Маленька Жамал регоче, дражнячи хлопчиків:

— І правда — чорноногі! Он один, он другий… А цей уже зовсім чорноногий! — кричить вона, показуючи на Усена.

Той ображається:

— Сама ти чорнонога!

— Хто? Я?

І Жамал швидко вибігає наперед, міцпо притримуючи пелену довгого платтячка, куди вона набрала колосків.

Вересклива, радісна, вона, посміхаючись, починає якийсь шалений танок, викидаючи то в один, то в другий бік стрункі ніжки і хвастаючи їхньою білістю, що різко відрізняє їх від засмаглих ніг інших малюків. Навіть Усену стає соромно за свої слова…

Діти вже підійшли до своїх аулів на урочищі Тайлакпай. І тут їх вразило небачене видовище: між аулами розтяглося багато возів, неначе довгий верблюжий караван чийогось великого кочовища.

Першим висловив свою здогадку Рахім-тай:

— Ой-бай, це росіянин! Дивіться, он і мату?шке[39] ходять!

Малюки вгляділися. Вози всі були розпряжені. На деяких з них виднілися парусинові навіси, схожі на намети. Біля валки ходили бородаті чоловіки, жінки в незвично маленьких хустках на голові, між возами бігали світловолосі діти, які особливо зацікавили малюків.

Проте ця поява в аулі чужих людей збентежила маленьких казахів. Вони уповільнили ходу, а менші почали стиха пхикати. Рахім-тай присоромив їх:

— Чого ви налякалися? Такі самі люди, як і ми. Стривайте, ще хліба дадуть! Ходімте! Якщо покажемо, що боїмося, тоді вони образяться і почнуть лаятись.

І він повів усіх малюків за собою.

Це була справді валка російських переселенців. Тут були і брички, яких ніколи не бачили казахські діти, і вози на залізних осях, і великі гарби, вкриті зверху брезентом. Усе це розташувалося навколо багатоводного колодязя, який знаходився між трьома аулами бідняків-землеробів. Коні були вже випряжені і пущені пастися. В різних місцях палали багаття: певно, готувалася страва.

Урочище Тайлакпай було поблизу шляху і через те поява валки не здивувала дітей. Їх вразило інше: ніколи ще не доводилося їм бачити одразу так багато російських людей. Ні обличчям, ні одягом вони не були схожі на тих старих, кого малюки звикли бачити в своєму аулі.

Більшість дітей уже дійшла до своїх юрт. Пройти повз валку довелося тільки Рахім-таю, Асану, У сену і пустотливій дівчинці Жамал. Збившись докупи, вони хоробро пішли вздовж ряду возів. І тут їх відразу ж покликав російський дід, який відпочивав у затінку переднього воза:

— Еге, та у них пшениця! Яка вона тут росте? Стривайте, дітки, покажіть лишень вашу пшеницю!

Діти не зрозуміли його, але силиилися. Старий підвівся й пішов до них. Його широка борода, сиве волосся, великий зріст перелякали їх. Асан навіть шепнув:

— Тікаймо!

Але Усен і Жамал запхикали:

— Спіймає нас! Ой, зараз спіймає!

Вони розуміли, що коли вони найменші, то першими попадуть до його рук.

Але дід, здогадавшись, певно, що переполошив дітей, ішов до них, широко усміхаючись, і, вказуючи на колоски, заспокійливо повторював:

— Стривайте, дітки, стривайте… Ану, покажіть вашу пшеницю!..

Рахім-тай виявився хоробрішим за інших. Побачивши, що дід тицяє пальцем у колоски, він усміхнувся йому і сказав по-казахськи:

— Це наша пшениця. Своя!

Тоді дід поманив їх за собою до воза і відсипав у шапку цілу купу сухарів. Малюки звернули увагу, що сухарі були з білого хліба. Це заспокоїло і зацікавило навіть Усена, який злякався більше за всіх. І саме з пелени його сорочки старий обережно взяв кілька колосків, а замість них насипав сухарів. Потім він обернувся до інших малюків, роздавши їм решту.

— Ну, гризіть сухарі! А я подивлюсь, яка тут пшениця росте,— загув він собі в бороду, розтираючи на долоні колоски.

Діти, наче перезирнувшись, хотіли йти. Але тут з-за возів вийшло кілька літніх жінок. Усміхаючись, вони звернулися до дітей:

— Сють… Сють бар? — повторювали вони, показуючи дітям сухарі і шматки калачів.

