— Коли чуєш себе грішним, молися, — сказала вона, — а жінка на те й жінка, щоб народжувати дітей.
Мала, здається, рацію, але я все-таки сумнівався, чи несвідомий гріх замислюється нам і чи Бог нам за те простить?
Хоч там як, подвоїв своє старання у молитвах, схуд, змарнів і нечасто всміхався — смуток мене їв і каяття. Каяття за те, що не знайшов у собі сили нечистому опертися…
Лежав у келії, залитий місячним світлом, і думав. Думав, що Господь покарав мене справедливо й пліттям, й кайданами, хоч їх мені набито з іншої причини. Думав, що Москівський — не той звичайний супротивленець, про якого оповідав мені отець ігумен Іларіон Левицький, а щось більше, очевидно — друга частина мого єства; недаремно ми з волі Божої злилися із ним водно в нашій дитині. Думав, що мої зіткнення із ченцем, зрештою принагідні, а може, нечистий тільки використовує його оболонку, чинячи видимість його, бо у власному образі він до людей рідко коли приходить. Такі думки приходили до мене й раніше — ось чому я не виконав приписів святого Дмитра Туптала, що при сповіді не має бути жодного утаєння, а сповідь із найменшим утаюванням не буде Богом почута й прийнята. Але пощо, гадав я, сповідатися перед такою ж людиною, як сам, коли Бог і при таємній сповіді всі потаємності наші розкриває — знає їх і без нашої сповіді. Людина ж, хоч яка мудра й прихильна, правильно судити не може, а тільки відповідно до свого розуміння, а хто докаже, що воно істинне. Так, істину знає тільки Бог, думав я, — не людина; одне тільки має значення: чи не пустив ти у душу скверну. Коли ж не пустив, змагання твоє із нечистим не закінчилося — чекай іще на себе бурі та грому. Отут він є, початок жаху, але утримай його в собі, щоб він тебе своєю блискавкою не спалив. Адже проти нас воює не тільки ніч гріха, а й ніч миру. Отже, бережися, бо це тільки початок випробування…
З цими думками я заснув, а коли прокинувся, мені тяжко почала боліти голова, так тяжко, що не міг звести її з ложа. Але я все-таки встав. Розбитий і хворий, почвалав на утреню, бо до неї уже скликав дзвін.
Тим часом повернувся з навчання у Шльонську та Празі син пані Дмитрищихи Василь. Спершу він поїхав до Петербурга, був там учителем при домі архієрея Теофілакта Лопатинського, а прибувши із Петербурга, учинений був у Жданівці сотником, від чого знову почалися супроти мене нагінки. Я спромігся купити невеличке поле, щоб було з чого жити, тим більше, що у мене народився син; отож цей новий сотник із погрозами наказував козакам та селянам, щоб у мене не наймалися навіть дров мені привезти, хотів отак заморити мене голодом та холодом і вижити із Жданівки. Зрештою, через неправдиве свідоцтво сусідніх сотників Миколи Карбича та Степана Кандиби з канцеляристом Капшукевичем те моє поле відібрано і віддано йому, сотнику Василю Дмитренкові, після чого моя жінка, щоб не вмерти з голоду, й почала потай від мене збирати з людей більшу плату за треби, бо я брав її найпомірнішу, тобто те, що мені самі люди давали, або й не брав зовсім. Сотник про те відразу ж довідався і, не гаючись, подав на мене донесення архієрею, написавши, що я примусом брав від прихожан за хрестини, вінчання, сорокаусти і заупокійні, доточив до того й давнішу історію, як я не сподобив його матір причастям, не вказавши, з якої причини, а пославшись тільки на мою нібито примхуватість та крутий начебто норов, а до того доклав і відверті брехні й наклепи, ніби я багатьох прихожан бив, хоч я за своє життя тільки раз підняв сокиру, та й то на неприсутнього Іоанна Москівського, — цього знати й бачити ніхто не міг, а що найгірше: приписав смерть померлого Павла Греська моїй провині, нібито я в помсту за те, що Павло колись возив скаргу супроти мене архієреєві, таємно напав на нього й побив смертно, а щоб ніхто не здогадався, вчинив це не відразу, а після тривалого часу по тому, як Павло Гресько їздив від пані до архієрея; насамкінець дописав ще й іншу невидаль, ніби я сам їжджу за вовками, ведмедями та зайцями і б’ю їх, хоч я в цьому світі й курки не зарізав, а за слабосилістю своєю навряд чи подужав би битися з вовками та ведмедями, а зайчатину куштував тільки раз, і то ще коли блукав по школах, тоді наш дяк Ждан Домбицький забив зайця в садку, коли той обгризав дерева.
