Кожен може переконатися, що я не здобув позитивних емоцій од знайомства з цим чоловіком, отже, дивно було б думати, що моє ставлення до нього могло б змінитися. На перше око ми нездатні любити чи не любити людей — все вимірюється рівновагою між двома поняттями: нашим залежним становищем у цьому світі і нашою незалежністю. Ми терпимо інколи не вельми приємні маніпуляції з нашими хвостами і шкурками, нас і гладять і б’ють; зрештою, коли б хтось із нашої братії захотів написати «Історію котів» (з людей, наскільки мені відомо, ніхто такої історії не написав, а коли й писали, то побіжно і при загальних описах тварин), то міг би назбирати чимало фактів глумлення з нашого брата і дійти висновку, що ми тварини усе-таки більш уярмлені, як вільні; з другого боку, чимало сторінок такої книги можна було б заповнити описами нашої вільнолюбності й героїзму. От, приміром, історія, оповіджена мені іншим, так само вченим котом про такого собі Васькa, який покинув людське житло, перебрався в якийсь спосіб через річку і зовсім здичавів у прибережних кущах поміж круч. Часом він пробирався назад на цей берег; якось уздрів його і я: гріх сказати, що тіло його було виснажене, був він нівроку, зате фізіономія набрала такої звірячої зухвалості, що я не захотів здиблюватись із ним, а зійшов з дороги, і не через те, що визнав його вищість, а щоб не вступати у стосунки з такою зовсім позбавленою шляхетності та чеснот істотою. Він же сприйняв мій відступ як визнання власної зверхності й ошкірився у мій бік досить зневажливо, а я на його зневагу вирішив не зважати, бо й не було чого. Зрештою, подумав я під ту хвилю, з вільнолюбними істотами нашого племені ліпше знайомитися не безпосередньо, а апріорі — на сторінках книжок; тим більше, що спосіб читання тих книжок у нас куди досконаліший за людський, хоч і вони, люди, як випадало чути, вже почали поступово переймати його.

Я б сам засів за писання такої «Історії котів», принаймні котів нашої околиці, тобто обширу, який можу озирнути зі своєї дубової гілки, але зупиняє мене те, що я не зміг винайти пригожого способу писання. Писати так, як люди, ми не можемо, отож нам залишається єдиний шлях: знову-таки якось використати їх собі на користь. Адже коли ми експлуатуємо людину в усьому, то чому б не поексплуатувати її й тут; серед них трапляються особистості, які пишуть книжки, тож треба тільки знайти дім такої істоти, вибратися до неї на дах і заснути там у той час, коли спить і людина, що звичайно займається тим писанням, — це телепатичний сеанс найпростішого ґатунку, коли думки, факти й відомості переносяться до голови медіума якнайлегше; я певен, що результати будуть добрі. Скажу між іншим, що писання, яке ладнаю тут, і є першою спробою такої телепатичної передачі…

Так от, той чоловік, якого я назвав Переходовцем, через певний час з’явився біля нашого дому знову; спершу він доходив, супроводжуючи мою господиню, до хвіртки, але поступово набрався нахабства, і одного погожого вечора, коли я перепочивав, перш ніж рушити у свої нічні походеньки, моя господиня, ота ніжна й запашна істота, неґречно розбудила мене і без найменшого пошанівку скинула з фотеля. Я не встиг обуритися, був-бо вражений незвичайним виразом обличчя господині: воно палахкотіло і цвіло. Вона аж помолодшала, очі її промінилися, вуста лагідно всміхалися; напроти в дверях стовбичив Переходовець і так само скалив до моєї господині зубиська.

— Затишне у вас гніздечко! — сказав він, маючи, очевидно, під словом «вас» і мене, й господиню.

— Таке скажете! — скромно озвалася господиня, і я ще більше здивувався: голос її був, ніби мед. — Не повернутися й не розвернутися… Кави вип’єте чи чаю?

— Кави, будь ласка! — сказав Переходовець, і вони знову обмінялися приязними усмішками.

Тільки тепер у мені прокинулось обурення, яке мало б спалахнути ще тоді, коли мене вижбурювали з мого законного місця. Я, правда, не виказав того, бо резонно зміркував, що не зайве буде пильніше принюхатися до цього нового гостя в нашому домі і прослухати їхню балачку. Отож, повагався трохи, набираючись мужності, і, примруживши очі, героїчно рушив до Переходовця, що вільно розваливсь у моєму фотелі, цибнув йому на коліна. Господиня в цей час вийшла, власне, випливла на кухню, я навіть запримітив, як грайливо крутнулася вона у дверях; побачив це й Переходовець, бо його очі раптом засвітилися так, що мені млосно стало: згадалися його котожерські нахвалки. Але я був уже в нього на колінах, тож треба було гороїжитися й далі. Переходовець раптом схопив мене за голову, стиснув так, що я ошкірився, і пильно зирнув на мене.