Рахім-тай і Асан зрозуміли їх.

— Є молоко! І в моєї бабусі є! Сут бар, сут бар… Он аул!..— відповідали вони навперебій, показуючи на юрти.

Жінки пішли за ними. До них по дорозі приєдналися інші. В руках у всіх був посуд для молока і вузлики з хлібом. Пішов за жінками до аулу й сивий дід, а з ним ще двоє селян.

Ці троє були вожаками всієї валки. Діда, який спинив малюків, звали Опанасовичем. Другого — широкогрудого велетня з світлими вусами — Федором, а третього — низенького, худорлявого старика з гострими синіми очима, що глибоко сиділи під густими бровами,— дідом Сергієм.

Підходячи до аулу, діти почали дзвінко гукати:

— Молока просять, дадуть хліба! Бабусю, неси молока! Білих сухарів дадуть!

На їхні вигуки з юрт повибігали казахські жінки. Незабаром вони змішалися з росіянами. Серед тих вирізнялася високим ростом і ставною великою постаттю літня жінка з сильними, як у чоловіків, руками і зморшкуватим владним обличчям, засмаглим більше, ніж у інших. Усі називали її Дарією.

Дарія заговорила з казашками. Передаючи їм сухарі й хліб, вона на мигах пояснювала, кому налити молока. Побачивши стару Ійс, вона спробувала пожартувати з нею, показуючи то на хліб, то на молоко:

— Меники-сеники[40],— примовляла вона, посміхаючись.

Стара Ійс, дружина Базарали Одек, і дружина Даркембая Жанил відповідали їй такою ж привітною посмішкою, повторюючи по-казахському:

— Ви гості. Беріть молоко, нічого не треба!

Дехто з жінок давав гроші. Жанил, сміючись, відмахувалась обома руками, похитуючи головою:

— Не треба. Грошей не треба, ми не торговці! Давай наллю!

І вона почала розливати молоко з свого відерця з носиком у принесений російськими жінками посуд, з усмішкою відстороняючи руки, що простягнулися до неї з грішми.

— Гляньте, баби! Адже ж видно, що не з багатих, а грошей не беруть,— зворушено сказала Дарія. — Киргиз гостя поважає, а вони вважають нас за гостей. Ну, кланяйтесь, кажіть добрим людям спасибі!

Вона першою почала дякувати старій Ійс і Одек, які, дивлячись на Жанил, теж даром розливали молоко. Чоловіки стояли поруч, схвально киваючи головами на слова Дарії.

Опанасович підійшов до Жанил, яка сподобалась йому своєю веселою привітністю, і заговорив з нею каліченою казахською мовою:

— Аул казах жигіт бар?

— Що він сказав? — засміялася Жанил, обернувшись до інших.— Зрозумів хтось?

— Здається, питає, чи є в аулі жигіти! — здогадалась Одек.

Опанасович поквапно закивав головою, почувши її слова. Він трохи розумів по-казахському і краще за інших своїх супутників знав казахів. Ще торік він приїжджав у Семиріччя ходаком і пробув там рік, обираючи місця для переселення земляків та придивляючись до життя в цих краях. Тепер він вів усю цю велику валку переселенців.

Зрозумівши, що він хоче поговорити з чоловіками аулу, жінки згадали про Базарали, який лежав хворий у своїй юрті: звичайно, Базарали зуміє поговорити з росіянами, адже він розмовляє їхньою мовою! Інші називали імена Даркембая та Абилгази.

Одек рішуче повернулась і махнула рукою Опанасовичу:

— Ходімте! Сюди йдіть. Жигіт бар! — І пішла до своєї юрти.

А від валки підходили все нові жінки, деякі з немовлятами. Одержавши молоко, вони повільно пішли аулом на чолі з Дарією, заглядаючи то в одну, то в другу юрту, з цікавістю розглядаючи їх бідне обладнання. Вони пробували говорити з казашками, але, нічого не домігшись, обмежувались тільки усмішками, кивками, поглядами й сміхом. Все взаємно вражало і хазяїв, і гостей.

Тим часом Дарія, заглядаючи в юрту досвідченим оком, оцінила добробут її господарів:

— Голота нещадима! Кибитки діряві. Всередині саме лахміття — ні одягу, ні майна. І чим вони живуть? А харчі — гляньте! — І, жалісливо похитуючи головою, вона показувала на підлітків, що струшували над багаттям ковші з сухою пшеницею.

Оточивши її, казашки намагались зрозуміти її слова.