В присутності Макен жигіти не хотіли розповідати господареві дому про всі обставини втечі і тільки дали зрозуміти, що Дармену і Макен конче треба сховатись, тим-то дуже важливо уберегти їх від сторонніх очей і балакучих язиків.

Абен схвально кивнув головою: він з першого слова все зрозумів і запропонував зв’язок з втікачами підтримувати потай, лише вночі.

— Та й уночі досить небезпечно ходити нашою вулицею,— додав Абен.— В кожному дворі є собаки, вони зчинять такий гавкіт, що розбудять усе селище. А сусіди у нас цікаві, почнуться непотрібні розмови і підозри…

Какитая вирішили одразу відправити до Абіша. Треба було якнайшвидше написати прохання, про яке говорив Абай, і здати його в канцелярію повітового начальника і в окружний суд. Коли Какитай зібрався йти, Дармен передав йому в запечатаному конверті лист від Абая до Абіша.

Какитай скочив на сивого інохідця Макен, і Абен, вивівши жигіта за ворота на безпечний пустинний шлях, майже цілу версту ішов поряд з конем, проводжаючи гостя.

Коли Какитай прискакав до будинку Даніяра, там ще не спали. Не скидаючи чапана, він передав Абішу листа і почав розповідати про те, що саме примусило його з’явитися тут серед ночі. Хвилюючись, він то сідав, то підхоплювався з місця, його дзвінкий голос щохвилини зривався. Слухаючи його, Абіш швидко перебігав рівні рядки, написані батьковою рукою.

За словами Какитая, викрадення Макен розлютило найжорстокішого хижака степу, Уразбая, а цей бай ніколи і нікому не прощав образ. Какитай чув, що Уразбай перебуває в місті, становище створювалося серйозне, і люди, які допомагають Дармену та Макен, повинні бути готові до всього, а головне — не гаяти часу.

Доки Какитай говорив, Абіш встиг дочитати. Він замислився на мить, а потім дав листа Какитаю. Ось що там було написано:

«…Ти знаєш, ким став для мене Дармен. Та й у народі з кожним роком його все більше і більше люблять. Мені приємно, що ти завжди ставився до нього дружньо, от і доведи тепер, що ти його друг справжній і непохитний. Поганий друг — це тінь; ясного дня хоч як тікай від нього — не втечеш, а в негоду шукай його — не знайдеш. Я прагнув уберегти тебе від степових позовів і досі боровся сам, заступаючись за слабких і беззахисних. Тепер настала і твоя черга. Дармен і Макен зробили правильно, що втекли до міста, бо все-таки російські закони краще захищають особу людини, ніж закони шаріату в степу. А з суддями і начальниками ти розмовляти зумієш, ти буваєш в їхньому середовищі. Але все-таки пам’ятай: боротьба буде запекла, приготуйся до неї».

Какитай і Абіш перезирнулися, вони зрозуміли один одного без слів, їм було ясно, що треба робити.

Абіш попросив Даніяра швидше запрягти бігунці, а сам, сівши до письмового столу, написав від імені Макен Азимової два прохання: одне семипалатинському повітовому начальнику, друге — голові окружного суду: казахська дівчина, яка втекла із степу від сваволі родових звичаїв, просила у властей захисту.

Склавши прохання, Абіш уже зібрався з Какитаєм їхати, як Магіш несподівано заявила, що теж поїде з ними у затон. Марно відраджували її чоловіки — Магіш наполягала на своєму.

— Макен — найближча моя подруга, я люблю її більше, ніж своїх рідних. Зараз, коли вона у такій небезцеці, я повинна її побачити. Я не заспокоюся, доки не зустрінуся і не побалакаю з нею. Може, ми більше й зовсім не побачимось… Прошу вас, візьміть мене з собою!

Рішення поїхати разом з чоловіком виникло у Магіш одразу, як тільки вона дізналась, що Макен у затоні. Хвилюючись, вона вичікувально і ніжно дивилась на Абіша великими сірими очима, благаючи його виконати її бажання.

Абіш зрозумів, що діялось у душі дружини, він бережно обняв її і сказав:

— Їдьмо!

Магіш поквапно одяглася, і вони вийшли на вулицю. В бігунцях вміщалося тільки двоє, і Какитаю довелося сісти у передку. Баский вороний іноходець помчав безлюдними вулицями сонного міста.

Всі спали в домі Абена, тільки Дармен, не роздягаючись, лежав у напівдрімоті біля Макен, яка міцно заснула.

