— Гей, Ібрай! Я прийшов до тебе не для того, щоб змагатися в красномовстві! Коли так, то слухай і далі. Уразбай ще ось що сказав: «Цим разом я не тільки втікачів покараю, але не заспокоюся, доки не розтопчу ногами Абая, справжнього винуватця цього підлого вчинку. Якщо він захищає волоцюгу Дармена, то й я знайду собі помічників. Я нацькую міських головорізів на нього, всю кров з нього виточу! Не така вже священна особа цей Ібрай!» Так він сказав: «Нехай запам’ятає мої слова!»

Багровий від люті Єсентай, здавалося, сам був ладен накинутися на Абая.

Вже давно не зазнавав поет такої грубої, як ляпас, образи. Обурений Абай не встиг навіть добре усвідомити можливих наслідків сварки.

— Ти прийшов для нових чвар! — сказав він придушеним від гніву голосом.— Забирайся геть! І перекажи Уразбаю: якщо він не припинить свої лиходійства, йому доведеться гірко розкаятись! Нехай не забуває, що є сили, здатні і його втоптати в землю! А тепер негайно геть звідси! Забирайся!

Абай суворо насупив брови і так глянув на Єсентая, що той, не кажучи ні слова, підвівся і повагом, намагаючись зберегти статечність і гордовитий вираз обличчя, рушив до дверей. Слідом за ним поплентався Сейсеке. Коли посланці повернулися, Уразбай почав спішно посилати гінців в усі боки.

А Даїр гасав до слободі, немов собака-шукач, що винюхує слід. Він заганяв своїх жигітів, посилаючи їх то вздовж берега в бік Верхніх та Нижніх Жатаків, то по вулицях і завулках слободи. Але втікачі немов крізь землю провалились.

Уразбай і Сейсеке одразу зметикували, що якийсь чобняр переправив утікачів вночі через ріку, але що човен не встиг повернутися назад. Значить, його треба вистежити. Сейсеке викликав до себе торговця Корабая, на якого міг цілком покластися: цій відчайдушній людині нічого не варто було зарізати або пристрелити кого завгодно…

Корабай швидко запріг коней, прихопив із собою двох здоровенних хлопців і поскакав на безлюдний берег Іртиша. Там він знайшов Даїра і розповів йому про Уразбаєві підозри. Вони вдвох почали чекати на березі повернення човна. Чекати довелося недовго — вони почули плюскіт весел.

Човен наближався, повільно линучи по чорній воді; незабаром можна було вже розглядіти темні постаті веслярів. Даїр подав знак своїм жигітам, і ті виросли біля причалу саме тоді, коли Сеїль ступив на берег.

Жигіти перепинили човнярам шлях:

— Ану, переправ і нас!

Корабай з погрозою в голосі спитав Сеїля:

— Ану, скажи, кого темної ночі перевозив?

Сеїль, не звертаючи на нього уваги, наказав своїм хлопцям забирати весла. Тоді Даїр і його жигіти навперебій закричали:

— Стривай, човняре! Спочатку переправ нас!

— Ми тобі заплатимо стільки ж, скільки й ті!

— Перевези, друже, ми поспішаємо!

Жигіти галасували, оточивши човняра з усіх боків.

Високий на зріст, здоровенний Сеїль мовчки порався біля свого великого човна, витягаючи його з допомогою двох веслярів на берег.

— Ти чого від мене пику вернені? — не витримав Корабай.— Тобі мої гроші не подобаються, чи що? Зараз же сідай у човен! — зарепетував він верескливо.

Але Сеїль був не з тих, кого можна залякати,— він не звертав на них уваги.

— Не репетуй марно,— сказав він спокійно і рішуче.— Я пізно закінчив роботу і зараз навіть пальцем поворухнути не можу. Та й який човняр стане в отаку темряву возити тебе туди й сюди по Іртишу? У мене теж своя голова на плечах! Якщо поспішаєш,— приходь рано-вранці, а зараз не повезу…

І, взявши на плече жердину з довгим гаком, Сеїль звернувся до веслярів:

— Ходім спати, жигіти!

— Ну скажи хоч, кого ти перевіз зараз на той берег? — причепився до нього Корабай.— Чому погодився його переправити, незважаючи на темряву?

— Кажи ж,— допитувався і Даїр.— Міські то були люди, знайомі тобі, чи приїжджі з степу?