— То що, котику, — сказав, бризнувши на мене кількома краплями слини, — зробимо з тебе шашлика?

Я отерп, відчувши, як кожен мій нерв дрібно затрусився. Переходовцева рука тим часом зчавила мене сильніше, і я зробив блискавичний рух лапою, чудово скарифікувавши його майже чорну од порослі руку. Переходовець вражено скрикнув і на мить одпустив мене. Я притьма скотився з його колін і кинувся до дверей.

— Що сталося? — вскочила перелякана господиня.

— Та от з котиком вашим знайомився!

Він показав покриту червоними смугами руку, я саме озирнувся, щоб переконатися, чи вдався мені акт скарифікації.

— Маньо, безсовісний! — тупнула ногою господиня. — Що це ти наробив?

Я не мав спромоги пояснити, що наробив, тому шмигнув між туфель господині. «Гм, туфлі, — подумав я на ходу. — Завжди вона вдома ходила в капцях!»

Далеко я не втік, бо те, що відбувалося, надто цікавило мене: здається, заходило в моєму житті на якісь зміни.

— І треба ж таке! — бідкалася господиня. — Заждіть, я зараз змажу зеленкою. — І додала не без гордості за мене. — От хитрюга! Одразу зрозумів, що винуватий: чкурнув, аж закуріло! Це, знаєте, такий розумний кіт…

— Розумний, та не битий! — сказав не без злості Переходовець.

— Е, не кажіть, — заперечила господиня, замазуючи зеленкою волохату лапу того варвара. — Він часом дивиться таким поглядом, що я мимохіть думаю: ну от розумна істота, і все! Чудово, знаєте, розрізняє, в якому я буваю настрої; взагалі ми з ним гарно співіснуємо.

— То він у вас вундеркіт? — не без іронії озвався Переходовець.

— Ви з ним ще заприятелюєте, — багатозначно сказала господиня, і я насторожився: до чого це вона?

— Гадаєш? — раптом перейшов на «ти» Переходовець, і я уздрів у отвір дверей, як запалилися його очі, а рука господині у дивний спосіб опинилася між його долонь.

— Ах! — схаменулася раптом вона. — Там уже вода закипіла. Зараз буде кава.

Побігла на кухню, а що я сидів на дорозі, то мало через мене не перечепилася.

— Маньо, безсовісний! — сказала вона так лагідно, що я не міг не пересвідчитися: вона ставиться до мене так само і, здається, не вельми осуджує мій учинок.

Насипала в каструльку кави і залила її окропом: по кухні пішов досить гострий запах, який мене, однак, анітрохи не збуджував, хіба нагадав abstracto, що може бути на кухні запах куди привабливіший. Через те я підійшов до господині і потерся об її ногу.

— Фе, поганий котище! — сказала господиня. — Подряпав Петю, а тепер ще і їсти просиш? Не дам, іди собі, нічого не дам!

Я замуркав і почав робити вісімки: обходив ноги господині і водночас терся об них.

— Ач який ласий! Лупня тобі треба дати, а не ковбаси!

«Ковбаса» — це було щось вельми принадне. Я звів писок і тоненько нявкнув.

Клацнув замок холодильника — звук, од якого по моєму тілі завжди проходить трем, а кров починає прискорено пульсувати. Господиня й справді вийняла з холодного, але принадного жерла, куди мені ще не судилося залазити, добрий кавалок ковбаси, одбатувала шмат, обібрала поліетиленову плівку й кинула долі. Ковбаса боляче дзьобнула мене по носі, але я не став перейматися такими дрібницями і, побоюючись швидкої зміни настрою господині, мимовільно видав хрипкий, гаркітливий звук і за мить був уже з ковбасою надворі.

Голосно дзвонить синиця. Сьогодні сніг не йде і вперше гостро запахло весною. Я відчув цей дух одразу як прокинувся, господині в хаті не було. Потягся, аж хрумкнули мені кісточки; той весняний запах, що густо вливався через кватирку, миттю вивіяв і з мене рештки сну, я навіть не пішов на кухню поснідати, як робив це щодня, а стрибнув надвір. На тоненькій гілці, чорно вирізьбленій на тлі прозоро синього неба, сиділа синиця й невгамовно калатала у свій золотий дзвінок. Я машинально зміряв відстань од себе до неї, але стрибати в те небо й не подумав — досить із мене стрибання в кватирку.