Волюнтаризм походить од латинського слова «voluntas», що значить — воля, хотіння.

Ідеалізм (кажуть, що єсть такий напрямок у філософії) поділяється ніби на філософічні «піднапрямки»: пантеїзм, раціоналізм і волюнтаризм.

Сьогодні нас пантеїзм і раціоналізм не цікавлять, а сьогодні нас інтересує «волюнтаризм»…

Що ж воно за такий піднапрямок — волюнтаризм?

Це — коли люди чогось дуже хочуть.

За основоположника волюнтаризму на Україні вважається Стецько з «Сватання на Гончарівці», який сформулював цей філософський піднапрямок таким-о чином:

— Ги-ги! Мамо! Каші хочу! Каші, каші! Ги-ги!

Мама каші Стецькові дала, Стецько своє хотіння (волюнтас) задовольнив, і замовк, і почав лускати горіхи, але підслухав цю сцену українсько-німецький «філософ» Ленковський, вдарив себе в лоба та аж підскочив:

— Тисячоліттями шукали-сьмо філософської основи обгрунтувати, чому саме українсько-німецький язик найкраще може лизати гестапівські чоботи, і не знайшли! А от «Стецько» знайшов!

З того й пішло.

Спочатку цей філософський піднапрямок так і звався: «стецькізм», але що таке «стецькізм» розуміли тільки на Гончарівці та ще по тих місцях, де виставляли славнозвісну комедію Григорія Квітки-Основ'яненка.

На міжнародний масштаб «стецькізм» не випнувсь.

Думали довго, як би його, щоб на латинську мову, щоб так, як у людей.

Міркували так:

— Стецько каші хотів?

— Хотів!

— У Стецька, значить, що було?

— Хотіння!

— Що це таке «хотіння»?

— Воля до їсти!

— Стійте, стійте! «Воля до їсти?!» А якби він не їсти, а чогось іншого хотів?

— Це не важно! Аби хотів! Аби було хотіння, воля! Як по-латинському «воля»?

— Волюнтас!

— О! От і вийде, що Стецька просяк «волюнтаризм», а ваш Стецько — волюнтарист! Це вам уже не «стецькізм».

Таким-о чином за ідеологічну базу українсько-німецьких націоналістів і було визначено філософський піднапрямок — волюнтаризм, який, крім назви, нічим іншим од бувшого «стецькізму» не відрізняється.

Побігли до гестапо.

— Волюнтаризм — наша ідеологія! Хотіння! Ми, — ги-ги, — хочемо!

— Що ж ви, — ги-ги, — хочете?

— Ми хочемо державу! Хоч невеличку, хоч видимість держави!

— Держави хочете?

— Держави!

— А хіба ми вас не держимо?

— Держите!

— А ви держіться, коли ми вас держимо!

— Та ми вами держимось, спасибі вам, так не виходить волюнтаризму, бо волюнтаризм — це ж хотіння, і ми хочемо, бо ми ж волюнтаристи…

— Так що ж, ви держаться, виходить, не хочете?

— Ні, ні, хочемо, хочемо!

— От вам і хотіння! От вам і волюнтаризм! Пст!

У Харкові, на холодногорському цвинтарі, де поховано основоположника волюнтаризму Стецька, темними ночами чути стогін із Стецькової могили:

— З твоїми волюнтаристами! Був би знав, і каші б тої у мами не прохав!

У новорічну ніч зібралися біля верховної охорони всі отамани самостійної і ні від кого не залежної дірки на велику нараду.

На нараду прибули: Бандера, Мельник, Шмуляк, Мудрий, Левицький, Чуйко, Базяк та ще чоловіка зо три з державних самостійної дірки мужів.

Перед нарадою прийняли парад збройних дірчастих сил.

Перед отаманом продефілірувало аж одинадцять чоловіка немоторизованої піхоти, прогарцювали верхи на осинових кілках два чоловіка кавалерії, а ззаду йшов пушкар з бузиновою пукалкою — це самохідна артилерія.

Парад приймав сам Степан Бандера, а командував парадом сам Андрій Мельник.

Василь Шмуляк, як голова національного в дірці комітету, стояв і кивав головою:

— Так-так! Наша бере! З такими орлами та з такою технікою ми від Карпат аж до Дону всіх і вся повоюємо!