Сеїль відповів з прихованим глумом:

— Мої знайомі — це гроші за перевіз! Я не дивлюся людям в обличчя, коли переправляю їх через Іртиш. Яке мені діло до них? А в темряві я й поготів не бачив, що то за люди були…

І Сеїль попрямував додому.

Корабай і Даїр не затримували його більше, нехай іде.

Весляр Тусуп забарився біля човна, і тепер вони причепилися до нього, сподіваючись, що той буде згідливіший. І справді, то погрозою, то умовляннями вони нарешті домоглися свого. Тусуп признався, що Сеїль переправив на міський берег трьох жигітів і жінку. Це начебто степові люди, а з їхньої розмови можна припустити, що вони прямували в затон. З собою вони везли сивого коня під жіночим сідлом…

Тепер Даїр не сумнівався: то були справді вони, втікачі. Коли він гнався за ними караванним шляхом з далекого Чингісу, то довідався від місцевих жителів, якої масті коні у втікачів. Ще він дізнався від Тусупа, що двоє з п’яти жигітів одвели своїх коней у слободу, щоб ранком переправити їх у місто на поромі. Слід було знайдено вірний, лишалось діяти негайно…

— Ну, поїхали! Накриємо сьогодні ж уночі! — вигукнув Даїр.

— Човна треба! — озвався Корабай.

Вони пішли шукати човняра.

Доки Дармен і його друзі, зійшовши на берег біля парового млина, в центрі міста, добиралися до затону, минув довгий час. Йди на далеку околицю було важко — ноги грузли в глибокому піску. До того ж шлях вів то вздовж крутого берега Іртиша, то круто збігав униз. Нарешті показалися тісно збиті докупи будівлі; то були кустарні підприємства — чинбарня, броварня, гуральня. Починався затон, широка робітнича околиця Семипалатинська.

Неподалік Іртиш робить великий заворот, утворюючи широку затоку, дуже зручну для зимової стоянки численних пароплавів та барж. Тут, ближче до Іртиша, і понабудовували собі робітники затону халупи, що тіснилися на вузьких і довгих вуличках.

Найбільше серед тутешнього люду було вантажників. Під час навігації вони перетягали на спині тисячі пудів ваги, а коли закінчувався літній гарячий час, переходили на поденну чорну роботу. Казахська біднота, яка мусила залишати розорені аули, щоб десь заробити бодай на шматок хліба, знаходила в затоні роботу. Робота ця виснажувала людей, проте рятувала їх від голодної смерті, давала змогу якось утримувати сім’ю.

Робітники затону, на відміну від жителів міста й слободи, жили осібно і майже ніколи не залишали своє селище. Зате під час мусульманських свят рамазану і курбану слава про затонських вантажників гриміла серед казахського і татарського населення міста. На просторих площах Семипалатинська та слободи в святкові дні влаштовували змагання, в яких завжди брали участь вантажники. Вони виходили по троє, по п’ятеро, а іноді й по десять чоловік і завжди здобували перемогу. Хвалені міські бійці, не витримавши мертвої поясної хватки вантажників, падали на землю, немов підкошені. Небалакучі, дужі, широкоплечі, товстоногі силачі, схопивши супротивника за комір, легко перекидали його через плече. Це перекидання на обидві лопатки називалося «затонським прийомом», і глядачі складали цілі легенди про цю боротьбу та її переможців…

Коли Дармен і Абди обдумували план втечі, вони сподівалися не тільки на Абая, але й на допомогу затонських робітників. Абди в свій час і сам попрацював у затоні років зо два і мав там щирих друзів і добрих знайомих. Частенько навідувався у затон і Дармен, коли йому доводилося подовгу жити в Семипалатиську. Тоді він ходив у гості до робітників із своєю домброю, і господарі захоплювались його умінням складати вірші.

Тепер Абди і Дармен вирішили сховатись у найнадійнішого свого друга, Абена, який жив у будиночку з двох маленьких кімнаток. Коли стомлені подорожні нарешті дісталися туди, всі в домі вже спали. Ворота втікачам відчинила господиня — висока, тонка жінка, на ім’я Айша. Спочатку в дім зайшов Абди, залишивши своїх супутників надворі, а за хвилину в обох кімнатках привітно засвітилися вогники і назустріч втікачам вийшов сам господар — білолиций, чорновусий жигіт.

Гостей провели в дальню кімнату, а у ближчій кімнаті Айша почала поратися біля мідного самовара і кухонного казана.