Він заздалегідь знав відповідь, бо не дуже чекав, а схопив дошку, якою колись господиня загатила калюжу під порогом, і почав щосили гамселити у двері. Дошка зрештою хряснула; Гевал, одкинувши її, засопів, як міх.

Його дії були трохи дивні, як на мене: він щосили прагнув пробитись у двері і начебто забув, що існує заслона куди крихкіша — те саме мирно освітлене вікно. Хтозна, який глузд керував тоді цим невдачливим войовником, а може, люди, вживши свого бридкого алкоголічного пійла, втрачають глузд? Зрештою в Гевала могли бути й свої резони: він, можливо, конче хотів, щоб господиня таки відчинила йому і впустила в хату з доброї волі, адже в своїй програмі, висказаній ще того разу, він проголосив, що збирається не нападати на господиню, а тільки хоче з нею побалакати. Я, мабуть, надто пильно і надто іронічно дивився на Гевала, бо він ніби почув мої резони, справді покинув штурмувати двері й вихилясом рушив до вікна. Тут його міг побачити й дід, а що той, хоч і смалив цигарку, був нерушний, немов пам’ятник, Гевал його знову не запримітив. Натомість підійшов і делікатно постукав зігнутим пальцем, проячавши, як той вовк із казки про семеро козенят:

— Ну, відчини, Таню! Я пбалакать пршов. Ну, не бійсь, дрна, я тбе пльцем не зчплю. Що ми не люди, чи що? Ну, скжеш мні піти, піду, але не змкай перед мною змки. В сказ вни мне вводять, змки. Чуш, Таню!

Рівно світилося вікно, глуха тиша панувала навколо, незрушно стовбичив дід.

— Чуш, стрий, — повернувся до діда Гевал. — Вна є там чи нма? По-мойму, я до неї кльтурно гврив…

— А де ж їй дітися? — сказав дід, випускаючи дим. — Є…

— Чго ж вна не вдчняє мні?

— Бо ти п’яний, чоловіче. Хіба не бачиш, який ти п’яний. На ногах ледве держишся.

— Я пний? — здивовано перепитав Гевал, а дід коротко хихикнув. — По-мойму, я саме враз. — Він підступив ближче до діда. — От ти, що нада члвік, правильно я кажу?

— Чого ж неправильно? — відізвався дід.

— Ну то скжи. Коли члвік хоче погврить, треба пред ним дврі зчнять? Ми з нею тут теє-то… — Він покрутив пальцем. — Каже: розвдись з жінкою, прйму. А я що, пжалста. Правильно я кажу?

— Та, звісно, правильно, — відказав дід.

— Ну, то я й те, рзвівся. Прходжу, а вна в хту не пуска. Ну, то що їй зрбить за це?

— Ти, чоловіче, краще під вікнами не ходи, — мовив розважливо дід. — Коли не пускає, значиться, причина є.

— Прчина?

— Еге ж, причина, — сказав дід. — І та причина, що твоя жінка тут у неї була. От, певне, й договорилися, щоб тебе не пускать…

— Не може бути! — аж протверезився Гевал. — Інтересно… Я їй за це, зрзі, шкуру спщу. От побчиш, стрий, спщу і на снці пвішу сшиться… Та й ця, хай скаже: так і так, мляв, общала не пскать. От я зараз пду їй вкна бить!

— Облиш ти, чоловіче, — притримав старий, схопивши Гевала за теніску. — Будеш вікна бить, я змушений буду в міліцію подзвонити, сусіда все-таки. Іди краще проспись, а потім тверезий і прийдеш.

Гевал дивився на старого, похитуючись.

— Еге ж, вікна бить не треба, — знову розважливо сказав він, — рзумна твоя глва, правильно я кажу? Ходім, стрий, того, по сто грам. — Він плеснув себе по одутлій кишені.

Дід озирнувся на всі боки; баба ще й досі видивлялась у темну свою шибку, дивуючись, де це пропав об’єкт її спостереження.

— По сто грам — це можна, — повільно сказав дід. — Тільки ходім туди, за куща!

Він узяв, як кавалер даму, Гевала під руку.

