Після одвідин Марти Сомерсет Джеллін і Метчі розійшлися. Метчі дістав завдання перехоплювати кореспонденції Вейтона, а це означало, що треба було вставати о шостій ранку, хоча лягти йому довелося лише о п'ятій. Проте цього разу він не нарікав. Джеллін пішов додому, але треба чесно визнати, що він теж не ліг спати.

Замкнувшись у своїй кімнаті, він знову вкотре вже засів за вивчення досьє Вейтона. Це були ті самі, уже добре йому відомі документи. Раніше він думав, що за столом можна розв'язати найскладнішу таємницю, але цього разу йому здалося, що розум пасує перед таким завданням.

До виконання погрози убити Філіпа Вейтона залишалося сімдесят чи вісімдесят годин, але й досі не виявлено нічого, що могло б привести до вирішення справи. Певним було одне: Вейтона треба рятувати.

Можливо б, досить було замкнути актора в камері міської в'язниці, тримати його до вечора дванадцятого листопада і в такий спосіб урятувати йому життя, але це означало б відмовитися від спроби викрити винуватця. Крім того, дата дванадцятого листопада могла б бути пасткою, маневром таємничого убивці. Можливо, він планував убити актора пізніше або раніше. Отож замкнути Вейтона у тюрму — це не найкраще розв'язання.

Снуючи туди-сюди по маленькому покоїку, Джеллін думав до восьмої ранку. Поданого йому дружиною сніданку він так і не торкнувся, тільки швидко помився у ванній і о десятій був уже в центральному управлінні, у відділі експертизи, де порядкував симпатичний доктор Андріан Прікоц, експерт-графолог зі світовою славою.

— Ви вже закінчили експертизу анонімок, посланих Вейтону? — спитав Джеллін.

Прікоц кивнув головою і підвів Артура до столу: там під склом лежали три адресовані Вейтону анонімки з погрозами, а поруч такі самі листи, які написали усі знайомі актора: його дружина, двоє шуряків, Макх'ю, Джон Френзен, Марта Сомерсет і челядь.

— Теоретично, — сказав Прікоц, — я викрив дещо важливе, а саме, що листи ці написані рукою автора ось цього зразка, — тут він показав на аркуш, написаний Джоном Френзеном. — Такий самий натиск пера, такий самий нахил літер, така сама манера ставити розділові знаки, надто далеко від слова, до якого вони відносяться. Отож якби ви запитали про мою думку як експерта, я б відповів, що дев'яносто дев'ять відсотків за те, що листи написані автором цього зразка. Але якби ви запитали про мою приватну думку, то поставили б мене в скруту. Двох ідентичних почерків, щоправда, не існує, але тут ми маємо справу з великими літерами, а це почерк штучний, змінений, не той, яким автор листів послуговується щодня. Хоча це малоймовірне, але не можна виключити, що існує два ідентичні способи написання великих літер.

Артур Джеллін задумливо слухав, пильно розглядаючи записки під склом: написану рукою Френзена і ту, яку отримав Вейтон. На перший погляд почерк обох анонімників спільних рис мав небагато, але при уважнішому розглядові схожість упадала все більше у вічі.

— Подивіться на слово «листопад», — провадив Прікоц. — Як його пише великими літерами Френзен, а як автор анонімок. На око, вони здаються мало схожими, правда? А тепер гляньте крізь лупу. В обох випадках чорнильні крапки на кінцях паличок мають таку саму форму, такий самий напрямок зліва направо, таке саме хвилювання. Це означає ідентичне тремтіння руки і на додачу такий самий навик виводити літери як в одному, так і в другому випадку. Але все це, повторюю, констатація чисто теоретична. Для дослідника, що розглядає конкретний випадок, існує ще чинник суб'єктивний, інтуїтивний. Наука спирається не лише на теорію, і три чверті нових відкриттів ми завдячуємо насамперед передчуттям одкривача, його «фізіологічній» упевненості, а потім уже його інтелекту…

Артур слухав з утіхою цікавий виклад доктора Прікоца і ледве, зважаючи на брак часу, гамував свою цікавість. Через хвилину він урвав міркування Прікоца питанням:

— А експертиза пер?

