— Так он воно як! Хитрий, падлюка!
— Як ти сказав? — кур'єр до нього.
— Хитрий, — кажу, — наш пан фюреро-гетьман!
— То ж бо й є.
— Ну, підгортай, підгортай, хлопці, гори! Та канал прокопуйте! Спать треба лягати. На справжню державу закандзюбилося! Гетьманові вже підштанки латають!
«Прем'єр-міністр»
На оті самі три дні, на які гестапо дозволило Степанові Бандері заснувати українсько-німецьку самостійну і ні від кого не залежну державу, — Степан Бандера призначив на прем'єр-міністра своєї триденної держави відомого (ой, та ще й як відомого) самостійного політично-громадського діяча Стецька.
По смерті славнозвісного українського письменника Грицька Квітки-Основ'яненка, що сватав був свого Стецька в Харкові на Гончарівці, Стецько, діставши гарбуза від Уляни Шкуратової, пішов із Слобожанщини аж на Львівські землі, там оселився й став за родоначальника всіх теперішніх Стецьків, до роду яких належить і триденний прем'єр триденної самостійної українсько-німецької держави — пан Стецько.
Прем'єр дістав у спадщину, за відомим законом атавізму, всі властивості й таланти свого, уславленого Г. І. Квіткою-Основ'яненком, прапрапрадіда.
Властивості ті і ті таланти Стецькові прекрасно охарактеризувала Одарка Шкуратова, Улянина мати, що до її дочки сватався Стецько:
«Одарка.
Стецьків батько.
Одарка.
На таку характеристику Стецьків батько нічого більше не міг одказати, як тільки:
«Нема клепки», «прибитий на цвіту» — якого ж іще треба прем'єр-міністра для самостійної й ні від кого не залежної українсько-німецької держави?!
Бандера зразу ж ударив маніфеста про призначення Стецька на голову ні від кого не залежного уряду.
Прибіг до Стецька дипкур'єр:
— Вас на прем'єра призначено!
— А що у вас сьогодні варили? — питає Стецько.
— Кашу!
— Ги-ги-ги-ги! Каші хочу, каші, каші! — гаркнув прем'єр та зразу в танець, з радості, що і прем'єр, і каша є.
Так підтанцьовуючи та співаючи:
і прибув Стецько до пивної «Гальба», де мав резиденцію верховний уряд самостійної українсько-німецької держави.
— Катай, — каже Бандера, — прем'єре, урядову декларацію!
— Ги-ги-ги! Кататиму! — каже прем'єр.
— Катай!
— Панове! — почав прем'єр. — Напечемо коржів, зомнемо маку та намішаємо з медом, та й посідаємо, та й їстимемо (оплески). Це основне завдання! А щодо державної промисловості й фінансів, то тут я вже не зумів пальців перелічити. Та й до біса ж їх на руках! Станеш їх лічити, то так один одного й попереджа. На якого гаспида так багацько пальців? Еге! А я знаю! Ось бач, Бандеро! Як би ти з одним пальцем та зложив собі дулю? Еге! Не можна, бо хоч як, то не можна! О! Та підемо до гестапо… (Бандера: — Правильно!), а там і надають: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку (оплески). Та свого батька, Бандеру, поважатимемо, бо він же ж таки батько, «хоч і поганенький, мов ликами шитий, а все-таки батько» (оплески). Щодо освіти, то таке собі хай буде, ми світ увесь узнали:
Я кінчив. (Бурхливі оплески всього українсько-німецького самостійного уряду).
І заурядували.
Хоч і не довго, всього тільки три дні й урядували, проте такого уряду, такої урядової декларації, як світ стоїть, ще не було.
Державний самостійний уряд ухвалив резолюцію:
Так і вийшло: пшик!
Резолюція, значить, правильна!
Такого уряду й такого прем'єра, я ж кажу, ніде ще не було.
Одне слово, Стецько такий, яким і має бути прем'єр-міністр українсько-німецької самостійної і ні від кого не залежної держави!
Про шизофренію
Колись одна бариня наймала візника.
Було це, як ви самі вже догадуєтеся, дуже давно, бо барині в нас були, як ви знаєте, дуже давно.
Так от, наймала, значить, бариня візника, а візник, на баринину думку, запросив з неї дуже дорого.
Бариня й каже візникові:
— Що ж ти так дорого з мене хочеш?! Тут же близенько: всього два рази ступнути.
Подивився візник на бариню, покивав сумно головою та й каже:
— Не ступайте, бариня, так широко, бо і т. д., і т. п.
Я вже деталі позабував, бо, кажу ж, було це давненько вже.
Пригадав я цього сумно-веселого візника і ту трагічну бариню ось із якого приводу.
Лежить передо мною невеличка, убога книжечка, яка називається: «Прапор українського націоналіста».
Цей «Прапор українського націоналіста», як тому й належить бути, брудний, засмальцьований і розміром такий, що за «древко» йому годиться обгорілий сірничок.
Основне гасло на ньому таке:
«Хай живе організація українських націоналістів і її провідник Степан Бандера!»
Та не в цьому річ, усяка бандера хоче жити й живе, доки живе Гіммлер та гестапо, і житиме ще трохи, — до найпершої шибениці.
Річ у зовсім іншому.
На першій сторінці цієї засмальцьованої книжечки надруковано: «Марш українських націоналістів».
Кінчається той марш так:
Он яка держава: від Тиси аж по Кавказ!
Отак самостійні й ні від кого не залежні гестапівці широко ступають: достоменнісінько так, як вищезгадана бариня.
Річка Тиса, як знаємо з географії, на Угорщині, Кавказ, як знаємо так само з географії, трохи на північ, на схід, потім на південь, потім праворуч, потім ліворуч, потім трохи вбік…
Як станеш на березі Тиси та подивишся в бік Кавказу, — ой, як довго треба вдивлятися, щоб навіть у мріях повстали величні Казбек та Ельбрус.
А тут подумайте: миршаве цуценя, на гестапівських помиях вигодуване, мріє про те, щоб одною лапою стояти на березі Тиси на Угорщині, а другою бруднити Кавказький хребет.
Єсть на світі ще одна непогана річка і значно ширша за Тису. Зветься вона Міссісіпі.
