Абай не квапився з відповіддю на звернення старійшин: він усе ще неспроможний був ні слухати, ні говорити про все те, що відбувалося на зборах, про виголошені там нікчемні промови.

Стомлені від очікування, Бегеш і Серке раз у раз підсилали до Магаша своїх людей, щоб розвідати про рішення Абая, але Магаш щоразу відбувався невиразною відповіддю: «Батько, як вам відомо, перебуває в місті, але про свої міркування він мене не повідомляв. Якщо аксакали хочуть дістати відповідь, нехай зволять звернутися до нього самого».

І ось до Абая прибуло кілька поважних старійшин нібито для того, щоб засвідчити йому свою пошану, «віддати салем». Це були: Бегеш — з кереїв, Серке — з уаків, Камбар — з найманів та сибанів, Калі — з каракесеків, сяовом, представники всіх чотирьох арисів, стовпів Середнього Жузу. Разом з ними прийшов і Айткази, що вславився як один з найспритніших людей так званого «внутрішнього лісового району». Його прихопили з собою, головно тому, що він особисто був знайомий з Абаєм, частенько бував у нього в гостях.

Перше слово і тут належало Бегешу. Розпочавши, як завжди, здалека і тільки поступово, манівцями наближаючись до мети, Бегеш дав волю своєму красномовству. Він відзначив насамперед, що Абай — людина високовчена і з усіх поглядів видатна. А наука, додав він, основа щастя. І як почав вишивати словесні узори!

— Страшно подумати,— казав він,— що станеться, коли така високоосвічена людина, як Абай, зрадить своє благородне призначення народного проводиря на шляхах істини і добра! Що станеться з неосвіченим темним народом, якого залишить напризволяще його наставник? Та й що таке, по суті, народ? Він тоді тільки може називатися народом, коли на чолі його стоять достойні люди, а народ, позбавлений проводиря, втрачає гідність свою, стає мінливим, як марево, тане, як сніг, розпадається на порох. А хіба люди, достойні очолити народ, народжуються щодня чи навіть щороку? Багато в поміж нас людей, які язиком аж до місяця сягають,— закінчив своє слово Бегеш,— а руками і тушканчика не здатні піймати.

В короткій відповіді, віддаючи належне красномовству Бегеша, Абай висловив йому гірку правду, ніби пародіюючи пишну мову аксакала:

— Якщо навіть і правда, Бегеш, усе це, про що ти зараз говорив, то є ж і важча журба у мого багатостраждального серця. А що ти відповіси, коли тобі скажуть: краще бути соломою від пшениці, ніж зерном вівсюга; краще бути останнім серед добрих людей, ніж першим серед негідників!

Після такої відсічі Бегеш розгубився і не знав, як відповісти.

І тоді в розмову встряв Айткази. Він нагадав поетові власні його слова:

Щоб довести, що він недарма читав і слухав Абаєві вірші, Айткази повів мову про те, як багато печалі уготовано в теперішньому житті чесній людині. Потім він спритно перейшов на те, що нехай, мовляв, народ наш і поганий, проте він свій, рідний; нехай наші люди темні, а, проте, вони наші. Якщо вже людина мудра й гідна не стане прощати своєму народові його гріхи, то на чому ж тоді стояти світові?

— Я старанно вивчав ваші повчання, Абай-ага. Здається, є у вас і такий вислів: «Відповідати добром на добро зуміє кожен, а відповідати добром на зло здатна тільки мужня людина». От і прийшов до вас наш народ, Абай-ага, як до людини мужньої і мудрої!

Айткази щиро поважав Абая як мудреця, поета і незвичайну людину. І Абай, обмірковуючи свою відповідь, допитливо глянув на нього. Невисокий на зріст, з широким круглим обличчям, відкритим лобом і розумними ясно-карими очима, Айткази подобався Абаю. Але зараз не час був для щирих почуттів і одвертих розмов…

— Уразбай не та людина, якій слід прощати,-— сказав Абай, відкинувши всякі алегорії.— Ніхто з вас не знає Уразбая так, як знаю його я. Це людина, що своє злочинне свавілля перетворила на непорушний закон. Не Уразбай його ім’я, а лиходій! А у відповідь на мій вислів, який ти мені нагадав, дозволь навести інший: «Добре слово про лиху людину подібне до клятви, написаної на воді!»

