— Які дурниці! — мовив він. — Хай водяник залишить свої повчання для верховодок.

У цей час пролетіла качка, і князь мерщій націлив на неї рушницю. Дробинки посипалися з дула, як із решета, і синє дзеркальце, що їх носять качки на крилах, згасло. Князь кинув застрелену качку під передок коляски і чвалом погнав коня назад до Їчина.

Водяник Чесилко тільки й сказав сумно:

— Шкода-а-а, що ти не замочив в озері бодай пальця. Я б тобі показав, задавако пихатий!

Коли Румцайс із Ціпісеком прийшли до озера, Чесилко все ще сидів біля води і так тужив над застреленою качкою, що аж хвилі ходили від берега до берега.

Румцайс озирнувся на всі боки. Побачив качині пір'їнки і відчув, що в повітрі тхне порохом. Він опустив Ціпісека на траву і промовив до Чесилка:

— Ну що ти за водяник? Отак пошитися в дурні біля власного озера!?

Чесилко відповів, що зарадити лихові не можна було. Адже князь не вмочив у воду навіть каблука своїх чобіт.

А Румцайс на те:

— Якщо князь не зайшов у воду, чом ти сам не погнав її на князя?

— Та в мене наче розум одібрало, коли я побачив, як у качки згасло на крилі синє дзеркальце, — виправдовувався водяник.

І відразу ж додав, що все виправить. Устав він, поклав собі під п'яти дві черепашки і наказав воді:

— По моїй зеленій команді хай ця вода в ту ж мить вийде з берегів і покаже панові князю, що з нею жарти кепські!

Від краю до краю озера пробігла хвиля, але виходити з берегів воді не дуже хотілося. Сльози, що їх накапав Чесилко, коли плакав над качечкою, навіяли їй лінощі.

Подивився на це Румцайс і промовив:

— Е, тут треба інакше господарювати. — Він зарядив пістоль, стрельнув через озеро зеленим жолудем і наказав:

— За моєю румцайсівською командою хай ця вода побіжить, куди я їй покажу!

Озеро відразу вийшло з берегів, вода перехлюпнула через греблю, і Румцайс показав їй пальцем прямо на їчинський замок. Чесилко і Ціпісек пішли по обидва боки, щоб вода не залила ниви. Так вони і вели ту воду. І коли вода трошки збивалася з дороги, вони показували їй, куди і як бігти далі.

Пан князь у цей час сидів у своїй парадній світлиці. На золотому столі перед ним стояла золота сковорода, а на ній — засмажена качка. І вже взяв він у руки золотий ніж та золоту виделку.

А у цей час Румцайс, Чесилко і Ціпісек уже вели воду нагору по замкових сходах.

Пан князь бенкетував наодинці і, щоб краще смакувало, побажав сам собі спершу по-німецьки:

— Гутенапетит!

Але в цю хвилину ті троє вже переводили воду через поріг у світлицю.

— Бон апті! — побажав сам собі смачного князь ще й по-французьки.

Та вода вже була в світлиці! Змила вона з-під носа у князя золоту сковороду, і смажена качка попливла із замку геть.

Потім Чесилко скерував воду назад до озера, і сам поплив на ній, погойдуючись на хвильках.

Румцайс із Ціпісеком повернулися додому, до Ржаголецького лісу. А за хвилинку після них прийшла Манка і сказала:

— Ну, я вже всім русалкам сорочечки перепрала. Але хтось увесь час не давав воді спокою. То вона зовсім була пропала, а оце знову піднялася.

Якось знову прибігла до розбійницької печери джерельна русалка і промовила стурбованим голосочком:

— Люди, оце недавно віяв сильний вітер і розірвав мені сорочечку!

Манка і каже їй від огню:

— А хіба ти сама не тямиш справити?

— Тямлю, — зітхнула русалка. — Тільки якби я і взяла у руки залізну голку, була б вона мені понад силу. Випала б у мене з рук.

Тоді Манка засилила в голку тонесеньку павутинку, бо звичайна нитка русалчину одежу не шиє. Покрутила в руках сорочечку та й каже:

— Гай-гай, та її вже й не полагодиш.

І додала, що могла б віддати русалці якусь свою сорочину, тільки вони всі у неї полотняні.

Русалка знизала плічками:

— Ну, що ви! Носити полотняну сорочку — це все одно, якби мене обклали колючим терном.

Почув те Румцайс і покликав Ціпісека.

