Жінка з косою повертається до нього і дивиться довгим, незмигним поглядом.

— В тому убогому житлі, — бурмоче чоловік, — мені буде затишно. Давно вже мрію про мирне пристановище, світло печі і теплий дух вареної страви. Людина завше цього прагне, і завше настає час, коли їй треба постукати в якісь двері…

Здається чоловікові, що світ, у який йому випало приміститися, розкладено на дві великі кулі. Одна повна дощу, вогкого вітру і голих чагарників, друга повна золотого хліба, сонця і срібного дзвону. Жінка в барвистій одежі — в тій другій кулі, ідуть там жнива. Вона косить пшеницю, хоч годиться збирати її серпом. Біла хатка з рідними постатями теж у тій іншій кулі, і йому, здається, довго ще туди брести.

Стискує вуста, аж риплять зуби — інші образи вже пливуть у його втомленій уяві, йде поруч із ним Вітторіо, і його чистий сміх зігріває подорожнього…

Скаче через поле худий, висохлий на тріску вершник. Очі його палають, а він, забувши про повіддя, махає руками…

Чоловік зупиняється. Мружить з натуги очі, тре брудними пальцями чоло, наче збирається щось згадати. Але він не може нічого згадати. Тоді простягає перед собою руку, як сліпий, і раптом відсмикує — рука наразилася на дерево.

Дерево стоїть серед поля самітне й голе. Під ним лежить мокре й лискуче листя. Жовто-брунатне і вже напівмертве, воно сяє тихим тліном — пробрала його трутизна. Синя невелика пташка пурхає з чорної, наче виглянсованої гілки і щезає в сірому повітрі.

Чоловік починає згрібати листя. Горне його скоцюрбленими пальцями, гребе, наче граблями, і кидає оберемками під дерево. На те він розтрачує всю силу, бо коли сідає під дубом, очі в нього сплять.

Тоді ж бо він і чує цокіт кінських копит. Далекий, зовсім глухий звук заповнює слух утікача і примушує на мент розплющитися. Холодний вогонь струмує з його погляду — наче хвиля вітру прокочується через голе поле.

— Я тоді побачив, — шепотів утікач, — чоловіка, що дивився на мене і всміхався. Коли ж дон Карлос вигукнув свою похвальбу, той чоловік розреготався.

Я і зараз бачу ту картину: висохлий на тріску юнак дивився на розгулялих студіозусів, а очі його горіли несамовитим вогнем.

— Он хто найбільший багач у Болоньї, — прошепотів мені один із студіозусів. — Це він — Бонтиволья!

Дон Карлос щось кричав, верещали дівчата, музики надривалися, і я відчув веселий трем, що завше охоплював мене, коли я впадав у добру гулянку.

Бенкет тільки зачинався, і ми сподівалися на бучне дозвілля. Джорджано вже вигукував непристойні вірші, а мій любий приятель Вітторіо поривався танцювати на столі. Йому звільнили місце, і він закрутився дзиґою. Кричав і підвискував, а ми плескали в долоні й погукували. Бонтиволья теж плескав у долоні, хоч на вустах його приклеїлася зневажлива усмішка; дівчата, що примостилися біля нас, сміялися. Декотрі з них уже сиділи на колінах у нашої братії і пили разом із ними; я теж осмілів і потягнув за руку одну. Дівчина жартома відбивалася, але вино, яке я їй запропонував, випила, весело перекинувши келиха до рота; вона приснула зо сміху, червона рідина потекла їй на підборіддя, а мені здалося, що із ночі, через темні вікна простяглася раптом довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Я завмер, і навіть моя дівчина перестала сміятися, від здивування очі її розширилися, а мокрі од вина вуста розкрилися.

— Гей! — гукнув дон Карлос. — Хто зі мною змагається?

Він заклав руку за спину і, схопивши губами келиха, вправно перекинув його до рота.

Це вивело мене із заціпеніння, і я, як і всі, кинувся до свого келиха — ми радісно почали обливатися вином. Джорджано приснув вином дону Карлосу межи очі, а дон Карлос урочисто посадив йому на голову таріль з приправами до м’яса. Всі загорлали, музики надривалися, і ми пішли зі своїми дівчатами в танок. Навколо плавав зелений дим, ми навісніли в розгулі, завзято крутили своїх дам і тупали ногами. Піт градом котився з наших червоних облич, роти жадібно хапали повітря, з них виривалися хрипкі погуки; верещали дівчата, від того галасу й тупоту, здавалося, ходили ходором стіни таверни. Бонтиволья дивився на нас гарячими очима і пристукував у такт музиці рукою. Глумлива усмішка зникла з його вуст, на худі щоки лягло по рум’янцю.

