Румцайс продав останній лікоть перкалю, умостив собі за пазуху м'якесеньку сорочечку для русалки і дбайливо причинив за собою двері в крамницю. Тоді зробив сім таємних кроків і тупнув могутньою румцайсівською п'ятою. Самоцвіт випав у Шпанігеля з руки, а Румцайс уже наставив під нього свою долоню.

На прощання він сказав Шпанігелю:

— Хай сьогоднішні збитки нагадують тобі про румцайсівську справедливість.

І поніс сорочечку до Ржаголецького лісу, де Манка з Ціпісеком навпереміну втішали русалку:

— Не плач, ось Румцайс прийде! Ось-ось він тут буде.

Якось увечері сказала Манка Румцайсові:

— Сьогодні ви з Ціпісеком засинайте міцніше. Мені треба вибілювати білизну і доведеться вночі трохи вас турбувати.

Батько й син уклалися спати на постіль із смерекового гілля, а Манка сіла чекати, коли місяць зробиться зовсім круглий. Адже розбійники вибілюють свою білизну тільки серед ночі, проти місяця, щоб удень не муляти очей сільським старостам.

На небо виплив повний місяць, і Манка розстелила на галявинці поміж деревами те, що випрала за день, а сама сіла поряд і задрімала. Коли вибілюється розбійницька білизна, її не треба збризкувати водою, годі для цього роси.

Було ще далеченько до півночі, коли місячне сяйво наче почало блякнути. Манка глянула вгору і побачила, що на вершечку крайнього бука сидить мавка. Обламує місячні промені, кришить їх на маленькі шматочки і сипле вниз, під дерево.

Під буком стоїть карлик Катрножка і набиває друзками місячних променів усі кишені. Катрножка — це такий чоловічок, що риється під землею і ховає по лісах скарби, котрих потім ніхто не може знайти.

— Оце так! Гарні ви мені тут коники викидаєте! — крикнула Манка.

— Викидаємо чи не викидаємо! — посміхнувся Катрножка, який завжди говорив двозначно. — Місяць світить для всіх. А хто ближче, той і має.

— Хотілося б мені знати: добра чи зла ота мавка, що сидить на дереві? — спитала Манка.

— Звісно, що зла, — відрізала їй мавка.

— Ну й кумпанія із вас двох! — мовила Манка. — Треба йти по Румцайса.

Забігла вона до печери, тихенько обійшла Ціпісека і прошепотіла Румцайсові на вухо:

— Га-ла-ла!

Це таке таємне розбійницьке слово, щоб будити.

В ту ж мить Румцайс сів на своїй смерековій постелі.

Манка йому і сказала, що якась мавка краде місячні промені, а Катрножка чекає під буком, щоб кудись заховати це срібло.

— Не вийде! — промовив Румцайс, протер очі й поспішив туди.

Мавка і карлик помітили його аж тоді, коли Румцайс гукнув до них:

— Ану ж бо поскладай, Катрножко, увесь отой срібний дріб'язок на купу! А місяць витягне його до себе назад.

— І не подумай цього робити, Катрножко! — крикнула мавка з бука.

— А ти навіть не ржаголецька, хтозна-яким вітром тебе сюди занесло! — сказав Румцайс. — Чи не пора тобі додому?

У цей час він побачив: Катрножка з повними кишенями срібла закопується у землю, щоб десь там у глибині закласти новий таємний скарб.

Румцайс нахилився, виколупав Катрножку пальцем із моху, забрав у нього срібло і здмухнув з долоні нагору, до місяця. А коли упорався з цим, дмухнув ще й убік. Мавку підхопило вітром і віднесло аж на третю лісову ділянку.

— Піду собі досинати, — промовив Румцайс.

Місяць порозправляв свої промені й засяяв іще дужче, а Манка знову заходилася вибілювати розбійницьку білизну.

Наступного дня Ціпісек пішов пострибати по оленячих слідах. Це була його найулюбленіша гра: стрибати слід у слід по оленячій стежці. На просіці у заростях малини помітив він метелика і схотів його впіймати. Та метелик пурхав од куща до куща глибше й глибше в ліс. Ціпісек зійшов з оленячої стежки і незабаром побачив, що заблукав.

Коли опинився він у найбільшій гущавині, стала перед ним раптом мавка. Пальчиками тримала вона кінчик свого шлейфа і гралася ним, ніби метелик крильцями.

— От я тебе, Ціпісеку, й обдурила, — промовила мавка і посміхнулася лихо, наче блимнула воронячим оком.

