— Авжеж. Негоже покидати могилу просто так. Крім того, — він подивився кудись угору, де буяла й гоготіла пожежа, — мені треба поховати й ворогів моїх.

— Для чого? — вражено видихнув я.

— Такий уже звичай. На бойовиську лишаються трупи тільки тоді, коли гинуть обидва війська.

Він сказав це рівним, погідним голосом, в якому я не помітив і тіні злості.

Я кинув поглядом по дворищі й побачив хреста. Дві збиті одна до одної балки горіли в траві яскравим золотим полум’ям. Я простяг у той бік руку і вказав чарівникові. Він зрозумів мене. Стояв якусь хвилю й мовчки дививсь на той вогонь.

— Гаразд, — сказав він. — Чи є в тому барилі вода?

— Зовсім трохи, — відказав я.

— Нехай залишиться тобі, — мовив він, і я раптом упав під продувом холодного вітру. Вогонь на балках миттю згас. Чарівник підійшов до жевріючого хреста і, схопивши руками, перекинув його на другий бік. Він, певне, попікся, бо почав тулити руки до землі.

Дивну силу відчував я у цьому чоловікові. І що найдивніше: мені хотілося слухатись його. Я побіг до барила і спробував підкотити його до тліючого хреста. Але в мене не було стільки сили, тож я знову вмочив лице у воду.

Чарівник тим часом обмотав кінець хреста ганчіркою і тяг його до могили. Ми звели хреста разом, і той закурів, поблимуючи золотими жаринами й оповиваючись синім димом.

Чарівник знову взявся за рискаль.

— Тут є десь другий, — пробурмотів він, і я побачив у траві ще одну півобгорілу лопату. Всадив ручку в барило — дерево засиніло, видаючи з себе нудотну пару.

Ми копали ще одну могилу. Зрештою я був до того зобов’язаний: могила копалася для тих, на чий бік я став. Земля була прохолодна, і, покопавши трохи, я пожадно падав на неї, ховаючи обличчя у м’якій вільготі. Чарівник стояв наді мною і чекав.

— Воно й справді спекотно, — зморено казав він, — але треба докінчувати…

Щоразу не хотілося мені зводитися, відчував, що й моє обличчя вкривалося палючим струпом. Однак я, підстьобнутий тим рівним, дивно лагідним голосом, вставав і знову брався до роботи.

— Для них ми вже не знайдемо хреста, — сказав чарівник, кидаючи землю через плече.

В цей час хрест на могилі його рідних спалахнув. Загорівся яскравим полум’ям, і ми зупинилися, дивлячись на той високий, мені здалося, святий вогонь.

Він не гасив хреста. Зітхнув і ретельніше взявся до роботи.

Потім ми зносили всіх, хто лежав поблизу. Поклали в землю старого Сокольського й обох його синів. Лягли туди й слуги, їхні і наші.

Прикидали могилу землею. Хрест так само палав. Тоді чарівник став навколішки, я ж уклякнув поруч, і ми почали гарячково шепотіти слова молитви. Молилися ми палко і щиро. І мені здалося, що недаремно я з’єднався в такій от хвилі з цим чоловіком — душа моя очищалась од великої скверни.

Восени 1592 року барський староста Бухновецький мав розмову з ротмістром своєї роти. На ту нагоду до них завітав возний Кунатовський.

Вони сиділи в просторому, обвішаному килимами покої і вели неспішну розмову. Власне, оповідав ротмістр.

— Ми знайшли його в пустиці, — сказав він. — Уже ледве дихав, жовніри забоялися туди входити, тоді зайшов усередину я.

Ротмістр замовк, щоб надати своїм словам більшої переконливості. Обличчя його зробилося поважне й самовдоволене.

— То був ризик! — зазначив староста.

— Авжеж! — жваво підхопив ротмістр. — Був то немалий ризик. Коли зважити, що наробив він у тому нещасному містечку…

— Я оглядав руїни, — сказав возний. — Місто згоріло дощенту. Мешканці покинули його під час пожежі й розбрелися по краю. Я не знайшов там нікого, якщо не числити одного із спільників пана Сокольського.

— Заходжу в ту пустицю, — перебив ротмістр, — а він лежить на долівці і щось шепоче. Я не страхополох, — похвалився він, — але мене пробрав жах. Для остороги я огрів його ратищем. Він і пальцем кивнути не встиг, як утратив тяму. Отак ми його й запопали.

— Той підданий пана Сокольського розповів мені майже все, — сказав возний. — Я записав його свідчення і можу віддати це до суду. Маю ще одного свідка.