— Вона нічого не дає,— категорично заявив Прікоц. — Теоретично листи з погрозами могли бути написані чотирма з тих дев'ятнадцяти пер, які я розглянув, але це не доводить, що вони були написані одним з цих чотирьох…

— Чи можна узнати, кому належать ці чотири пера? — спитав Джеллін.

— Авжеж, — сказав доктор і підвів його до столу, на якому лежали пера, кожне з папірцем, де було зазначено, кому вони належать. Чотири з них було відкладено окремо. Дослідження показали, що листи могли бути написані саме ними.

Артур нагнувся і прочитав на аркушиках імена власниківі Гертруда Веймар, Френсіс Чезлі, Матільда Чезлі, Джон Френчзен.

— А чому не видно, що листи були написані одним з тих пер? — спитав він. — Хіба кожному почерку не відповідає певна і відчутна деформація сталевого пера, яку можна побачити під мікроскопом?

— Так, але далеко не так категорично, як дехто собі уявляє. Цим самим пером, використовуючи вже наявну деформацію металу, можуть писати три-чотири особи, кожна з них притаманним собі почерком, А крім того, серед тих дев'ятнадцяти пер може й не виявитися того, яким були написані анонімки.

— Розумію, — сказав Джеллін, граючись пером, до якого був прикріплений аркушик з прізвищем Джона Френзена. — А от ви на підставі такої експертизи арештували б Френзена як особу найпідозрілішу?

Адріан Прікоц зняв окуляри, задумано протер їх і відповів спокійно:

— В ім'я закону, може б, і арештував, але для того, щоб совість моя була спокійна, мушу сказати, що я в його вині не переконаний.

Джеллін ще якусь хвилю грався скромним синім пером Френзена, потім поклав його на столі і попрощався з Прікоцом.

— Спасибі, докторе. Результати досліджень перешліть, будь ласка, капітанові Сандерові. Я саме йду до нього.

Джелліна капітан Сандер прийняв не одразу. Разом зі своїм заступником він саме опрацьовував докладний план захоплення банди фальшивомонетників, які досі вислизали з його рук. Справа Вейтона була не з найважливіших. Але після закінчення наради він прийняв Артура дуже сердечно і дружнім жестом посадив його.

— Ну, розповідайте. Я прочитав ваш рапорт учора ввечері. Ви працюєте, рук не покладаючи. Чи ж є у вас хоч якісь результати?

Джеллін переповів про зроблені ним кроки, про проведені дізнання, але висловлювати власну думку утримався.

— Отже, нічого нового, — вислухавши його, озвався Сандер. — Арештовувати Джона Френзена зовсім не збираюся. Досить наглядати за ним. Якщо відчує за собою стеження, то навіть при бажанні вбити Вейтона передумає…— Тут він замовк, зайшовшись натужним кашлем. — Найкращий вихід — це пильнувати Вейтона і тих шість-сім осіб, які можуть виношувати щодо нього лихі наміри. А щодо решти, то треба дати їм цілковиту волю. Я не можу підняти на ноги всю поліцію лише через те, що один Добродій пише другому про свій намір убити його. Отож зробили ми, мій любий Джеллін, дуже багато. Можете йти, Займайтеся Цією справою доти, поки вона вам не набридне, але тільки не надривайтеся. Я дав вам час до десятого, правда? Можу продовжити до дванадцятого, тільки не беріть цього всього надто близько до серця. Бувайте! — І Сандер жестом показав, що вертається до перерваної праці.

Артур Джеллін почервонів, прокашлявся і, переборовши свою несміливість, вичавив:

— Якщо дванадцятого Вейтона вб'ють, це для поліції буде провал, і преса нас не помилує, як у випадку Норд Інтернешенел.

Капітан Сандер відірвався від паперів і сказав роздратовано:

— А що ж мені робити? Я пропонував Вейтону перебратися на десять днів до однієї з наших камер. Але він гордо відмовився. Отож залишається тільки заарештувати всю Америку до дванадцятого листопада.

Сердитий тон шефа позбавив Артура одваги. Він устав, вибачився і рушив до дверей. У цю мить ззаду почувся уже лагідніший голос Сандера.

— Та не переймайтеся так, Джеллін. Якщо ви збираєтеся запропонувати щось конкретне, говоріть. — Він усміхнувся приязно. — Я вислухаю вас з дорогою душею.

— Боюся, що те, що я хочу сказати, дурниці…— пролепетав заклопотаний Джеллін.