— Спасибі, професоре дорогий! Як це ви його?

— Та що там! — відповідаю я. — Тут на Амазонці до всього звикнеш. Удав — це дрібниця, ще й не таке буває…

Ну й, знаєте, після цього випадку мій авторитет укріпився. А тут, на щастя, і з костюмами справа владналася. У баришні цієї знайшлася коробочка з рукоділлям. Я взяв голку, пошив собі кітель з парашута. Матеріал чудовий, а замість гудзиків я болти пристосував, одгвинтив від кабіни. Непогано вийшло, міцно, красиво, от тільки без гайкового ключа не роздягнешся. Ну, та це вже дрібниця, звикнути можна. А Фуксу готовий комбінезон знайшли в аварійному запасі, точнісінько такий, як у нього був, тільки новіший.

Потім сякі-такі паруси змайстрували, щоглу поставили, зробили кермо. Пасажири стоять вахту, пливемо, промишляємо черепах, ловимо рибку. Ця баришня куховарити навчилася… Загалом начебто все нічого, от тільки судно непристосоване: хистке, й хід у нього неважний.

Так. Ну, пливемо все-таки, просуваємось сяк-так на схід, до берегів Атлантики. Місяця півтора так пливли. І чого тільки не надивилися в дорозі: й мавп, і ліан, і каучукових дерев!.. Для допитливого мандрівника, звичайно, інтересно, але важко! Відверто скажу: важко.

Тут і взагалі-то клімат не дуже завидний, а ми ще в дощову пору потрапили. Парить, як у бані, день і ніч тумани, спека, кругом комарня хмарами; добре ще, лихоманку ніхто не схопив.

Нарешті все-таки прибули в порт Пара. Причалили, висадились. Містечко, по совісті кажучи, неважненьке, так собі містечко. Брудно, курява, спека, по вулицях собаки блукають. Але після лісових хащів Амазонки й це в деякій мірі вогнище культури. Хоч і то сказати — культура там дещо своєрідна: народ лютий, войовничий, всі з ножами, з револьверами, по вулиці пройти страшно…

Ну, побрились ми, почистились після важкого походу. Супутники наші розпрощалися, сіли на пароплави й роз'їхались хто куди. Хотіли й ми з Фуксом швидше звідси вибратись, та нічого не вийшло: без документів не випускають. Ну, застряли ми з ним, як раки на мілині, на чужому березі, без притулку, без певних занять, без засобів до існування. Думали робітку якусь знайти — та де там! Тільки і є вакансії на гумових плантаціях, але це знову треба на Амазонку, а ми вже там побували, вдруге чогось не тягне.

Поблукали по місту сюди-туди, та й сіли на бульварчику під пальмою обміркувати становище.

Раптом підходить поліцейський і запрошує нас до губернатора. Це, звичайно, приємно, але я не любитель усіх цих офіціальних прийомів і зустрічей з високопоставленими особами. Але тут нічого не зробиш: запрошують — значить, треба йти.

Ну, приходимо. Дивимось — сидить у ванні отакенна туша з віялом у руках, пирхає, мов бегемот, хлюпається, сопе. А з боків — два ад'ютанти в парадній формі.

— Ви, — питає губернатор, — хто такі, звідки?

Я в загальних рисах змалював становище, пояснив, як це все сталося, відрекомендувався.

— Це, — кажу, — мій матрос Фукс, найнятий в Кале, а я капітан Врунгель. Чули, напевно?

Губернатор як почув, охнув, бухнув у ванну зовсім з головою, віяло своє впустив, пускає бульби, захлинається, мало не загинув. Спасибі, ад'ютанти не дали потонути, врятували. Ну, він віддихався, відкашлявся, побагровів.

— Як, — каже, — капітан Врунгель? Той самий? Це що ж тепер буде? Безпорядки, пожежа, революція, догана по службі? Ну, знаєте, звичайно, захоплений вашою мужністю і нічого не маю проти вас особисто, але як особа офіціальна наказую вам негайно покинути ввірену мені територію, і я в цьому ніяких перешкод не чинитиму… Ад'ютант, видайте капітану дозвіл на виїзд.

Ад'ютант радий старатися, вмить написав папірець, шльопнув печатку, подає. А мені тільки цього й треба. Я вклонився, взяв під козирок.

— Дякую, — кажу, — ваше превосходительство! Дуже вдячний за люб'язність. Цілком задоволений вашими розпорядженнями. Дозвольте відкланятись?

