І він знову веслував. Подавався за ручкою, відводячи весло назад, а тоді пускав його в воду й натискав щосили — він таки не втік із галери-каторги. Поруч сиділо троє товаришів його, попереду теж четверо, і всі вони під погук стерничого налягали на весла. Бурувала під бортом невидима їм вода, вони наче вговкували тими веслами непомірного якогось і химерного звіра — ні, той не був їм ворогом. Ворожа була їм радше сама галера.

Йому захотілося раптом скласти трен про все те, лямент героїчний, щоб його могли співати тисячі таких самих невільників, як він; барвисті слова ладнав одне до одного.

Олізар побачив в уяві своїй вершників — слова людські, — котрі гнали на нього лютою тьмою війська: одежа в кожного неоднакова, так само й лиця, хоч вони складали одну юрму. Десятки птахів з людськими головами повсідалися на безлистому дереві, дерево те обплутане срібними струнами, як осінньою павутиною. Але він хотів пісні без музичного супроводу, бо де б почули той супровід нещасні галерники. Він мугикав, і в тон йому мугикали всі двісті вісімдесят невільників, і проривалися крізь те мужнє низькотонне мугикання слова — як виплески хвиль.

«Ось те, — думав Олізар, — що я можу зробити, щоб допомогти вам, бідні мої і страждущі братове!»

Він уже виспівував цілі рядки пісні, тої пісні, що її підхоплять тисячі розсипаних по світі голосів.

«Ми чуємо одне одного, — думав він. — Цю пісню співатимуть про нас і для нас птахи й хмари, вітер просвистить її мелодію на мільйонах сопілок — ось вони, крила, — думав він, — які можуть винести мене з цієї прірви та лабет».

Чисте і ясне, як сльози, почуття підняло його, знесло, і він пішов, наспівуючи, по небі, перестрибуючи з хмари на хмару. Він ішов туди, де б’ється вічним боєм світлий лицар з чорним туром на дев’ять рогів: тур чорний — печаль людська, а світлий лицар — радість і натхнення його…

Зімліли м’язи, він спинив весло й озирнувся навколо. Був сам у тісній дерев’яній комірчині, над головою звисала низька стеля, а в просвіт-бійницю, куди застромлювалося весло, вливалося тремтливе повітря і світло. Він вийняв з бійниці весло, тоді ліг на підлогу й поліз у ту бійницю, щоб озирнути світ.

І побачив він безмежне та хвильливе, порожнє та синє море. Навколо не було ні душі, побачив він степ з посохлою тирсою, котра хиталася й шаруділа, наче осипався пісок. Він проліз ще глибше в бійницю — хотілося йому напитися того світла, що проливалося так скупо в його тісну комірчину.

Він дихав смутним сонцем, повітрям прохолодним і терпким — все навколо вмирало. Тоді він заспівав туди, в той пролаз, хай назвуть його тисячу разів вар’ятом, хай піддадуть і тортурам; він заспівав туди, в простір, намагаючись труснути слабкими руками грубу й нерушну стіну; ця пісня його не повинна вмерти — це надпорив його й велич!.. І він вмирав тут, біля бійниці, бо це було все, на що міг зважитися і що було під силу йому; він каменів тут, хоч тріпотів у ньому кожен м’яз. Слова летіли у простір, як стріли, пущені у всесвіт, і губилися. Губилися безповоротно у безлунному безмежжі, у цій тиші просторій та неозорій.

Сірі хмари колотились у небі, наче було накидано туди роздутих, розкудланих голів, і вони котилися, як колеса, що ледве долають грязюку.

Я йшов разом із Вітторіо, ми й справді ледве долали багно. Пробиралися повз зачинені віконниці, і дощ, що вряди-годи розкрапувався з тих схожих на колеса голів, обсипав нас з голови до ніг, і ми стріпувалися, як мокрі кури.

— Погода, хоч собак вішай! — буркнув я.

— Що ти сказав? — озвався за спиною Вітторіо.

— Я сказав кілька слів про погоду.

