Чоловік на посвідчення навіть не глянув і відмахнувся рукою— мовляв, це його не цікавить.

— В таку пору? — гмукнув він здивовано. — Чи не могли б ви прийти завтра вранці або взагалі не приходити?

— Пане Френзен, — кашлянув Джеллін, — години Вейтона, можливо, лічені. Наш обов'язок використати кожну хвилину…

Джон Френзен, мільйонер, який мешкав в убогому робітничому будинку, відірвана від справ і світу людина, нетерпляче скинувся, але розчахнув навстіж двері, запрошуючи Джелліна всередину.

— Заходьте.

Він провів його на третій поверх і відчинив двері маленького покоїка, якщо тільки це приміщення заслуговувало такої назви. Усі стіни від стелі до підлоги вкриті були полицями з книжками. Великий стіл під вікном був теж завалений книжками і паперами. Усю іншу площу займав тапчан, він правив і за ліжко і за стілець. Ані сліду інших потрібних меблів, таких, як шафа чи умивальник. Хіба що все було сховане в тапчані.

— Сідайте, — сказав Френзен, показуючи Артурові на тапчан. — Мабуть, усе знову вперлося в цю літеру «Ф», чи не так? Оскільки листи з погрозами до Вейтона підписані літерою «Ф», а моє прізвище Френзен, то мене вважають за майбутнього вбивцю.

— Ні, ні! Не про це йдеться! — заперечив Джеллін і додав з ваганням: — Йдеться про одну делікатну справу, і я буду вам без міри вдячний, якщо ви захочете відповісти мені по щирості.

— Це щось нове? — спитав похмуро Френзен.

— Бачте, я хотів би знати, чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?

Перш ніж відповісти, Джон повільно підняв голову і уважно поглянув на Джелліна. З досьє випливало, що йому сорок років, але його обличчя і вся постать підказували, що він куди старший. Волосся, окрім кількох чорних пасемців, було майже сиве. Глибокі зморшки поорали чоло і залягли при кутиках уст, колір обличчя був нездоровий, землистий, а очі згаслі. Френзен озвався після довгої хвилі мовчання.

— Гертруда Веймар уже не моя дружина. Була колись, це так, але я не розумію, навіщо потрібно комусь доскіпуватися, що стало причиною нашого розлучення?

— Щодо цього, — сказав усе ще збентежений Джеллін, а проте вже збираючись до нападу, — я вам спершу задам інші питання. Чи відомо вам, що Гертруда Веймар працює у братів Чезлі і живе в тому самому будинку, що й Вейтон?

Джеллін питав, а сам нишком, але пильно спостерігав за Френзеном. Проте ніякої реакції не дочекався.

— Про це я довідався сьогодні ввечері з газет, які пишуть про справу Вейтона, — відповів Френзен.

— А раніше ви про це не знали?

— Ні,— мотнув головою Френзен. — Але якби я про це навіть знав, мені було б до цього абсолютно байдуже.

Артур Джеллін якусь мить мовчки розглядав ґудзики на своєму пальті.

— І все ж чи не зводили б ви пояснити мені,— настоював він. — Чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?

І цим разом Френзен відповів не одразу. Він сперся ліктями на стіл, узяв покладену перед ним книжку й почав задумано гортати її.

— Послухайте, ви прийшли сюди, щоб на підставі сказаного мною виснувати, чи здатна Гертруда вбити Вейтона, — урвав він на хвилю гортати. — Можу вам сказати одразу, що вона убити здатна, але Філіпа Вейтона не вб'є, оскільки це їй не принесло б жодного цента. Це ясно як сонце. — Він знову спинився, потім устав, даючи Джеллінові зрозуміти, що їхня розмова вичерпана, і додав: — Я сказав вам те, чого ви хотіли довідатися в мене. Отож звільніть мене від необхідності з'ясовувати причини мого розлучення.

Джеллін устав теж. Від збудження його рука, засунута в кишеню пальта, нервово стискала коробку сірників.

— Пане Френзен, — сказав він тихим голосом. — А проте я хотів би знати саме це… Мені прикро, що доводиться наполягати… Скажіть, будь ласка, чому ви розлучилися?