Повернувся і вийшов. Пішов і Фукс за мною. Йдемо прямо до пристані. Раптом чую — ззаду якийсь шум, тупіт. Я оглянувся, бачу — чоловік сорок у цивільному, в крислатих капелюхах, у чоботях, з ножами, з ручними кулеметами біжать за нами, здіймають куряву, обливаються потом.

— Ось вони, ось вони! — кричать.

Дивлюся — нас переслідують. Миттю зважив співвідношення сил і бачу — робити нічого, треба тікати. Ну, біжимо… Добігли до якоїсь будочки. Я, знесилений, зупинився дух перевести, серце так і колотить — втомився. Аякже… і вік, і спека. А Фукс — тому хоч би що, він легкий був на ходу. Проте, дивлюсь, і він засмучений подіями, зблід, очі бігають. Потім раптом повеселішав і так фамільярно ляскає мене по спині.

— Ну, — каже, — капітане, стійте тут. Я один побіжу, а вас не зачеплять.

І кинувся бігти, тільки п'яти виблискують.

Такого вчинку я від нього, признатися, не чекав, був прикро вражений навіть. Ех, думаю, хай буде, що буде… Єдиний порятунок — лізти на пальму. Поліз. А ця юрба усе ближче. Я озирнувся, бачу — народ дебелий, лютий, невихований. Ну й злякався, признатися. Так злякався, що навіть слабість відчув. Бачу — кінець прийшов. «Хоч би вже скоріше», думаю. Вчепився за пальму, повис, завмер і ось, чую — вони вже тут, поряд, сопуть, топчуться. І розмови чую: з розмов я зрозумів, що це за народ. Я думав, бандити, розбійники, мисливці за скальпами, а виявилось — просто жандарми, тільки переодягнені. Не знаю, чи то спека вплинула, чи якась інша причина, але губернатор, виявляється, спохватився, пожалкував про свою люб'язність і наказав нас розшукати й лінчувати на всякий випадок.

Тільки, бачу, зволікають вони з цим ділом. Хвилину жду, десять хвилин. Не чіпають. У мене вже руки стомилися, тремтять, от-от зірвусь, упаду. Гаразд, думаю, все одно кінець. Ну, й зліз із пальми… й, уявіть, незачепили. Постояв, підождав — не чіпають. Пішов не поспішаючи — не чіпають, розступились навіть, як від вогню.

Ну, тоді поплентався я знову на бульвар, сів під тією пальмою, де ми з Фуксом сиділи, й задрімав. Та так задрімав, що не помітив, як і ніч минула. А вранці, на світанку, з'явився Фукс, розбудив мене, привітав.

— Бачите, капітане, — каже, — не зачепили вас.

— Але чому, поясніть?

— А ось, — сміється він, заходить ззаду й знімає з моєї спини плакатик: череп з блискавкою, дві кістки й напис: «Не торкатися — смертельно!»

Де вже він цей плакатик підчепив, не берусь вам сказати, але треба думати, що в тій будочці, на бульварі, трансформатор стояв. Інакше звідки б…

Так. Ну, посміялися ми, поговорили. Фукс, виявляється, даремно часу не гаяв — узяв квитки на пароплав. А на пристані я показав свою перепустку, й нас відпустили без розмов. Навіть каюту дали та щасливої дороги побажали.

Ми розташувалися по-панськи й поїхали у Ріо-де-Жанейро пасажирами.

Прибули благополучно, висадились. Розпитали про все.

Виявляється, «Біду» тут, недалеко, викинуло на берег. Пошкодило, звичайно, але Лом показав себе молодчиною, все привів до ладу, поставив судно в стапелі, а сам зажив пустельником. Все очікував розпоряджень, а мені, ви самі розумієте, розпоряджатися було трудненько.

Ну, ми з Фуксом найняли місцевий екіпаж — такий собі кошик на колесах, — підхльоснули волів, поїхали. Їдемо берегом і спостерігаємо сумну, але повчальну картину тутешніх звичаїв: чоловік двісті негрів носять кофе й цукор із складу на берег і прямо мішками у воду: шубовсть, шубовсть! У морі не вода, а сироп. Кругом мухи, бджоли. Ми подивилися. Поцікавились, що це за дивна розвага така. Нам пояснили, що ціни на цукор низькі, товар дівати ніде, ну й таким ось способом поправляють економіку, піднімають рівень життя. Одне слово, мовляв, усе нормально, й інакше нічого не поробиш. Так. Поїхали ми далі й ось бачимо — наша красуня «Біда» стоїть на бережку, жде твердої командирської руки, а поряд якийсь здоровило розгулює. Справжній розбійник: капелюх, наче парасолька, на боці сікач, штани з бахромою. Побачив нас — кинувся. Ох, думаю, заріже!