Роблячи ці пропозиції, капітан Сандер вважав, що в кожній людині сидить загреба і що полковник клюне на гроші з бажання поліпшити побут доньці. У кінці кінців він хотів допомогти бідоласі, якого доля закинула до Сполучених Штатів і привела до його кабінету.

— Я прийшов сюди, щоб сказати поліції стільки, скільки можу, — відказав без тіні страху в голосі Енсайкоу. — Я добре знаю, чим я ризикую і які засоби у вас у розпорядженні. Я хотів би тільки підкреслити, що застосування їх щодо мене буде непотрібною жорстокістю, оскільки я й так не скажу того, чого сказати мені не можна. Можете вбити мене, але нічого не дізнаєтеся. Запорука вам у цьому слово честі чесної людини.

— Доволі з мене цього «слова честі»! — верескнув розлючений цією відмовою Сандер. — Ми не при царському дворі. Ми в Бостоні 1939 року! Запевняю вас, що в мене заговорювали люди твердіші, ніж ви. Ви просто дурень, та й годі! Вираз «слово честі» гарний у фільмі, але я не люблю ходити в кіно, — пробурмотів він сердито. — До десятої години вечора ви сидітимете в камері, і я раджу вам добре обдумати свою поведінку. А то не уникнути вам неприємностей. Якщо ви до того строку нічого не скажете, то згодом ви вже заговорите напевне!

Сандер викликав двох поліцейських і передав їм скам'янілого з обурення полковника.

— Посадіть його в камеру, але дивіться, щоб він чогось собі не заподіяв, — наказав він. — Прив'яжіть його до стільця, бо він ладен розбити собі голову об стіну! Я повернуся о десятій вечора. Викличте мені згаданих на цьому аркушику працівників. Ну, а тепер заберіть його!

Залишившись наодинці з Джелліном, капітан дав волю люті що душила його, вигукуючи на адресу полковника епітети на зразок: «дурень», «ідіот», «бовдур» і тому подібне. Заспокоївшись трошки, він спитав свого архіваріуса:

— Ну що ви про все думаєте?

Вражений сценою, учасником якої був, Джеллін не міг вичавити ні слова. А проте його мозок не переставав працювати ні на мить.

— Мені здається, — почав він, — що особа, чийого імені Енсайкоу не хоче видавати, не… злочинець. Полковник з такою людиною не почував би себе зв'язаним честю. Отож, це особа, до якої Енсайкоу відчуває пошану, а не лише вдячність за отримані гроші.

— Ви маєте рацію, — визнав капітан, — але ваше твердження не посуває нас навіть на міліметр уперед. Ми звернули увагу ще. раніше, що ми не маємо справу зі звичайним злочинцем. Якщо я не помиляюся, це саме ви підозрювали по черзі всіх тих, хто живе разом з Вейтоном, а значить важко у цьому разі говорити про звичайнісіньких злочинців.

— Це правда, — сказав Джеллін. — Але чому б тоді нам не розшукати водія, який четвертого листопада привіз когось до нічліжки. А власне, про яку нічліжку йдеться?

— Дім під іменем Святого Людовіка. Це благодійницький католицький заклад. Там ночують тільки європейці… Звичайно, водія пошукати можна, але це вимагає часу. Цей ідіот не зволив нам навіть сказати, який це був автомобіль: приватний чи таксі. У Бостоні зареєстровано десятки тисяч автомобілів. Для опиту всіх шоферів треба цілі місяці, а в нашому розпорядженні тридцять шість годин… Ось скільки нам лишилося для з'ясування правди. Ходімо повечеряємо. Повернемося о десятій і тоді побачимо, чи наважиться полковник заговорити. Іншого вибору нема.

— Сподіваюся, — осмілився зауважити Джеллін, виходячи слідом за капітаном, — що ви хотіли його лише полякати.

— Полякати? — здивувався Сандер. — Послухайте мене уважно, Джеллін. Якщо дванадцятого цього бідолаху Вейтона вб'ють, у нас підніметься така свистопляска, що я з посадою, мабуть, розлучуся. Я готовий на все, аби тільки змусити полковника відкрити нам це ім'я. А ви говорите про погрози!

Артур Джеллін справді з попереднього вечора не мав ріски в роті, але від капітанових слів шлунок у нього якось дивно скорчився. Він знав, що в підземеллі будинку поліційного централу розігруються драматичні сцени, проти яких допит третього ступеня здається дитячою іграшкою. О, якби ж полковник заговорив… для власного добра… а то буде йому непереливки!.. О Господи, навіщо він, Джеллін, ліз у все це? І він урочисто пообіцяє собі, що коли справа Вейтона закінчиться щасливо, ніколи вії більше не виткне носа з-поза своїх досьє, навіть якби йому давали мільйони.

На жаль, апетиту це йому не додало, так само як розмові з Метчі, який повернувся з вілли Вейтонів, де, як він доповів, не сталося нічого нового. Там були під наглядом усі, навіть мухи, але це не дало жодного наслідку. Єдине, що змінилося, то це настрій Вейтона. Актора, здавалося, розважає, як було подано громадськості повідомлення про його вдавану смерть. Він сказав своїм охоронникам, що він майже певен, що убивця потрапить у наготовлену пастку. Вперше за чотири дні він заснув. Під приводом жалоби, з дому Вейтона ніхто не виходив і ніхто в ньому не з'являвся. Тільки Гертруда Веймар по обіді вийшла у службових справах і Джерріс, це опудало портьє, відлучався на три години, а коли повернувся, від нього так і било джином. Вислухавши звіт, Джеллін простягнувся на ліжку, тримаючи в руці бутерброд з шинкою, яку ще міг їсти. Голова його все ще працювала, але не дуже ефективно, оскільки йому все ввижалося, як катюги Сандера мордують Енсайкоу. Джеллін знав, що вони зуміють змусити його заговорити.

Він вийняв з кишені аркушик з написаними цього ранку чотирма положеннями і поринув у роздуми. Ця клята історія з автомобілем! Чому Вейтона збиралися вбити саме в автомобі лі? Що це — жарт анонімника чи щось за цим криється? І чому, власне, дванадцятого? Чи існує якийсь зв'язок між цією датою і смертю в автомобілі? Що збирається зробити дванадцятого Вейтон?

Витримати більше він уже не міг. Треба будь-що це з'ясувати! Адже життя Вейтона залежить від цього, а не від зізнань полковника Енсайкоу, якщо той взагалі на них піде.

Він сів у таксі й поїхав до Вейтонів. Усі вечеряли за столом, окрім актора, той їв на самоті у вітальні консервовані лангусти, навіть без хліба, бо хліб, за його словами, можна було отруїти. Тут же у вітальні сиділи обидва охоронники і Метчі, трохи уже знуджений усім тим.

— О, добривечір, пане Джеллін! — привітав прибульця актор. Як і розповідав Метчі, він здавався зовсім іншою людиною.

Тривога, в якій він жив чотири дні, ясна річ, залишила сліди на його обличчі, а очі гарячково блищали, але, незважаючи на все це, він виглядав майже безтурботним.

— Добривечір, пане Вейтон, — відповів Джеллін, шанобливо зупиняючись перед ним. — Вибачайте за турботу, але я хотів би вас про щось запитати.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Вейтон. — Ці консерви страшенно псують шлунок, але зате я певний, що в них нема миш'яку. То в чому ж річ?

— Бачте, я хотів би знати, чи є у вас якась пильна справа, Щоб їхати кудись автомобілем… Я маю на увазі… якась справа, — Джеллін стишив голос, — делікатної властивості, про яку вам не хочеться сказати поліції? Можливо, ви збираєтеся кудись поїхати, незважаючи на всі погрози, оскільки вважаєте, що інакше вчинити не можна, хоча вам відомо, що коли до дванадцятого ми можливого убивцю не заарештуємо, то вам загрожуватиме серйозна небезпека. Чи хочете ви податися в таке місце, про яке ви нам не згадували… — Джеллін набрав повітря і вів далі: — Я ставлю питання відверто, я звіряюся вам моїми думками. У ваших інтересах дати мені щиру відповідь. Якщо моя гіпотеза слушна, то ваша щирість допоможе піймати анонімника і небезпека для вас минеться.

Філіп Вейтон доїв лангусту, уважно слухаючи Джелліна. Налив собі склянку мінеральної, випив і втер рота.

— Пане мій дорогесенький, ви блукаєте манівцями. Я вдячний за вашу цікавість до моєї справи, але тільки тепер я починаю тривожитися насправді. Якщо ви, з поліції, висуваєте такі гіпотези, тоді мого вбивцю вам не знайти ніколи. По-вашому, я міг би замовчати таку важливу подробицю? Якби мені треба було їхати кудись автомобілем саме дванадцятого, то я сказав би вам про це, навіть якби йшлося про найінтимнішу зустріч. Ви ж бо розумієте: перед небезпекою, що мені загрожує, можна знехтувати будь-якими домовленостями.