Позирнув на небо, і погляд мій заблукав поміж хмар. Стояв я тут, на цій брудній вуличці в Болоньї, і велика туга охопила мене. Побачилася мені раптом дорога, щедро залита сонцем, обабіч вигиналися дві стіни молодого хліба, а по тій дорозі їхав мій батько. Їхали коло батька я і мій молодший брат. Вгорі висів невгамовний жайворонок і дзвонив, дзвонив…

— Згадався рідний край, — тихо промовили мої мокрі вуста. — Ти любиш згадувати рідний край, Вітторіо?

— О так! — вигукнув Вітторіо. — Це маленьке місто між скель. Там замок моїх предків, і я часто гуляю по його покоях вночі. Уві сні, звичайно! — засміявся він.

— Вітторіо… — сказав я сумно, бо ніяк не міг подолати цього химерного настрою, що раптово обпав мене. Бозна-чому захотілося, щоб я опинився на цій вулиці сам, щоб зміг повернути в інший бік, ніж той, куди ми йдемо, — щось зі мною діялося не зовсім збагненне: великі хвилі підкочувалися під ноги, наче стояв я на морському березі; кликали вони, ті хвилі, і манили ступити на їхні хиткі спини.

— Хотів мені щось сказати? — повернувся Вітторіо.

Я зупинився й замилувався на свого приятеля. Тонкий і стрункий, з орлиним носом і променистими темними очима, які аж світяться в цьому сірому світлі, — добрий і любий мій товариш, з яким мені завжди легко; слова сиплються з його вуст, як ніжне пелюстя, а очі його народилися для того, щоб заворожувати красунь. Я милувався з приятеля, адже сам був інакший. Жодна красуня не опустила переді мною зору: сірий я, наче шматок олива. Але ніколи не заздрив Вітторіо — ставився до нього з любов’ю.

— Не хочеться йти сьогодні в ту таверну, — сказав я м’яко. — Мені, любий мій друже, чогось неспокійно на душі: цілу ніч снилися важкі сни…

Мені снилася рідна земля. Дивився на неї з височини, наче став птахом і лечу, ледь ворушачи крильми. Місяць яскраво осявав місто внизу, оточене дерев’яним частоколом. Посередині воно було перерізане внутрішнім парканом, який відділяв частини, що ними володів наш рід і рід Сокольських…

— Саме тому, — озвався Вітторіо, — я й веду тебе в таверну. Маю охоту повеселитися! Коли мені лягає на душу тривога, я, друже, п’ю вино чи намагаюся закохатися. На день чи два, а буває, що тільки на ніч.

Він засміявся, блиснувши зубами.

— До гулянок і я охочий! Хоча щодо красунь…

Вітторіо вдарив мене рукою по плечі, обійняв.

— Тебе гризе, друже, тривога. Твій тон… еге, в мене від нього аж мурашки побігли по спині. — Дзвінкий сміх Вітторіо трохи неприродно озвучив довгу й порожню вулицю, по якій ми ішли.

— Сказав так тому, — озвався я тим-таки тоном, — що мурашки почали повзти по мені раніше.

Брудний, зарослий чоловік ішов через занедбане поле. Навколо хиталися мокрі від недавнього дощу бур’яни, босі ноги в чоловіка задубли, одежа звисала брудними клаптями, а очі палали гарячковим вогнем. Чагарники довкола були вже голі, голе було й небо, хай і повите хмарами. Гнала чоловіка нудьга, він вряди-годи зупинявся, наче бачив перед собою марево. Він і справді бачив марево, гру різноколірних стяг і кіл, вони змінювалися і зміщувалися, і від споглядання цієї гри чоловік мав утіху. Перед його зором мінялися місяці й пори року, часом він бачив поле, повне золотого хліба, а з синього неба ллялося на нього чисте срібло пташиного співу. Він бачив затишну білу хатину під солом’яною стріхою, а на порозі тієї хатини — його батько й сестра. У дверях стоять один і другий його брати, він іде до них, і вони приязно всміхаються, чекаючи, коли перебреде він нарешті поле і дійде до воріт. Батько тоді підніметься назустріч, і очі його синьо засвітяться.

По той бік поля, бачиться йому, дзвінко клепле косу висока чорнява жінка. На ній барвисте вбрання, а коса її чорно грає під сонцем.

Глуха втома ламає тіло подорожнього, він хоче сісти тут-таки на землю, хоч зовсім близько від нього і біла хатка, і рідні його серцеві постаті.