Гугнявий Корабай додав:

— Кажуть, коли буря загрожує кораблеві загибеллю, люди приносять богові жертву і тим врятовуються від смерті. Скажіть, хазрет, яку жертву повинні принести людй нашого міста?

Корабай замовк, і знову заговорив Отарбай:

— Раніше, хазрет, коли народ умирав від чорної віспи, ваш покійний батько, святий Ак-ішан, наказував нікого не шкодувати для бога, ніяких жертв. Скажіть, святий отче, яку жертву має принести народ, щоб урятуватись від холери?

Висохлий від старості хазрет, застуканий зненацька, слухав, злякано тремтячи, немов пушинка на вітрі, і ніяк, не міг зібратися з думками.

— Господь щедрий, господь щедрий! — бурмотів він собі під ніс,— Хай будуть благословенні ваші наміри. Жертвоприношення ваше буде схвалено пророком, посланцем божим Магометом. У дні лиха жертва — благо для віруючих. Хай будуть благословенні ваші діла! Бірахматула я ярхамар — рахімін!

І хазрет, піднісши до обличчя долоні, закінчив свою безладну мову молитвою. Обидва торговці, які чекали, видно, більш певних вказівок, стояли розгублені, не знаючи, що робити далі.

А хазрет, викидаючи перед собою довгий костур і човгаючи по піску низькими каблуками своїх кебісів, поквапно попрямував додому, щохвилинно гладячи себе по обличчю долонями. Коли він зник нарешті за штахетами, до купки змовників підійшли десять парафіян, що досі стояли осторонь. Почулися нетерплячі голоси:

— Що ж сказав хазрет? Що радить? На що благословив парафіян? — посипалися нетерплячі запитання.

Хальфе Самат, високий, як жердина, і чорний, немов жук, по-своєму розтлумачив слова імама.

— Біля стін божого дому згадано було ім’я хазрета Ак-ішана, який одійшов у святості на небеса. У відповідь на це ми з уст Садир-Агзама, найшановнішого в нашому місті вчителя віри, дістали благословення на святе діло. Ніхто не насмілиться звинуватили вас, добрі мусульмани, коли ви виконаєте вказівку вашого наставника імама. Хазрет сказав — хай буде так!

— Кажіть напрямки, хальфе,— грубо вигукнув гугнявий Корабай,— що треба робити?

Муедзин Самурат підняв руки до неба і забубонів по-арабськи:

— Ви ж чули: «Щоб позбутися лиха, треба піти на першу-ліпшу жертву. Хоч би яка велика була ця жертва, її неодмінно треба принести для блага людей. І ті, що принесуть її, матимуть нагороду». Ось що було сказано.

Неписьменні торговці не знали арабської мови, і муедзин повторив їм свої слова по-казахськи. А сліпий карі нетерпляче додав:

— Сказано ясно. Ідіть і виконуйте святе діло…

А Сармолла почував себе впевнено й спокійно, радіючи із здобутої перемоги. Усе, що мав сказати,— сказав, що хотів зробити,— зробив. Не тільки сліпий карі,— муедзин Самурат і хальфе Шаріфжаи лишилися з порожніми кишенями, навіть імам втратив за останні дні чимало грошенят. Мети досягнуто. Сармолла виграв бій.

— Хай буде так! — поважно сказав Сармолла і, додав по-перськи: — Хоб, хоб ает, бисняр хоб ает!

Одного разу ввечері, після молитви «Ахшам», Сармолла накинув на плечі легкий халат, взув кебіси і, виходячи з дому, попередив дочок:

— Скажіть матері, що я пішов до перукаря і скоро повернуся. Нехай поставить самовар.

Високі, тендітні дівчата, Бібісара і Асьма, шанобливо відчинили батькові двері.

— Повертайтеся швидше, аке! Самовар ми поставимо.

П’ятнадцятирічна Асьма присвічувала на сходах, поки батько йшов униз, а Бібісара провела його аж на вулицю.

Повернувшись у хату, дівчата накрили в їдальні круглий стіл. Але батько довго не повертався: певно, його десь затримали. Декілька разів довелося підігрівати самовар, а Сармолли все не було.

— Може, він пішов на молитву в мечеть? — спитала мати.

— Я гадаю, хтось помер, і його запросили на жаназу,— висловила припущення Бібісара.

— А якщо перукар захотів його почастувати? — сказала Асьма.

Настала північ, вигорів гас у лампі. Бібісара і Асьма почали плакати. Мати не втішала їх, вона тяжко зітхала; мабуть, з чоловіком скоїлося лихо.

Година збігала за годиною, дівчата, тісно притулившись одна до одної, в німому розпачі дивились на двері. Так досиділи вони до світанку, а батька все не було. Він так і не повернувся.

Тільки вдень довідались, яке лихо спіткало їх.

Перукар жив недалеко, за Верхньою мечеттю. Сармолла зайшов до нього, перукар наголо побрив йому голову і підстриг пещену бороду та вуса, як велить священна книга «Мухтасар». Сармолла вийшов з цирульні.

Сутінки вже згасали, і безлюдні, неосвітлені вулиці оповила темрява. Наближаючись до довгого паркана, яким було обгороджено мечеть, він подумав, що зараз, завернувши за ріг, побачить освітлені вікна свого будиночка і незабаром питиме вдома чай з дружиною і дочками. Але тільки-но він дійшов до рогу, як з протилежного боку від стовбура високого дерева відділилися дві темні постаті і перепинили йому шлях.

— Чого вам? — хотів крикнути Сармолла, але страх перехопив йому горло.. Троє чоловіків вискочили з-за рогу і, замахнувшись короткими палицями, стрімко накинулися на Сармоллу; його оточили з усіх боків.

— Допоможіть! — простогнав Сармолла.

А невідомі лупцювали його, згиналися, немов суфії, які під час молитви роблять земні поклони і примовляли:

— Ля іллаха ілла-ллах![101]

Сармолла кілька разів падав, йому давали підвестись і знову били обушками і ломаками, при кожному ударі згадуючи ім’я боже. Потім, напівживого, вдарили кинджалом у груди і, вже мертвому, перерізали горло під золотою бородою, яку за кілька хвилин перед тим так добре підстриг вправний перукар.

Після ранкової молитви муедзин, карі та хальфе з плачем і зойками сповістили парафіян про смерть Сармолли.

— Найблагороднішого, богом благословенного вченого, наставника дітей ваших, Сармоллу вбив народ,— говорили вони.— Щоб припинити страшне лихо, що спіткало наше місто, треба було, видно, принести в жертву кращого з кращих. І народ приніс цю жертву…

Того, хто загинув такою прекрасною смертю, шаріат наказує вважати шахідом — мучеником за святу віру, а його вбивці — не грішники і не злочинці, їх не треба карати. Коли під час бурі кораблеві загрожує загибель, не гріх викинути в море когось одного, щоб врятувати решту.

Так навчає шаріат. Сармолла — жертва, угодна богові. Нехай так само поставляться до смерті Сармолли його родичі, друзі і учні, бо, в іншому разі, не дадуть душі небіжчика стати перед лицем всемогутнього, очищеного від гріхів, і перешкодять так справити жаназу, як це личить шахідові!

Не встигли парафіяни толком розібратися у цій байці, як духовенство повідомило народові своє рішення.

— За кров, пролиту заради блага мусульман, Сармолла визнається шахідом. Він буде похований у своїй одежі, заплямованій його мученицькою кров’ю. У палац всевиш-нього він увійде з необмитими ранами.

Злочин біля стін «божого дому» було здійснено з іменем аллаха і з благословення шаріату. Релігія освятила своїм авторитетом кривавий злочин, через те що на головах убивць були чалми, у руках — чотки, і на вустах — молитва. Їх оберігав шаріат, їм не треба було боятися ні помсти, ні покарання на цьому світі, а забитому було забезпечено рай на тому: бери в обійми гурію, пий райський напій кеусер і живи собі на сьомому небі блажества!..

Зарізавши Сармоллу, вбивці оголосили його шахідом і загасили пожежу, що почала розгорятися. Імами, хальфе, карі, муедзин і шахіди Верхньої мечеті заповнили будинок і двір Сармолли. Своїми брехливими промовами вони намагалися заглушити ридання трьох жінок — вдови загиблого і двох його осиротілих дочок.

— Не плачте, немічні рабині аллаха! Не ставайте проти волі божої! Господь знає, що діє! Перед лицем такої смерті він чекає від вас сумирної покірливості!

— Тільки найлюбиміший з рабів божих гідний стати шахідом!

— Чого кращого за таку смерть може бажати мусульманин?

— Не треба плакати за покійником. Це завдасть йому загробних мук!

Так само казав ридаючим жінкам і старий хазрет. Те, що він зайшов до кімнати, де лежав небіжчик, було великою честю для Сармоллової сім’ї.