився. Раптом чую — паніка в кабіні. Пасажири позіскакували з місць, кричать і частіше за все чути слово «пожежа».

Я відчуваю, Фукс мене б'є п'ятами по боках, наче осла. Я його вщипнув, а сам виглянув подивитись… і все зрозумів. Дим від моєї люльки валить із усіх отворів і дійсно створює враження пожежі.

Я швидко витряс попіл, люльку — в кишеню, притиснув вогонь каблуком. Сиджу, мовчу. А тут льотчик просунув голову в кабіну, і в мене трохи відлягло від душі. Все-таки, думаю, бувала людина, напевно й не таке ще бачив — не розгублювався, заспокоїть їх, і все владнається… А він, уявіть, і сам злякався.

Дивлюся, зблід, охнув, ухопився за якийсь важіль… Трах! Ну, потім гуркіт моторів затих, тільки чути — вітер свистить. Потім бухнуло десь угорі, як з гармати, кабіна здригнулася, рвонулась і тихо почала приземлятися.

Пасажири дивуються, а я зразу зрозумів, у чому річ. Тепер цим нікого не здивуєш. А в той час це було останнє слово техніки: зробили такий пристрій на літаках. Зветься: «Йди вниз». Коли яка аварія — вибух, пожежа, або крило одірветься — льотчик одним рухом відділяє кабіну, і вона самостійно спускається на парашуті. Корисний пристрій, що й казати, але в даному випадку застосування його було явно передчасним.

В іншій обстановці я б посперечався з льотчиком, вказав би йому на помилку, але тут, самі розумієте, нічого не вдієш. Літак летить далі, генеральним курсом, тільки крила виблискують. Ми поволі сідаємо нижче й нижче. Дим від люльки трохи розвіявся, але пасажири й не думають заспокоюватись. Навпаки, дивлюся — хвилювання збільшується, переходить у тиху паніку, й Фукс нервується: так і дивись — схопиться з місця.

Один я зберіг спокій і міркую: рейс, звичайно, перерваний, квитки далі не дійсні, але один із нас, як не крути, все одно «заєць» і при посадці доведеться давати пояснення. А це небажано. Почнуться розпитування, розшуки винуватого, зобразять справу так, що я причина аварії, а тоді не збудешся клопоту.

І я, знаєте, вирішив прикинутися стороннім. А тут і момент дуже зручний: увага пасажирів послаблена, кожний думає про себе, дехто зовсім знепритомнів, і якраз над нами люк у стелі кабіни…

Вам, юначе, не доводилось плавати по Амазонці? Ні. От і чудово, й не поривайтеся. Не рекомендую.

А мені, знаєте, довелося.

Вилізли ми з Фуксом через люк, роздивились. Бачимо — під ногами ріка, кабіна спускається нижче… нижче… Сіли.

Ну, я нахилився над люком, кричу:

— Гостинно просимо, панове! Радий вітати вас у цих диких і неприступних місцях.

Тут і пасажири почали вилазити поодинці. Бачать — посадка відбулася благополучно, почали заспокоюватись, дивляться на нас пильно. Ну, я бачу, настав момент взаємного знайомства. Ви самі розумієте, правду я сказати не можу, доводиться викручуватись.

— Так от, — кажу, — панове, я, дозвольте відрекомендуватись, професор географії Христофор Врунгель. Подорожую тут з науковою метою. А це мій слуга й провідник індієць Фукс. Будьмо знайомі. Я тут обжився, звик. Ви вже дозвольте мені вважати вас своїми гостями.

— Будь ласка, будь ласка, — відповідають вони. — Дуже приємно.

А сам бачу — не вірять. Скоса поглядають на нас… Та й зрозуміло: який там професор у трусиках? Я відчуваю, треба їх зайняти розмовою, сказати щось значне, відвернути увагу.

— Пробачте, — питаю, — а тут усі прибулі?

Вони переглянулися, потім хтось заявляє:

— Був ще один високий джентльмен.

— Був, був, — підтвердили інші, — він ще загорівся…

— Ах, он як! Особливо цікаво. Ану, Фукс, — кажу, — спустіться вниз, подивіться, чи не потрібна допомога потерпілому.

Фукс заліз у кабіну, потім вилазить і подає щіпку попелу: ось, мовляв, все, що лишилося.

— Ах, — кажу, — яке нещастя! Високий джентльмен, мабуть, згорів дотла. Ну, нічого не вдієш, мир праху його… А тепер, панове, давайте витягнемо парашут, він ще пригодиться.

Ну, розібрали стропи, тягнемо, як невод. Я командую:

— Раз, два, взяли! Віра помалу…

Бачу, вони стараються, але з незвички діло погано йде.

Раптом дивлюся — покидали стропи, тікають назад на корму, так би мовити, скупчилися там і тремтять від страху. Фукс, той зовсім сховався в люк, визирає звідти, показує на парашут. А баришня, пасажирка, встала навшпиньки, розчепірила пальці, махає руками, наче летіти зібралася, кричить:

— Ой, мамо!

Ну, я оглянувся й бачу — дійсно «мама»! Удав, розумієте, заліз у парашут, величезний удав, метрів на тридцять. Скрутився клубком, як у гнізді, дивиться на нас, вибирає жертву.

А в мене ніякої зброї, тільки люлька в зубах…

— Фукс, — кричу я, — подайте-но що-небудь важке!

Той висунувся з люка, подає якийсь снаряд. Я прикинув — нічого, солідна штучка.

— Давайте ще! — кричу, а сам встав, приготувався, націлився…

І удав теж націлився. Роззявив пащу, як печеру… Я розмахнувсь — і просто туди.

Та тільки що для удава такий дріб'язок? Проковтнув, розумієте, як ні в чому не бувало, навіть не скривився. Я другий снаряд туди ж, він і його проковтнув. Я кинувся до люка, кричу Фуксові:

— Давайте швидше все, що є!

Раптом чую за спиною страшенне шипіння.

Обернувся, дивлюсь — удав роздувається, шипить, із пащі летить піна…

«Ну, — думаю, — зараз кинеться!»

А він, уявіть, замість цього несподівано пірнув | пропав.

Ми всі завмерли, ждемо. Хвилина минає, друга. Пасажири на кормі починають ворушитись, шепчуться. Раптом ця баришня знову стає в ту саму позицію і — на всю Амазонку:

— Мама!

І ось бачимо — спливає щось над водою: блискучий балон велетенських розмірів, дивовижної форми, дуже оригінального забарвлення. І все, знаєте, пухне, пухне…

От, думаю, нове діло! Що б то могло бути? Навіть страшно стало. Потім дивлюся — в цього балона живий хвіст. Б'є по воді й так і сяк… Я, як побачив хвіст, так усе й зрозумів: снаряди оті були вогнегасниками. Ну, зустрілись у стравоході плазуна, зіткнулися там, стукнулись один об другий, розрядились і накачали удава піною. Там, знаєте, який тиск, у вогнегасниках! От і роздулась змія, набрала зайвого запасу плавучості, чує, що справи погані, хоче пірнути, а живіт не пускає…

У мене страх як рукою зняло. Я підійшов до люка.

— Давайте, — кажу, — Фукс, виходьте наверх. Небезпека минула.

Фукс виліз, милується небувалим видовищем, а пасажири, як почули, що боятись нічого, кинулись поздоровляти один одного, тиснуть мені руки. Тільки й чути: