Абай зліз з тарантаса, і його одразу обступили чорняві, кароокі циганки в яскравих, квітчастих шалях, перекинутих через плече.

— Поворожу на щастя! — причепилась до Абая одна із них, подзвонюючи великими сережками і простягаючи смугляву долоню.— Посеребри ручку, посеребри!

Ледве вирвавшись від них, Абай побачив босоногого, косоокого дивану[99] з довгим тонким костуром у руці і в брудній, рваній чалмі поверх старого смушкового малахая. Оголивши кощаві груди, він промчав повз Абая, підстрибуючи так, ніби біг не по піску, а по жаринках.

— Аллай ха-а-ак! — вигукував він несамовитим голосом, особливо наголошуючи на останньому слові.

Злякані люди сахалися від нього, а дивана, кривляючись і вишкіряючи рідкі зуби, репетував так нестямно, що аж запінився:

Потім, спираючись на костур, він раптом застигав на місці, стоячи, як журавель, на одній нозі, і запаленими очима оглядав натовп. А за хвилину він знову зривався і, підстрибуючи, пірнав у людську гущу. Нарешті він зник у натовпі і більше не з’являвся, ніби потонув у глибокому озері.

До Абая підійшов рудобородий казах у каракесекському малахаї з парою перекинутих через плече шкіряних чобіт, пошитих у два шви, і запропонував їх купити. Але тут налетіли ще два продавці, казах і татарин, шапкарі. Тримаючи у руці дві татарські шапки, підбиті бобром, кожен з них примудрився начепити на голову ще дві.

— Якраз на тебе! — заходились шапкарі умовляти Абая.— Краще і дешевше ніде не знайдеш.

Лимарі пропонували свої вироби — сплетені з сириці камчі, довгі віжки, збрую для верхового коня. Декілька разів підходила до Абая літня казашка з перекинутим через плече оберемком жайпамазів[100], на яких були вишиті уривки з корану. Він видався їй правовірним мусульманином, відданим молитві, тим-то була певна, що цей чоловік обов’язково купить у неї жайпамаз. Вихваляв свій крам ювелір, пропонуючи персні й браслети; дід-ремісник тицяв у руки широкий казахський пояс з ремінними кишенями, піхвами і вкладеним у них ножем. Чого тільки не продавали на товчку! Смушки, кожухи, шаровари, малахаї, бешмети, вишиті тюбетейки. Були там нові, уживані, старі й зовсім, навіть зовсім негодящі, але й на ті знаходилися покупці…

Галасливий, збуджений натовп, захоплений купівлею-продажем, снував повз Абая, а він стояв, знявши легкий малахай з чорного смушка, і міркував, до кого ж звернутися з своїм словом. На широкому лобі його зібралися глибокі зморшки, біля очей і на скронях виступили краплі поту, густі брови були нахмурені. Він наче постарів за останні дні і тепер особливо гостро відчував свої роки. Важким каменем гнітила душу безмірна туга. За цілий день блукань не знайшов він жодної людини, з якою міг би поділитися потаємними своїми думами…

«Пишу вірші, намагаюсь робити добро моєму народові. А чи є кому слухати й розуміти мої напучення?»

З гіркотою думав Абай про свою долю і раптом побачив себе ніби збоку. Ось сидить він у безлюдному степу, розстеливши чудові різнобарвні тканини, з аршином у руках.

«Чекай скільки завгодно, Абай, не прийде твій покупець»,— сказав він собі і, зажурено похитавши головою, рушив до свого тарантаса, де чекав на нього Баймагамбет.

Покинувши галасливий товчок, Абай під’їхав до кінного базару, який влаштовували звичайно на пагорку, за околицею міста. Тут його одразу пізнали три казахи, що продавали коней, віддали йому салем і почали мову про холеру. Абай, який давно шукав слухачів, зрадів цим людям. Від них він довідався, що й тут, у цій частині міста, люди мруть з холери.

Тільки-но він почав говорити, як тарантас одразу оточили піші і верхівці. Було тут чимало й жінок, вони особливо жадібно слухали його слова.

Сивобородий торговець, який уважно слухав мову Абая, перехилившись з сідла, запитав:

— Кажуть, що жаназу, хатим і жертвоприношення треба проводити, не збираючи людей. Чи буде це бажано богові? Хіба в шаріаті сказано, що тільки самі хальфе, карі, мулли та муедзини мають правити жаназу?

Абай відповів:

— Ні, жаназу може правити кожен мусульманин, який вміє читати коран і похоронний намаз. Якщо знайдеться серед родичів небіжчика грамотій, нехай він і читає поминальну молитву і коран. Нема чого турбувати муллу.

Абай сміливо відступав від мертвої букви шаріату, але тепер він переконався, що й людей це не лякає. Вони довіряли йому і погоджувалися з ним. Він терпляче і наполегливо роз’яснював їм, що треба робити, щоб уберегтися від холери: не пити сирої води, мити руки перевареною водою, не їсти кавунів і динь, а тільки добре проварену і просмажену їжу.

У лагідному грудному голосі його звучало щире піклування, і люди питали один одного:

— Хто це промовляє? Що за людина?

— Та це ж Абай!

Майже всі чули про нього, але багато хто бачив його вперше. Потім його почали питати про Сармоллу:

— Всі мулли і хальфе ганять його і лають. Чи праві вони?

Абай відповів:

— У тяжкі дні лиха служителі віри показують своє невігластво, поводяться негідно, займаються здирствами, чварами і сварками. Побоюючись за свої доходи, вони паплюжать Сармоллу тільки за те, що він навчає людей, як уберегтися від хвороби і смерті. А втім, відомо, що попереджає про небезпеку не ворог, а доброзичливець!

Абай повернувся додому ніби помолоділий. Ця перша зустріч з народом, здавалося, творчо наснажила його наболілу душу, наче дощ спраглу землю.

Другого дня він знову побував у слободі, цим разом на скотному базарі. І тут, тільки-но він почав говорити, навколо нього одразу зібралося кілька десятків чоловік. А після того, коли Абай проходив повз невеликі крамниці, його раз у раз спиняли крамарі, теслярі, кравці, шевці і всякий люд, що перебував тут. Вони розпитували Абая про холеру, і він знову й знову повторював свої поради. Ім’я його передавалося з уст в уста, і люди були певні, що славний акин говорить їм чистісіньку правду, що він щиро любить свій народ. І Абай, схвильований і зворушений, знаходив найпростіші, ясні, сильні й переконливі слова. Розмовляючи з жителями слободи, він щоразу згадував про Сармоллу, про його суперечки з темним і корисливим духівництвом, про свою цілковиту згоду з тим, що радив людям Сармолла: «Найвірніші поради», «Піклування друга», «Треба слухати його беззастережно».

Цілий тиждень Абай щодня розмовляв з народом на різних базарах, щоденно десятки людей слухали його поради.

Тепер міські казахи стали менше говорити про Сармоллу. Справді, при чому тут Сармолла? Сам Абай дав поради, як уберегтися від холери. Новина швидко ширилася на обох берегах Іртиша, і дедалі більше віруючих переставали запрошувати на жаназу імамів, хальфе, карі, муедзинів і шакірдів. Похорони обходилися без поминок і хатиму, в дім небіжчика кликали тепер тільки одного муллу…

Ось коли розлютувалися сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин! Сперечатися з Абаєм було значно важче, ніж з Сармоллою.

Вступати в сутичку з ним було ризиковано, його підтримував народ.

У своїх нападках на Абая вони уникали іменувати його, називаючи то «степовиком», то «безбожником». Тим лютіше нападали вони знову на Сармоллу. Затятий ворог мусульманства мусить бути знищений, стертий на порох!

Якось уночі, після молитви ястау, торговці Отарбай і Корабай підійшли в темному завулку біля Верхньої мечеті до старого імама. За ними йшли Самат, Сокир-карі, Шаріфжан і Самурат-муедзин.

Височенний Отарбай низько схилився до малорослого, глухуватого імама, щоб той почув його.

— Святий отче! — сказав він, труснувши чорною цапиною бородою.— Мене послали до вас з благанням люди вашої парафії. Ми прийшли не самі — он там, поблизу, чекають ще десять парафіян. Скоряючись божому велінню, ми просимо вас вказати на шлях порятунку від мору, що спіткав мусульман. Ми чекаємо вашої поради, хазрет!