Після урочистого параду спустилися у верховну схрону на новорічну велику нараду.

Нарада мала бути програмова.

Треба було вирішити основне і найголовніше питання:

— Кому в наступному році продаватися?

— Дозвольте слово щодо порядку денного? — прогугнявив Бандера.

— Прошу! — сказав голова.

— Маю додаток до порядку денного!

— Прошу!

Бандера одхаркався:

— Порядок денний, на мою думку, має бути такий: перше — «Кому в наступному році продаватися?»; друге — «За скільки продаватися?»

— Хто з цього приводу хоче висловитися? — запитав голова.

— Я! — крикнув Андрій Мельник.

— Прошу!

— Я проти додатку до порядку денного. Не можемо ми тут визначати ціну. По-моєму, — скільки дадуть.

Проголосували.

Другий пункт порядку денного відкинули. Погодилися на тому, що продаватися за стільки, скільки дадуть.

Доповідав про те, кому в наступному році продаватися, Андрій Мельник, дуже в цій справі досвідчений лис, що почав продаватися ще з часів лихої пам'яті Центральної ради… і кому тільки він у своєму житті не продавався!

Доповідь він виклав в історичному аспекті.

— Панове! — почав він. — Продаватися — це справа для нас не нова. Продавалися ми і німцям ще Вільгельмовим, і Келерові, і Скоропадському, і Краснову, і Денікіну, і Врангелю, і Геллеру, і Пілсудському, і французам в Одесі, і румунам, і туркам, і японцям «Зелений клин» продавали, і мадярам, і гітлеро-гестапівцям; тепер оце новим панам за долари продалися. У мене просто голова тріскає, кому ми ще не продавалися!

— Як кому? — крикнув Бандера.

— Ну, а кому? — спитав Левицький.

— Готтентотам! Ось кому!

— Готтентотам? Так готтентоти далеко! Аж на півдні Африки!

— Аби гроші! То нічого, що далеко! — буркнув Бандера.

— Готтентоти — бідні! Що вони можуть дати? — встряв у суперечку Шмуляк.

Продаватися готтентотам не погодилися.

— Ну, тоді тільки чортові! — махнув рукою Левицький.

Ухвалили продатися чортові.

Треба не забувати, що дія відбувалася в англо-американській окупаційній зоні, а там чорти єсть.

Послали делегацію до Вельзевула, найголовнішого чорта.

Вельзевул якраз ратиці чистив, у новорічний похід збирався.

Чортеня-джура доповіло Вельзевулові:

— Делегація з самостійної дірки до вас прийшла продаватися!

— Оце оті запроданці, зрадники, шахраї, гестапівці, що ото торгують Україною та чоботи всім, хто п'ятаки дає, лижуть? — спитав з обуренням Вельзевул.

— Ага! — каже чортеня-джура.

— Гони їх, мерзотників, у три потилиці. Щоб і духу їхнього тут не було! Я не гестапівець. Я — чесний чорт! Та мені на них плюнути противно! Гони!

Вигнав чорт делегацію.

…Верховні правителі самостійної дірки вирішили і в наступному 1947 році, коли пощастить врятуватися від шибениці, лизати чоботи тому пану-хазяїнові, який більше заплатить.

Одного дня в самостійній дірці українських хтобільшедасть-націоналістів, що, як ми знаємо, розташувалася тепер на тамтешній зоні окупації Німеччини, трапилася незвичайна подія.

Зібрався на засідання самостійно-дірчастий провід: Мельник, Левицький, Шмуляк та інші дірководи.

А Бандери не було…

Сиділи всі й чекали на найголовнішого…

Коли ось одчиняються двері і входить, — хто ж би ви думали?

Входить турок…

Справжнісінький турок: у червоній фесці, в широчезних, аж до кісточок, штанях, у зубах люлька…

Входить, руку до лоба притулив та й каже:

— Слава аллаху!

Всі аж попідскакували.

А турок до них:

— Чого ж ви мовчите? Слава аллаху, кажу!

Коли це Мельник:

— Степан?! Тю! Чого це ти на турка перевернувся?!

По голосу Мельник упізнав, що то таки справді був не турок, а Степан Бандера власною персоною…

Всі до нього попідскакували:

— Та невже?! Та як? Та чому? Чому в турецькому вбранні? Невже справді змагометився?