Вони ввійшли до просторого, переповненого закладу, освітленого притемненими жовтими лампами. Дівчина в куценькій спідничці і з віночком на голові провела їх до вільного столика, потім прийняла замовлення. Австро-бостонський оркестр грав берлінський вальс «Над голубим Дунаєм» так, як тільки в Америці уміють грати.

Їм подали пиво. Після кількох ковтків Джеллін ніби заспокоївся і врешті відповів на питання сержанта.

— Навіщо? — перепитав він. — Щоб побалакати з панею Вейтон… — Якусь хвилину він слухав музику. — Бачте, порівнювати її спосіб мислення з якимсь класичним прикладом жіночої логіки мені б не хотілося…

Метчі вигідно розкинувся на стільці, роззирнувся довкола і здивовано спитав:

— Жіночої логіки? Збуджений Джеллін вів далі:

— Я спробую зараз вам це пояснити. Для чоловіка, дурною там чи мудрого, злого чи доброго, багатого чи бідного, два і два завжди чотири. Для жінки ж ні. Залежно від її характеру, суспільного становища і багатьох інших речей оцінка, скільки буде два і два, різна. Для багатої спадкоємиці два і два — п'ять, оскільки, на її думку, вона може дозволити собі таку розкіш, для злої — три, на злість іншим; для дурної — стільки, скільки бажає її коханий чоловік, бо математика для неї ще одна нагода, щоб довести свою любов… Але все це не означає, що жінка зовсім позбавлена логіки. Так ось: оті систематичні анонімки і є прикладом жіночої логіки. Мені здається, що чоловікові такого б не спало на думку, а тим паче він не став би робити цього… Метчі зв'язок уловив швидко.

— Так тут замішана пані Вейтон?

— Хай Бог милує! — вигукнув Джеллін. — Я не хочу нічого підказувати! Я лише сказав, що, коли не помиляюся, ці листи з погрозами писала жінка. Але не пані Вейтон. Цього я в кожному разі не говорив.

— А чому ж ви пішли до неї опівночі?

— Дивіться, — Джеллін легенько торкнув сержантові плече. — Сто тисяч доларів Вейтонові позичив Фред Макх'ю, ірландець.

— Знаю про це. І він не отримав цих грошей назад.

Фред Макх'ю в чепурній чорній парі, яка дещо виструнчувала його огрядну постать, пройшов коло їхнього столика, несучи заставлену тацю. Усміхнувся, легко кивнувши, як усім клієнтам, головою і пішов далі.

— Дуже симпатичний чолов'яга, — сказав Метчі. — Коли він у настрої, то ставить усім пиво.

— Типово чоловічий характер, — зауважив Джеллін.

— Що ви маєте на увазі? — спитав здивований Метчі.

— Я хотів сказати… — Артур осікся. — Анонімник не обов'язково жінка. Ним може бути також і чоловік, один із збабілих слабаків, у чиєму характері переважають жіночі риси.

— Мабуть, ваша правда… Щось несхоже: Макх'ю і анонімка… Але ви й досі не сказали, чому ви пішли до пані Вейтон?

— Тому що важить лише допит, проведений раптово і несподівано. У чверть по півночі пані Вейтон була, мабуть, не дуже готова до тих питань, які я їй ставив.

— А про що ж ви питали її?

— «Чому ви ревнуєте свого чоловіка?»

Метчі з цікавістю глянув на Джелліна. Ніколи він не думав, що цей чоловік здатний розбудити даму однієї з найкращих родин Бостона і питати її, чому вона ревнива до чоловіка.

— Зрозумійте мене, — промовив Джеллін, — якщо Вейтонові погрожують смертю, то має існувати якийсь мотив. Подумаймо над трьома можливими: лихий жарт, учинений кимось Вейтонові, мотиви матеріального інтересу і третій варіант, мотиви морального характеру. Якщо це жарт, то нічого не станеться, навіть якщо нам не вдасться викрити анонімника. А тому нас цей варіант не цікавить. Якщо тут вступають у гру матеріальні інтереси, то треба автора листів шукати серед тих, хто має фінансові контакти з Вейтоном. У такому разі слід неодмінно допитати Макх'ю та інших. Якщо ж у гру вступає третій мотив, то тут замішана жінка, і це б пояснювало жіночу натуру автора погроз. Ось чому довелося перевіряти, чи ревнива пані Вейтон, а якщо ревнива, то до кого.

— Дізналися? — спитав зацікавлено Метчі, що не перешкодило йому кивнути дівчині в куцій спідничці, щоб вона подала йому ще одне пиво.

— Пані Вейтон, — сказав шанобливо Джеллін, — дуже ревнива до чоловіка. Моє питання, поставлене тоді, як вона була заспана й застукана зненацька, викликало бурхливу реакцію.

— А до кого вона ревнива? — спитав Матчі.

— Конкретно ні до кого, — відповів Артур. — Вона люта і сердита через численні зради Вейтона. Вона чудово розуміє, що перестала бути привабливою для чоловіка, і це доводить її до розпачу. У її признаннях найчастіше повторюються два імені: Генрієта Бейм і Марта Сомерсет. Бейм актриса, колега Вейтона, а Сомерсет письменниця, автор п'єси, в якій грає Філіп.

Джеллін допив своє пиво і заявив, що ще цієї ночі поїде допитати обох жінок.

— Цієї ночі? — спитав Метчі. — Закон забороняє непокоїти громадян в їхніх будинках від заходу до сходу сонця.

— Знаю, — відповів Джеллін, — і дуже шкодую, що доведеться порушити цей параграф. Я певен, що якби капітан Сандер про це довідався, то напевне не схвалив би моїх дій. Проте я вважаю: як мені треба щось довідатися, то лише так.

Метчі похитав головою. Будити людей, щоб задавати їм дивні питання, не викликало його ентузіазму. У нього були найгірші передчуття.

— Метчі, я прошу вас, — наполягав Джеллін, — допомогти мені. Сам би я в таку пору ходити по приватних квартирах не зміг, але повірте мені: це дуже потрібне, а ви повинні підтримати мене своїм авторитетом. Будете втручатися щоразу, коли відмовлятимуться відповідати на мої питання.

Через це пояснення намір провести нічні допити Метчі не сподобався ще більше. Проте людина дисциплінована, він добре пам'ятав слова капітана Сандера: «Будете його рукою».

— Ну, гаразд, — сказав він нарешті. — Тоді починаймо з Макх'ю.

Викликаний через офіціантку, Макх'ю з'явився одразу, нагороджуючи їх черговою усмішкою та уклоном. Метчі показав на стільця біля столика, і не вельми криючись, пред'явив свій документ.

— Ми з поліції. Шеф хоче задати вам кілька питань. Обличчя Макх'ю спохмурніло, в очах ворухнувся ледь помітний неспокій.

— У мене все в порядку, сержанте… усі потрібні дозволи в мене є, і запевняю вас, що в цій залі ніхто в покер не грає.

— Не хвилюйтеся, — сказав різко Метчі. — Наразі такі справи нас не цікавлять. Послухайте, що вам скаже мій шеф.

Артур Джеллін кашлянув і спробував, але безуспішно, посміхнутись Макх'ю. Нарешті він сказав:

— Бачте… йдеться про Філіпа Вейтона.

Почувши це прізвище, Макх'ю сіпнув щокою і сильно почервонів, що було не так легко, зважаючи на його постійний рум'янець. Він зморщив брови, підняв гнівним рухом руку і ніби збирався круто вилаятися. Проте заспокоївся і сказав (тільки в його голосі відчувалося, якого зусилля це йому коштувало):

— Питайте. Якось я вже висловлювався про Вейтона.

— Мені б хотілося знати, — почав Джеллін, — чому ви не подали на Вейтона позов до суду, щоб повернути свої гроші. Це досить дивно, тим паче що Вейтон кпить собі з вас. За два дні до одержання анонімок з погрозами він одвідав ваш заклад і публічно заявив, що не збирається повернути вам ні копійки з узятого боргу. Чому тоді при такому стані речей ви не звернулися до адвоката?

Якусь хвилю Макх'ю мовчав, і видно було, як його душить злість.

— До адвоката? — перепитав він. — У Вейтона нема ні гроша. Це чоловік скінчений, зруйнований, проспиртований алкоголем… Навіть найостанніший імпресаріо не хоче працювати з ним. Він сміявся б ще більше, якби я найняв адвоката.

— Але його дружина досить грошовита, і Джон Френзен, який позичав йому двісті тисяч франків, одержав усю цю суму від пані Вейтон.

— Я хочу грошей від нього, а не від його дружини. Я так йому й сказав, коли прийшов повернути позичку. Але він сприйняв це за образу. Почав верещати, що гроші його дружини його і що має повне право їх узяти, але після моєї заяви не дасть мені ні шеляга. «Почекайте ось, як у мене заведуться власні гроші», — додав він ущипливо.

Макх'ю скінчив. Пітнів він надто рясно як на температуру, що панувала в його барі.