— Біжи у Їчин до Шпанігеля, котрий тримає крамничку під галереєю. Хай дасть якусь пристойну сорочку для русалки. За це я йому посилаю коштовний самоцвіт, який знайшов під Козачою горою.

Русалка сіла в куточку на купці надраного пір'я, а Ціпісек подався до міста.

В Їчині Ціпісек пішов просто до крамниці Шпанігеля. Там став він п'ятою на носок другої ноги, щоб здаватися вищим, і сказав через прилавок:

— Румцайс звелів дати сорочку для русалки. А за це він посилає самоцвіт.

Шпанігель перекинув коштовний камінь з руки на руку і порився у якійсь одежі на нижній полиці.

— Ось тут у мене є одна сорочечка, якраз на неї. — Загорнув він щось у папір, перев'язав шпагатиком і подав через прилавок Ціпісеку.

Коли Ціпісек приніс пакунок додому, заплескала русалка в долоні:

— Зараз, зараз я свою сорочечку надіну. І знову на сто років не буде мені клопоту!

Та тільки коли розгорнули папір, не було в ньому м'якенької сорочечки, а була баб'яча кацавейка.

— Грім і блискавка! — промовив Румцайс. — І чого я, дурний, послав малого Ціпісека!? Піди, Манко, сама туди.

А Шпанігель тим часом перекидав самоцвіт з руки на руку, перекочував його по прилавку і ніяк не міг надивитись, як той камінь виблискує.

Аж тут він помітив Манку, що поспішала від надбрамної башти до його крамниці. Шпанігель швиденько тицьнув самоцвіт під прилавок і став помахувати порожніми долонями, наче янгол крильцями.

— Послухай, Шпанігелю, ти щось наплутав, — промовила Манка ще на порозі. — Ми посилали Ціпісека по м'якеньку сорочечку, а він приніс баб'ячу кацавейку.

Шпанігель розгорнув папір, подивився на кацавейку, вивернув її і склав губи дудочкою.

— Сталася помилочка, — сказав він. — Але ваш Ціпісек так мені і не пояснив до пуття, що воно й до чого. Коли ти, Манко, все поясниш, я тобі дам одежу, як для княгині.

— Треба, щоб одежка була іще м'якша, — всміхнулася Манка. — Одежу ніби зіткану з туману. Адже це для русалочки.

Шпанігель поліз на саму верхню полицю.

— Єсть тут у мене одна річ, якої не може одягти навіть княгиня, бо подере.

І то справді була сорочина, яку могла б носити хіба що русалка. Тільки коли Манка хотіла здмухнути її собі на долоню, Шпанігель запитав:

— А що заплатите? — І притиснувся черевом до прилавка, щоб Манка не побачила самоцвіта.

— Так Ціпісек же заплатив, — сказала Манка.

Але Шпанігель сказав, що він нічого не знає, і поклав сорочечку назад на полицю. Так Манка і пішла собі. Та коли дома розповіла все Румцайсові, він вигукнув:

— Грім, блискавка і сто чортів!!! Ну, доведеться мені самому іти!

Шпанігель тим часом вийшов з крамниці під галерею і визирнув на ринковий майдан, щоб помилуватися самоцвітом на сонечку. Став він там і почав повертати його. Самоцвіт блискав йому в очі всіма барвами райдуги, і він навіть не помітив, як од надбрамної башти тихим розбійницьким кроком підійшов Румцайс. Ще один крок — і він став за стовпом галереї, щоб Шпанігель не побачив його; ще крок — і він уже в крамниці.

В крамниці Румцайс одразу ж виклав на прилавок геть увесь крам, який знайшов на полицях. А були там і тонкі англійські сукна, і тонесенькі японські шовки, і найніжніші голландські мережива, і різні оксамити.

Все це лежало купами на прилавку, і Румцайс говорив людям:

— Вибирайте, що хочете! Беріть за один крейцер лікоть будь-якого краму!

Так дешево в Їчині потім уже ніколи не торгували!

Коли хто-небудь заходив до крамниці і просив чогось, Румцайс одмірював йому вдвічі більше. А коли люди виходили з крамниці, він кожному стиха казав:

— Іди краще понад стіною, а не повз стовп, бо там Шпанігель.

А Шпанігель так і стояв там, втупившись очима в осяйний самоцвіт. Не помічав навіть людей, які спотикалися об кінчики його черевиків.