Серке завжди любив слухати Абая. Відколи Абай на торішньому Аркатському з’їзді осоромив перед його рідними уаками знатних верховодів свого роду, Серке й у вічі, і позаочі захоплювався поетом. Влучний удар, завданий Абаєм красномовному Айткази, він зустрів веселим сміхом і щиро вигукнув:

— Якщо хто з казахів і гідний бути названий могутнім деревом, що благодатну тінь народові дає, то тільки ви, дорогий Абай-мірза! Чого вартий наш Середній Жуз, якщо ми вас, єдиного, не зможемо вберегти від підлих і злих людей! Ось через те й прийшли ми сюди, щоб стати щитом вашим!

Але Абай не був ласий на похвали.

— Гідність тільки тоді гідність, коли її свято оберігають. Подумайте, що залишиться від неї, якщо почнемо ми її топтати, змішувати її з брудом, вбивати приниженням!

І Абай додав вислів преславного Сааді: «Легко розбити рубін Бадахшана, але спробуй з’єднати його із скалок!»

І тоді заговорив Калі, давній Абаїв знайомий, міський казах з каракесеків; співгромадяни поважали його як людину розумну і досвідчену. Мудрим словам Сааді він протиставив вислів іншого великого поета Сходу.

— Ви пам’ятаєте, напевне, Абай-мірза, слова Фірдоусі: «Не чіпай мурашки, що зерно на собі несе, адже вона бореться за життя, а життя таке прекрасне!» Ось і я хочу вступитися за вас, як за мурашку, що несе на собі зерно знання для рідного народу. Думаю, звинувачувати мене за це не можна. Та й не заради розваги з’їхалося сюди стільки людей. Звичайно, слів на світі багато і говорити можна без кінця-краю. Проте сподіваюся, ми не будемо своїми промовами доводити, що уста — ворота, а слова — вітер. Якщо вистачить у нас глузду й уміння, то ми розсудимо обидві сторони. Встановимо, хто правий, хто винуватий, приведемо у відповідність добро і зло. В цьому й повинна виявлятись наша гідність, як представників Середнього Жузу, в цьому і сіль усіх розмов наших.

Хоч у словах Калі і звучала легка досада на непоступливість поета, вони здались Абаю переконливішими, ніж довгі просторікування інших старійшин. Звичайно, Абай і тепер не помилявся щодо щирості всіх цих промов і щодо корисності задуманої старійшинами справи, але він більше не сперечався. Начебто визнаючи справедливість слів Калі, Абай ствердно кивнув головою…

А тим часом Кумашеві домашні вже накрили стіл. На широку скатерку посипалися здобні баурсаки, рум’яні пампушки, намазані збитим жовтком, парував великий самовар. Гості, стомлені довгою дискусією, з насолодою почали пити гарячий ароматний чай.

Абай крутив у руках піалу, але чаю не пив і не скуштував нічого. Помітивши це, Бегеш підсунув до нього блюдо з пампушками:

— Чого ж ви нічого не їсте, Абай-мірза? Гляньте, пампушки які! Адже недарма кажуть, що хліб — благодать божа!

Абай, ніби пожвавішавши раптом від якоїсь думки, хитнувся всім своїм важким тілом і з пустотливою усмішкою відповів:

— Ти кажеш, Бегеш, що хліб — це божа благодать? Отже, що більше хліба, то більше божої благодаті? Але ж ця божа благодать, про яку так піклуються правовірні мусульмани, перебуває в руках бідолашних російських мужиків! Тут є про що подумати, славний мій Бегеш…

При цих словах всі старійшини, та й сам Бегеш, весело засміялися.

Наприкінці розмови Абай спитав у Бегеша, хто саме візьме участь у посередництві. Той назвав йому багатьох людей з аргинів, найманів, кереїв, уаків, що репрезентують горезвісні чотири стовпи Середнього Жузу, і серед інших — Ракіша. І тут Абай кинув ще одне крилате слово, яке дуже сподобалося мастакам степового красномовства.

— І Ракіш, виявляється, з вами! Адже зовсім недавно він називав мене ворогом народу, підлещувався до Уразбая, підбурював проти мене повітового і суддю! А сьогодні цей самий Ракіш стіною стоїть за Абая, із шкури пнеться, щоб зробити йому добро! Га? Як вам це подобається? Хіба може бути сталим світ, якщо його нема в людини — господаря світу? Далебі, коли б гори Семейтау і Кокен мали ноги, то й вони не встояли б на цій землі: рушили б з місця і пішли!