— Кого?

— Якийсь відлюдник. Жив серед лісу і молився. Він розшукав мене сам…

— Гаразд, а як наш?

— Його надійно сховано, — сказав ротмістр. — Але до нього годі заходити. Звичайно, з остороги перед тією дивною силою.

— О, певне, — згодився староста. — А він справді мав таку силу?

— На жаль, так, — сказали возний і ротмістр водночас.

— Це дуже небезпечний чоловік, — додав ротмістр.

— Добряче нагнав усім страху, — докинув і возний.

— Із в’язниці він, певна річ, не вийде, — зауважив ротмістр. — Інакше ми навряд чи втримаємо його.

— Треба послати гінця до його королівської милості, — сказав возний.

— Цього можна й не робити, — поморщився ротмістр. — Ми поставлені тут для того…

— Звісна річ, — сказав староста. — Ви посвідчите як возний, а суд упише цю історію до міських книг.

1971, 1973 р.

Я, многогрішний Михайло, на прізвище Вовчанський, ієрей із містечка Жданівки, хочу описати те, що зі мною діялося, бо ніхто мені в цьому світі віри не діймає, а багато хто вважає за такого, що несповна розуму. Часом мені здається, що вони мають рацію, але не в тому, що я несповна розуму, а тому, що, здається, несповна розуму світ, у якому маємо щастя чи нещастя жити; відтак і несповність чи неповність розуму у світі вкладається у живих істот, а в першу руч у людину — я ж серед них не гірший. Отож коли ми всі несповна розуму, то і я з усіма. Або візьмімо таке. Коли чоловік ужиє хмільних трунків, йому здається, що п’яний не він, а всі люди навколо, — може, так і мені світ здається несповна розуму, бо я й сам такий? Але хай і так, хочу принаймні залишити після себе ці записки, щоб не я судив, а мене судили, а як хто мене осудить, так тому й бути.

Зараз я працюю у хлібні, чи пекарні, закований у важкі ножні заліза зовсім без замків, а залютовані, руки в мене вільні, бо маю дрова рубати, й діжу місити, й усяке послушенство виконувати. Перед цим мене люто бито, тобто веліли дати мені пліттям сто ударів. Для цього мене викликано до консисторії, покликано двох воловиків, щоб тримали, але я заявив своїм мучителям:

— Витримаю сам! А не витримаю, то хай тримають!

— О, ви, отче, затятий, — сказав на те консисторський писар, усміхнувшись криво, а тоді звелів крізь оту криву усмішечку: — Подбайте, хлопці, щоб йомость попросив тримати себе.

І два збуї в чернечих рясах, два бикоподібні гевали, які екзекували в консисторії, вишкірили кінські зуби й заіржали, я ж ліг на лаву з оголеною спиною, читаючи подумки «Отче наш» і «Богородице Діво», і чи несповна розуму я, чи ні, але коли так чиню, то зі мною що хочуть можуть чинити — болю ж я не відчуваю і не відаю, бо в цей час увіч не на землі і не серед бузувірів та катів пробуваю, а, сумний і загорьований, зношуся над світом і жалію його безрозсудність та жорстокість.

Отож кати били мене по-тиранському, викладаючи всю волячу силу, а я спокійнісінько лежав на лаві, але вже тепер уголос читав «Отче наш» та «Богородице Діво», щоб і вони, грішні, чули мої молитви і відали, що в час нещастя я з Богом пробуваю, а не з дияволом. Коли ж мені всипали десь із п’ятдесят плітей[7], то я додав до своїх благань і молитву до патрона свого архангела Михаїла і отак, з Божою поміччю та Найсвятішої Матінки його і нашої Богородиці, та й при сприянні свого патрона архангела Михаїла, не відчував я найменшої болісті. Кати були збентежені моїм терпінням, прикладали рук, аби мені допекти, але, відчувши, що це мені аніскільки не дошкуляє, послабили свої удари, бо таке вже людське єство: коли жертва не страждає, то й приносити їй страждання не вельми бажають. Але я страждав, невимовно, признаюся, страждав, і то через те, що бито мене безневинно, з найнезначнішої приключки, а коли подумати, то й зовсім без приключки, а з самої вигадки на мене, злісного наклепу істоти в цьому світі оскаженілої. Але щоб зрозуміти й мати підставу розсудити мене й ту оскаженілу істоту, а відтак зважити й вирішити, хто з нас лихий і оскаженілий, треба оповісти все з самого початку, а я почав свою оповідь із кінця.