Життя повне несподіванок. Незважаючи на зовнішню неотесаність, дід мав нелихе серце. Досить згадати, як оборонив він недавно мене від новочасних вандалів, котрі жбурляли в мене каміння; хоч ніколи не казав він мені компліментів, але все-таки не приховував риб’ячих голівок собаці, а віддавав їх таки мені, зовсім сторонній для нього істоті; зараз він теж досить вчасно втрутився в облогу, і коли б не він, наші вікна, напевне, таки б розлетілись у друзки; його мужності треба віддати належне ще й тому, що дістав він од баби досить суворе застереження не втручатись у цю історію. Зараз вони п’ють останню Гевалову пляшку, і це теж на добре: що було б з Гевалом, коли б вицмулив він ту пляшку сам? Тоді напевне подерся б знімати з хати димар або ж спробував би залізти через той димар у хату, а це навряд чи закінчилося б для нього щасливо.

Оскільки Гевал тепер не вживав жодної голосної і його мова стала якимсь мимренням, відтворити її фонетично немає ніякої спромоги, а вкладати в Гевалові вуста під цю хвилю мову розбірливу було б фальшем, тож значно раціональніше буде переказати самий тільки зміст того, що міг іще витворити Переходовцевий мозок. Кожне своє речення Гевал рефренував типовим для п’яних перепитом: «Правильно я кажу?», наче шукав постійного підтвердження своєї інтелектуальної спроможності, а дід негайно те підтверджував, щоб зайвий раз не спінювати запаморочений Геваловий мозок. Од себе дід тільки й повторював, що розумну пораду піти виспатися, але порада ця до Гевалової голови так і не дійшла: він був достобіса настирливий.

Так от з усього того патякання, мимовільною жертвою якого став дід, можна було вибрати тільки те, що Гевал страшенно ображений і вражений; про мою господиню він думав якнайкраще і хотів для неї все зробити; задля неї він і з жінкою розводиться, хоч можна було того й не робити; він навіть про рідну дитину забув, а в нього така донечка, що просто цмок! (При цьому Гевал поцілував свої досить брудні пальці.) А вона, тобто господиня моя, виявилася свиня свинею (при цьому він розказав дідові всім відомого анекдота, як один п’яний ніс посвячене порося, і вони з того анекдота разом сміялися); він од неї, тобто господині, нічого не хоче, а що він скотина якась? — дід недоречно при цьому притакнув, але зумів угомонити Переходовця, оскільки той миттю спінився; йому хочеться тільки поговорити з нею душа в душу, а вона примушує його, як собаку, тинятися попід вікнами. («Собака навряд чи гатив би так у двері, — подумав я при цьому, — і не впивався б!») Він нікуди звідси не піде, звичайно, вікон не битиме, бо за це по голівці не погладять, — дід молодець, що вчасно його спинив, — при цьому вони цокнулися (дід пив зі склянки, яку мав чи в кишені, чи непомітно встиг прихопити з літнього столу, а Гевал присьорбував із пляшки). Одне слово, Гевал збирався просидіти під нашими дверима, аж доки господиня не вийде, бо піти звідси просто так, не побалакавши, йому не дозволяє сумління. Все це патякання, звісно, крихти хліба не варте, але добре вже те, що дід зумів втишити войовничий Геваловий настрій; Переходовець все-таки дістав сподіване, тобто змогу виговоритися, а що тут було підмінено співрозмовників, здається, особливої ролі не грало.

Треба сказати, що я не сидів у цей час на гілці дуба, звідки, річ зрозуміла, навряд чи зміг би розібрати Гевалове патякання; на той час я пробравсь у кущі і сів неподалік од трапезників — зазначу, що бенкет той був досить скромний: пили вони не закусуючи, і про те, між іншим, жалів сам Гевал, однак дід і не ворухнувся, щоб піти й роздобути якусь закуску. Дивно, що баба в цей час не подавала ознак життя, вікна були темні, а що вона не спала, це і дурний зрозумів би. Очевидно, стара не хотіла втратити вигідного спостережного пункту, з якого добре проглядався наш ґанок, сподіваючись, що колись-таки Гевал знову почне гатити дошкою в двері. Тож терпляче чатувала в темряві, прикипівши до шибки, доки до неї дійшло, що навколо стоїть надто підозріла тиша (я реконструюю її психічний стан, і коли в моєму баченні апріорі є якісь неточності, наперед прошу вибачення); тож вона цілком по-жіночому зв’язала явище підозрілої тиші, якщо можна так висловитися, з фактом відсутності діда, і це одразу ж вивело її із заціпеніння; покинувши хату, вона обережно, озираючись на всі боки, пройшлася по дворі.

— Василю-у! — покликала неголосно, а що дід не обізвався, то вона вдруге гарикнула так, що підточені червою яблука посипалися з дерев. — Василю!

— Ну, чого галасуєш? — обізвався статечно дід, водночас роблячи Гевалові знаки, щоб мовчав. Гевал ошкірився й тихо засміявся.