На те чолобиття прислано з катедри слідчих: ієромонаха Євксентія, петропавлівського попа Кирила Гошкієвича та канцеляриста архієреєвого Митрофана Козловського — один був дуже малий, другий дуже грубий, а третій дуже сухий, а всі три однаково з червоними носами, звісно, від чого; тому, приїхавши в містечко Жданівку, нюхнули своїми носами й подалися на обійстя до пана сотника, де два дні об’їдалися й обпивалися і на ціле містечко горлали пісень, цілувалися з паном сотником і на все горло кричали, що вони мене, сякого-такого, виведуть на чисту воду, хоч діла мого ще не розглядали. Третього дня засіли тут-таки, в садку у сотника, за столом, і звеліли приводити до себе козаків та селян, яких сотник укаже. Сотник указував на тих, які чимось заборгували, обіцяв їм борг відстрочити без лихви, коли скажуть на мене таке й сяке, і вони, не бувши приведені до присяги, про що судді ніби й забули, виказали проти мене все якраз так, як велів їм сотник. Архієрей же сподівався, що я йому за це діло принесу презента, а що я того не зробив, то він не тільки допустив сотникові Дмитренку ображати мене, а й сам, погодившись із сотником, став моїм гонителем. Жінка моя, побачивши, що таке коїться і що я себе зовсім не захищаю, кинулася із презентом до архієрея, але той його не прийняв, сказавши:
— Коли той такий гордий, хай не з миски хлепче, а зі своєї гордості.
Моя жінка вдалася до менших чинів консисторії, ті її обібрали, обдерши як липку, пообіцяли посприяти, коли вдасться, але їм те не вдалося, тобто вони й не думали сприяти. Слідство закінчилося дуже швидко, мене ні про що не питали і не дозволили бути при дізнанні, а сотник Дмитренко подав до консисторії донесення з проханням ще до завершення моєї справи позбавити мене священства й намісництва.
Невдовзі по тому, 14 вересня, указом звелено мені явитися в консисторію на суд. Я на суд поїхав, жінка, проводжаючи мене, плакала, а насамкінець сказала спересердя:
— А бодай ти не вернувся, коли не дбаєш про наше дитя!
І з таким добротливим у дорогу напученням я й виїхав у дорогу, а коли озирнувся на дім, у якому прожив п’ять років, то той дім у моїх очах почав хилитатися й розпливатися, і я незвідь-чому подумав, що вже ніколи не переступлю його порогу і що жінці я, здається, догоджу цього разу, тобто раптово й увіч повірив, що додому таки не повернуся. Ще кільки разів оглядався, і всі рази дім, на мить проявившись, розпливався, ніби був із диму. Зрештою я змахнув із ока сльозу й упокорився, тішачи себе тим, що, хоч і роблять із мене страшного переступника, перед Богом я чистий душею, тож хай судить мене він, а не ці злочестиві люди, зокрема його перші служителі. І знову-таки в мені весь час не зникало відчуття, що весь світ і ці люди нереальні і що це розігрується чергова комедія, а може, й трагікомедія, а раз так, чого мені всім тим перейматися: що буде, те буде, не з’їдять же вони мене живцем. І в глибині душі в мене виникла негарна думка, що, може, це мені Господь сприяє, бо, покаравши за гріхи мої, а їх я тут докладно описав, принесе мені волю, і я знову, вільний та мирний, ступлю босими ногами на тепле тіло дороги, яка поведе мене в білий світ, у якому не знатиму житейських гризот, буду голий як бубон, бідний, як жебрак, не матиму й даху над головою, і вже ніхто мені в світі не позаздрить і капостей не чинитиме; злий подаяння мені не подасть, а добрий уділить, що зможе, й по-християнському пожаліє, бо й такі ще люди під сонцем не перевелися. Кажу, що це була негарна чи, точніше, недобра думка, бо я таки полишав напризволяще жінку й дитину, хоч ця дитина, може, й не моя, адже в неї були жовті, мідні очі, і навіть у такому малому віці вона увіч подобала на Іоанна Москівського. Тож коли Господь послав те дитя у світ, то знайде спосіб ним поопікуватися. А може, думав тоді я, приведе Господь і до такого, що мені вдасться ще зустріти Москівського, тоді я передам йому батьківське право, отже, догоджу жінці тим, що таки в дім свій не повернуся. З такими думками їхав я на суд у консисторській підводі і дивував машталіра тим, що тихенько наспівував собі під ніс і нічим не журився, тож він вряди-годи скошував на мене око, і те око здивовано поморгувало.