Тоді мені захотілося учворити в цьому пекельному клекоті якийсь бешкет чи жарт.

— Гей! — закричав я Вітторіо. — Хочеш, я вб’ю тебе поглядом?!

Всі засміялися, я засміявся також, засміявся й Вітторіо, засміявся в кутку Бонтиволья. Всі кинулися до мене й загорлали:

— Вбий його поглядом! Вбий його поглядом!

Дівчата кричали те саме — це була дивна суміш тонких і грубих голосів, і я, підбурений хвилями чаду й хмелю, гордо вийшов наперед. Всі обступили мене, сподіваючись на якесь чудо.

— Стривайте, — сказав я, п’яно похитуючись. — Я зараз уб’ю його поглядом!

— Га-га-га! — заревло товариство і заплескало в долоні.

І знову здалося мені, що звідтіля, із ночі, простяглася довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Але було вже пізно відступати. Вітторіо поставили навпроти мене, він прискав сміхом, а я зробився сумний.

Це була тільки мить, бо на мене раптом плеснуло темною силою, неначе впала на голову ніч, а сам я почав дерев’яніти.

— Вбивай його! — кричала невгамовна братія. — Чого ж стоїш?!

Я не знав, що зі мною діється. Гарячий клубок підкотився під горло, червоний вогонь спалахнув у мозку; щось розкололося, бо відчув я глухий звук; мені перехопило подих, і я ще більше здерев’янів. Погляд мій випромінював наземне сяйво, я весь горів, наче смолоскип, — по таверні промчав шалений вихор, все посіріло, і я побачив перестрашені обличчя моїх товаришів, роздерті в крикові дівочі лиця, спотворене і страшне обличчя Вітторіо, мого любого друга. Мені вже несила була витримати це напруження, я відступив набік і раптом — диво дивне! — раптом завмер, скутий хвилями незрозумілого жаху: Вітторіо падав.

Все навколо освітилося мертвотно-блідим світлом, я відразу втямив: сталося щось дивовижне і страшне. В таверні запала тиша, всі повернули до мене білі, як полотно, й перелякані обличчя, вгорі над моєю головою начебто батіг стьобнув. Я скрикнув уражено, як кричить поранений птах, і, затуливши обличчя долонями, кинувся до виходу.

Але я не встиг вскочити у темний завулок. Чиясь сильна рука спинила мене, і я побачив бліде, висушене обличчя Бонтивольї.

— Ходімо зі мною! — гарячковим шепотом сказав він. — Я сховаю тебе.

Я покорився — мені нікуди було тікати. Тому покірно пішов за ним. Неподалік стояли коні, і ми, скочивши в сідла, помчали по темних і наче мертвих вулицях Болоньї.

— Ось що порушило моє життя, — шепотів утікач. — Тоді, влітку 1592 року, світ для мене і справді переломився.

Він сидів під деревом на купі мокрого листя, і перед ним знову відкрилася ясна далина — світла, залита сонцем куля.

Йшла до криниці з двома дерев’яними відрами на коромислі сестра. Спинилася біля криниці і почала спускати між цямриння тичку з начепленим цебром. Голосно зарипів журавель, піднялося вгору його охвістя з прив’язаним каменем.

Батько сидів на порозі, а двоє братів пиляли колоду, взявшись за ручки синьої, лискучої пилки. Летіла з-під тої пилки золота тирса; коло братів блукали, розпустивши пишні хвости, пави і погукували тонкими, різкими голосами. Клювали тирсу, а сестра витягувала вже друге цебро. Воно вигулькнуло із цямриння, і від нього відкололося кілька іскристих, водяних язиків.

Сестра начепила відра на коромисло і пішла, красиво вигнувшись, до хатини. Брати повернули до неї обличчя, але не перестали пиляти. Повільно ходила в їхніх руках пилка, поперемінно переміщаючись від одного пиляра до іншого. Золота тирса засипала завмерлих біля їхніх ніг пав, а батько підвівся, щоб дати дорогу дочці, котра йшла до порога з повними відрами…

Було мокро й холодно. Втікач, зібравшись на силі, встав. Рушив від дерева, ледве переступаючи ногами, і довго йшов. Зрештою незрима сила знову спинила його. Знову витяг руку, як сліпий, і торкнувся паркана, що виріс йому на дорозі.