Магаш і Какитай не квапилися з відповіддю, а Шубар і Азимбай, які слухали ораторів, роззявивши роти і розвісивши вуха, ладні були вже погодитися на все, що їм запропонує зібрання. Але всі погляди були звернені на Магаша, від нього чекали вирішального слова. Його анітрохи не зворушили солоденькі промови степових балакунів, ні в чому не переконали потоки хитромудрих фраз, що лилися з їхніх вуст. З холодним, замкнутим обличчям слухав він їхні багатослівні виступи і відповів їм коротко і ясно: хоч промови присутніх були начебто звернені до нього, Магаша, але насправді вони адресовані Абаю, А Магаш же звик давати відповідь за батька, та й невідомо, чи захоче батько відповідати…

— Мій обов’язок,— закінчив своє слово Магаш,— передати батькові ваше до нього звернення.

З зібрання всі чотири Кунанбаєві онуки поверталися на одному возі. Шубар усю дорогу намагався умаслити похмурого Магаша.

— Ото мастаки базікати ці поважні дідугани! — вигукнув він.— Один за одного красномовніший.

Азимбай підтакував йому:

— Справді, плетуть слова, немов узор на килимі!

— Знайшли промовистих! — сердито кинув Магаш.— От уже правильно сказано: «Деякі бії-пусдомелі напосідають на приказки та приповідки». Більше ж їм нема чого сказати.

Магаш досадував на двоюрідних братів: адже вони раніше знали про мету зборів, а нічого не сказали ні йому, ні Какитаю. І він нагадав тепер Шубарові рядки з відомого Абаєвого вірша: «Не буду, як бії підтоптані, пустими прислів’ями сипати; не буду, як ваші акини, за гроші в піснях брехать».

— Видно, Шубар, ти забув ці слова! А дарма: адже ти акин, вони б тобі придалися, допомогли б уникнути багатьох помилок!

— Що ти верзеш? Про які мої помилки говориш? — забурмотів Шубар.— Хіба я коли-небудь брехав?

— Та годі тобі прикидатись! — обірвав його Магаш.— Хоч би ти був натякнув, коли вів мене з Какитаєм на це зборище, що збираєшся лікувати батька фальшивими теревенями отих базік!

І він сердито одвернувся від Шубара.

Ось про всі ці справи і писали Абаю син і племінник, питаючи його, чи вважатиме він за потрібне приїхати у місто.

Одержавши листа, Абай одразу ж вирушив у дорогу. По приїзді вислухав докладну розповідь Магаша і Какитая, але нічогісінько не сказав про своє ставлення до всього того. Навіть Магаш не знав, що у батька на душі. Нікого з учасників зборів Абай бачити не захотів, зате з великою радістю зустрів Федора Івановича Павлова, який теж скучив за старим другом після довгої, понад рік, розлуки і прийшов до нього. Павлов, до якого дійшли чутки про лихо, що спіткало Абая, дуже непокоївся весь час: може, Абай занепаде духом у злісному оточенні степових верховодів, і його зламають горе та образи. Павлов не раз зустрічався з Магашем і подовгу розпитував його про батька. І до листа, якого Магаш з Какитаєм послав в аул, Федір Іванович зробив приписку: «Добре було б, якби ви приїхали до міста!»

Після вітань, обіймів і безладних вигуків Павлов, вдивившись Абаєві в обличчя, помітив, що скроні його посріблило сивиною, навколо темних жвавих очей залягла густа сітка зморщок.

— Ну як, Ібрагіме Кунанбайовичу? Як живеться? Який настрій? — спитав він привітно.

Абай з почуттям глибокої вдячності зазирнув у сині очі друга. Тільки йому одному і міг би він довірити свій потаємний біль…

— Що сказати вам про життя, Федоре Івановичу? Життя з його днями і ночами — це смугаста гадина, що обвиває людину, весь час жалить її і душить. Оце і є буття, принаймні моє!

— Так, життя часто-густо буває досить огидне, але не треба бути несправедливим до нього, бо в цілому воно все ж прекрасне…

— Мабуть, ви маєте рацію,— відповів Абай.— Але ж я кажу про те життя, яким сам живу!

— І все ж безнадійність не личить поетові. Адже він творить, створює цінності, які переживуть його самого!

— А для кого і навіщо творити? Кому потрібні мої думи і почуття?