— А навіщо? — запитав Ціпісек, але більше сказати нічого не зміг. Під п'ятами в нього забігали мурашки, і земля там паче закипіла. Кипіла, кипіла, аж поки зовсім розм'якла, і Ціпісек провалився вниз, як у проточну воду.

Це влаштував йому карлик Катрножка.

Мавка тоненько засміялася, нарвала повну пелену гіркої трави і посипала нею те місце, так що нічого не можна було помітити.

Коли Манка гукнула Ціпісека обідати, хлопця ніде не було. Манка затурбувалася.

— Щось тут не те, Румцайсе, — промовила вона. — Іншим разом біжить Ціпісек на самий тільки дух юшки, а сьогодні не йде, навіть коли я його гукаю.

— Мабуть, лущить десь шишки з білками, — відповів Румцайс.

Але в білок Ціпісека не було, і на оленячій стежці Румцайс теж його не знайшов. Аж коли вийшов на просіку, щось наче привиділося йому, і повіяло духом гіркої трави, розкиданої навколо.

Дійшов Румцайс крок за кроком аж до узлісся, де стояв його найулюбленіший дуб, вищий за всі дерева в окрузі. Сперся Румцайс об той дуб спиною — і раптом щось помітив. Нижній листок на дубі зненацька почав жовкнути від самого кінчика.

— Хто зрозуміє дубовий розум? — мовив Румцайс. — Мабуть, це дерево вже готується до осені.

Та в цю мить він побачив — жовкне другий листок. Тоді третій, за ним четвертий. Потім листочки посипалися з дерева.

У Румцайса наче блискавка в голові сяйнула.

— Он воно що! — вигукнув він. — Ну ж і тюхтій з мене! Ну й розтелепа!

І, міцно обхопивши дуб руками й допомагаючи собі ліктями, він великою румцайсівською силою вмить вирвав дерево з землі.

Так і є! Поміж корінням сидів, як у норі, карлик Катрножка. Це він прорив сюди підземний хід завдовжки аж у милю. А поряд із карликом сидів Ціпісек.

— Я і хотів цього, і не хотів, — промовив двозначно Катрножка.

Румцайс схопився за пістоль і вистрелив, щоб налякати карлика. І Катрножка злякався так, що вмить зарився глибоко в землю, а потім і не знав, куди рити вгору, а куди — вниз.

А тієї мавки в Ржаголецькому лісі більше не бачили. Таких злий вітер приносить, а добрий — заносить. Куди — ніхто в світі не знає.

Якось сиділи джерельні русалки на зелених листочках, мов на ослінчиках, дивились на місяць і лічили на пальцях. Вираховували, що за сім днів місяць стане, як млинове коло, і тоді всі русалки підуть у великий танок.

Всі русалки — це значить, що на верхній просіці зійдуться ржаголецькі русалки і ще русалки з двох сусідніх лісових ділянок. Стануть у три кола, одне маленьке, друге — більше, третє — ще більше, і чекатимуть, поки війне вечірній вітер. Дмухне він поміж осикові листочки, і листочки забринять дивною музикою, нечутною для звичайного вуха. А русалки танцюватимуть під ту музику.

В цю саму пору просікою йшов Румцайс. Прямував він до Їчина — подивитись, чи не коїться там, проти ночі, якоїсь несправедливості.

Того самого вечора їчинські дівчата справляли бал. Вийшовши на імператорську дорогу, Румцайс здалеку почув, як у корчмі «Місто Гамбург» виграють сурми, гудуть баси і підбори крешуть об підлогу.

Коли був Румцайс уже біля самих дверей, в корчмі раптом усе стихло. Румцайс хвильку постояв біля порога — прислухався.

Потім Румцайс натиснув на клямку і зайшов.

У корчмі «Місто Гамбург» не було помосту, і музиканти стояли просто в кутку. Через це і сталася та пригода. Коли міський радник Фольпрехт витанцьовував зі своєю жінкою близенько від музик, Калвас, який грав на контрабасі, натиснув дужче на смичок — з великої пошани до пана міського радника. Але контрабас ковзнув по натертій воском підлозі і вдарив огрядного Фольпрехта по закаблуку. Той спіткнувся і гепнув так, що аж загублений колись крейцер вискочив із щілини між дошками.

От і стояли вони зараз один проти одного — член магістрату Фольпрехт, червоний від гніву, мов гиндича сережка, і бідолаха Калвас із своїм завинилим контрабасом.