Як тільки бігунці спинилися перед будинком, він вискочив з хати і відчинив ворота.

Макен прокинулась одразу, коли Дармен підхопився з місця. Побачивши Магіш, яка вбігла в кімнату, вона кинулась їй в обійми. Мовчки, не рознімаючи зімкнутих рук, подруги гаряче цілувалися. Серця їхні переповнені були гірким передчуттям і, цілуючи одна одну в очі, вони ковтали солонуваті сльози…

Абіш, що зайшов до кімнати, перервав їхню безмовну бесіду: Макен треба було підписати заготовлені прохання. Дівчина послинила олівець і вивела великими літерами своє прізвище — Азимова.

Увійшов Абен, і жигіти обміркували план дальших дій. Було вирішено одного коня переправити вранці через Іртиш і пасти стриноженого у ближньому лісі на випадок тривоги: ним вершник швидко дістанеться до міста, до Даніярового будинку, де Абіш і Какитай триматимуть напоготові решту коней. Домовилися також, що з завтрашнього дня Альмагамбет і Муха постійно перебуватимуть біля Макен і Дармена.

Щоб не розбудити мешканців затону, Абіш, Какитай і Магіш поїхали назад у Семипалатинськ тим самим обхідним шляхом. Коли вони переїжджали міську площу біля парового млина, до берега Іртиша причалили три великі човни і висадили жигітів Даїра, з ними було шестеро коней і віз… Видно, Корабаю пощастило-таки знайти човнярів, які погодились переправити переслідувачів уночі через Іртиш…

Після від’їзду друзів Дармен і Макен знову полягали спати, але заснути не могли. Вони лежали поряд, стараючись не ворушитися, з ніжністю і жалем думаючи одне про одного: «Хай відпочине!» Прислухаючись до дихання Макен, Дармен чітко згадував усі дні свого кохання і наче переживав їх заново.

Коли Дармен вперше зустрів Макен; йому було двадцять п’ять років, але жоден промінь кохання ще не торкнувся його серця, не обпалив його своїм полум’ям. Дармена завжди радувало, коли він дізнавався про пристрасну любов між його ровесниками і ровесницями, і охоче бував посередником поміж закоханих. Захоплено спостерігав він світле почуття, яке виникло у Абіша і Магіш, радів їхньому щастю, як міг би радіти молодший брат…

Серед літа, коли Абіш поїхав по наречену, Дармен супроводив його в татарський аул. Двадцять днів пробув він разом із своїми друзями на мальовничому жайляу Керегетас і в ті незабутні дні знайшов своє щастя, зустрівши подругу Магіш — Макен.

Кохання їхнє народилося несподівано. Абіш і Магіш ні словом, ні ділом не сприяли зближенню молодих людей. Вони тільки дружньо ставилися до них, але, мабуть, самі стосунки з закоханими запалили цнотливі серця Дармена і Макен вогнем чистого кохання. Полум’я породило полум’я, але коли саме спалахнуло воно в серці Дармена, у який з двадцяти проведених в аулі днів, він і сам не міг би сказати. Найімовірніше — тієї місячної ночі, коли, на прохання Абіша, вони вперше заспівали дуетом, а можливо, й другого дня, після того як, вийшовши вчотирьох гуляти далеко за аул, вони раптом опинилися вдвох; або, може, того чудового вечора, коли Дармен співав під домбру на велелюдних зборах свої дзвінкі пісні, радуючи серця захоплених слухачів…

Макен жила з своєю матір’ю в бідному аулі, у старій юрті. Коли Дармен якось увечері прийшов до них разом з Абішем і Магіш, мати насторожилася: вона побачила в ньому можливого жениха для дочки. Молодий акин сподобався їй лагідною вдачею, вона похвалила його задушевні пісні і поблагословила в душі щасливу годину його перших відвідин. Дай боже, щоб вони не були останніми!

Незабаром ім’я Дармена вже не сходило з вуст усіх жителів аулу, юний акин скорив і старих, і молодих. А любов Макен до нього росла з кожним днем, нетерпляче ждала вона кожної нової зустрічі. Таємничу стежку до серця коханої поет проклав піснями, які вона чула тепер у рідному аулі вдень і вночі, на вулицях і зібраннях, а найчастіше — залишаючись з молодим жигітом віч-на-віч. І ще одне потаємне, сокровенне зв’язувало Макен і Дармена: це вірші й наспіви Абая.