— Та задля того, що ви природжений поет і вчитель! — з гарячим переконанням вигукнув Павлов.— Ваша думка ніби мимовільно втілюється в образ! Взяти хоча б ті прекрасні слова про життя, які ви щойно сказали. Для кого писати? Хай для меншості сучасників, зате для більшості людей майбутнього. А майбутнє це не таке вже далеке, як, можливо, ви думаєте, Ібрагіме Кунанбайовичу…

Абай глянув на друга з явним інтересом. Слова Павлова примусили його замислитись. А Павлов, який був своєю людиною у бідняцькому робітничому середовищі Семипалатинська і близько знав мешканців халуп, куренів та землянок, захоплено розповідав, як любить простий народ вірші, пісні і повчання Абая. Говорив він про те, що людям, в яких ціле життя минає не в пустій балаканині, а у тяжкій праці, вірші і пісні Абаєві потрібні, як хліб, як сіль. Він нічого не вигадував, не лестив поетові, він говорив про те, що сам особисто бачив і чув.

Вдячний за цей несподіваний дружній дар, Абай жадібно дослухався до кожного слова ГІавлова. А той говорив тепер про нове покоління казахської молоді, про учнів російських шкіл і шкіл-інтернатів. Влітку вони їздять до рідних аулів, а на зиму повертаються в місто. Ця молодь тісно зв’язана з народом. Треба серйозно подумати про її виховання. Абай своїми піснями і віршами може і в цьому допомогти.

Так розкривав Павлов перед Абаєм глибоку суть справи, якій поет присвятив усе своє життя і від якої, здавалося, був готовий відвернутися. Абай слухав, затамувавши подих, відчуваючи, як зогрівається його серце, що заклякло в злигоднях…

— Ви часто говорите про майбутнє, про те, що воно принесе людям добро,— заговорив Абай, коли Павлов замовк.— Коли ж прийде це майбутнє, чи довго ще чекати?

— Багато поколінь людей могли тільки вірити в нього і мріяти про нього, а ми вже можемо сподіватися побачити його самі, Ібрагіме Кунанбайовичу,— впевнено відповів Павлов.

— Але ж коли, коли? — наполегливо допитувався поет.— І як довідаємося ми про його прихід?

Павлов, стишивши голос, довірив Абаю свою потаємну думку:

— Коли цар позбудеться трону і влади, ось звідти почніть лік! Усі вісім сенатів, як іменують казахи міністерства, всі генерал-губернатори, вся влада, аж до повітових і волосних управителів, повалиться, розвіється на порох. Буде встановлено новий лад, новий спосіб правління, що відповідатиме потребам і сподіванням народним. Ось і все, що я можу сказати вам сьогодні про майбутнє. Не думайте, що про це говорю тільки я, якийсь мрійник Павлов. Ці слова давно вже стали бойовим прапором, під яким борються багато людей. І вірте мені — вони переможуть!

Окрилений словами друга, прагнучи на власні очі побачити сліпучий простір, що постане перед ними, поет вигукнув:

— Але ж діти наші доживуть до цього осяйного часу?

— Доживуть! Вони житимуть в оновленому світі!..

Ця зустріч живлющим теплом зогріла серце Абаю, осяяла радістю його очі, давно затуманені скорботою. Він наказав поставити на стіл багате угощення, частував дорогого гостя і разом з ним пив вино, якого давно вже не вживав. Ніч промайнула непомітно. Абай читав Павлову нові вірші, написані протягом останнього року, а переклади свої з Лєрмонтова, Байрона і Гете співав під домбру, на створені ним самим мотиви.

Перед світанком Абай вийшов провести Павлова на тиху, темну вулицю. Підсаджуючи його в тарантас, Абай сказав, що цим разом не поспішатиме додому в степ. Він залишиться в місті і постарається ближче зійтися з робітничим людом. Коли тарантас зник за поворотом і поет залишився сам, він відчув, що колишній біль зникає з його серця і він знову начебто повернувся до себе після довгих і тяжких мандрів…

Гідна відповідь Магаша старійшинам і його докори Шубару та Азимбаю дуже сподобались Абаю. Магаш виявився людиною не тільки з характером, але й з високорозвиненим усвідомленням власної гідності; так, його син обачний і, розумний. Хоч юнакові не пощастило завершити свою освіту, в ньому виразно проступали риси нової культури. Магаш був гідний того, нового суспільства, за яке боротиметься і в якому, можливо,— Абай тепер трепетно вірив у це, — житиме…