Він ще не договорив, як Френзен вигукнув:

— Гаразд, тоді ви дізнаєтесь! — Він був сердитий, роздратований. — Я одружився з Гертрудою Веймар після року знайомства, підкуплений її романтичними почуттями. Не хочу описувати, яку палку любов вона виявляла до мене. Досить сказати, що в мене було таке враження, що я руки на себе накладу, якщо не оженюся з нею. Скажете, банально? Але решта куди ще банальніша. Уже через кілька днів після весілля я зрозумів, що Гертруда вийшла за мене лише через гроші і що все було вдаванням. Оце і вся правда. Чи, може, вас цікавлять також інтимні переживання, пов'язані з цим відкриттям?

Розгублений Джеллін намагався дати зрозуміти, що він цього зовсім не вимагає.

— Переконавшись у її справжніх почуттях, — вів далі Френзен, — я вирішив покарати її якнайдошкульніше. Я відписав увесь свій маєток небожеві, а потім, найнявши досвідченого адвоката, почав шлюборозлучний процес. З огляду на мою бідність, оскільки я позбувся всього, мені присудили платити аліменти у розмірі п'ятдесят доларів щомісяця. А Гертруда ж розраховувала навіть у разі розлучення дістати кругленьку суму грошей. На щастя, я розкусив її наміри. Якихось п'ятдесят доларів! Зайве додавати, що я злидень тільки позірний. Насправді маєток залишається моєю власністю, а небіж позичив мені тільки своє прізвище. — Він на хвилю умовк, поринувши в спогади. — Тепер вам зрозуміло, чому я тулюся в цьому робітничому кварталі: через розчарування сентиментального характеру і вважаючи на фінансове управління… — Він посміхнувся, підійшов до дверей і широко розчинив їх. — Сподіваюся, що ви узнали все, що вас цікавило.

— Красно вам дякую, — пробурмотів Джеллін. — Пробачте, якщо я зловживав вашим терпінням.

Френзен провів Джелліна сходами і відчинив надвірні двері. Артур переступив поріг, але як тільки рушив геть, Френзен зупинив його.

— Убити Вейтона здатна лише одна людина, — сказав він. — Але в неї не стало б терпцю писати листи. На добраніч.

Артур Джеллін вражений спинився. Простягнув руку, щоб подзвонити і побалакати ще з Френзеном, але по зрілому роздумі опустив її. Таксі чекало. Він сів і назвав водієві адресу.

— До пивного бару Клей 3.

Вмостився зручно в сидінні й приплющив очі. Після кількох хвилин дороги розплющив їх, буркнувши собі під носа:

— Усе в житті логічне, навіть шаленство!

Пивні бари Клея у Бостоні не дуже відомі. Люди з вищих сфер, чиновники і робітники їх зовсім не знають. Зате вони у пошані серед цілого клану любителів-пиворізів, деяких акторів, зубожілих аристократів і майбутніх банкрутів.

Ці чотири бари розміщені в чотирьох «стратегічних» пунктах міста. Від центру вони не дуже близько, щоб не муляти очей вищому світу Бостона, але й не так далеко на околиці, щоб важко було до них добратися. Кожен із них мав свій номер: 1, 2, 3, 4. Найпопулярніший бар Клея 3, і то з двох причин: по-перше, відчинений цілу ніч, по-друге, його власник, ірландець Макх'ю за європейською модою порядкує в ньому сам і особисто обслуговує клієнтів, гідних цієї довіри.

Метчі з його особливим, культовим ставленням до пива не міг ігнорувати пивних барів Клея. У хвилини вимушеної бездіяльності він проводив у них чимало часу, міркуючи над повним кухлем пива. Тим-то призначаючи зустріч у барі Клей З, Джеллін зробив йому справжню дружню послугу, і рівно опівночі Метчі стояв уже біля входу до переповненого бару, видивляючись Артура.

Але опівночі Джеллін не з'явився. Уперше його підвела пунктуальність. Кілька разів Метчі заходив до закладу, щоб пивом прочистити мозок і в надії виходячи застати Джелліна біля входу. Лише без двох хвилин перша, коли, втомлений і стурбований, він збирався вже почати розшуки архіваріуса, перед баром зупинилося таксі і з нього виліз Артур. Без капелюха, з червоним обличчям він підбіг, роблячи вибачливі жести, до сержанта.

— Мені дуже прикро, дорогий Метчі,— сказав він, важко дихаючи, — але вже збираючись на побачення з вами, я передумав і поїхав ще до Вейтона…

— Знову?.. — спитав Метчі, відчиняючи двері бару. — А навіщо ж це?